Блакитне плесо - Багмут Іван

— На готове кожен ласий…

— Може, ти з Аргунню пішов би до нього? Спробував би ще раз поагітувати, — примруживши око, промовив Степан Юрійович.

— Добре, з Аргунню я піду, — пожвавішав Панько.

— Ну, йди обідай, відпочивай, — закінчив Степан Юрійович. — Агітатор…

Панько вітром вилетів з палатки.

Він пообідав, пограв у футбола, ходив кілька разів точити лопати. Надвечір він знову пішов до вітряка, і тут йому підвезло, як ніколи. Треба було помазати мастилом вал, і цю справу доручили йому,

По драбинці він заліз аж на самий верх вітряка, помастив вал і з цікавістю оглядав безкраї простори, що відкривалися звідси. Разом було видно і їхнє село, і колгосп "Зоря комунізму", а скільки шляхів! Он праворуч — по рівній, як стріла, дорозі мчить півторатонка, здіймаючи хмари куряви, а там, поміж нивами, везуть на волах силосувати кукурудзу, воли йдуть помалу, і куряви зовсім немає. А ось шлях від греблі до села, бач, як покрутився понад балкою. А хто ж це йде сюди?

Маленька хлопчача постать простувала понад самим житом до греблі.

"Невже Микола?" — подумав Панько і став пильніше придивлятися.

— Микола! — впізнав він хлопчика. — Таки закортіло подивитися!

Панько швидко спустився вниз, пройшов до греблі, набрав у пазуху грудок глини і побіг балкою назустріч Миколі. Пробігши метрів з двісті, він обережно, по рівчаку на схилі балки, виліз на гору і виглянув. Микола був зовсім близько. Він напружено вдивлявся туди, де височів вітряк, потім озирався і здивованими очима оглядав жовтий насип греблі, палатку, футбольне поле і піонерів, що метушилися по балці, хто працюючи, хто граючись.

Панька йому не було видно, і він, дрібними кроками, часто спиняючись, наближався просто на. нього.

Панько націлився і пошпурив грудку просто в Миколу. Кваша, здригнувся від несподіванки і злякано озирнувся. Панько кинув другу грудку, але теж не влучив.

Нарешті Микола побачив Панька і відбіг трохи назад.

— Ти чого кидаєшся?

— А ось чого! — і Панько загилив нову грудку. — Тільки підійди ближче!

— Хіба це твоя гребля? — плаксивим голосом протяг Микола.

— Моя! — і Панько шпурнув ще грудку. — Дезертир!

Панько чекав, що Кваша почне лаятися або і собі кидатися грудками, але він повернувся і тихо пішов назад до села. Він зробив кілька кроків, і Панько побачив, що Микола витирає руками обличчя.

— "Невже плаче", — подумав хлопець. Справді, через хвилину Панько почув тихе квиління. Микола йшов похнюпившись, плечі йому раз у раз здригалися, і весь вигляд у нього був такий нещасний, що Панько вже готовий був наздогнати його і помиритися. Але рішучості на такий крок у нього не-вистачило.

— Розревівся, рева… — пробував Панько зневажливими словами викликати колишню ворожість до Кваші, та нічого не виходило, і на серці ставало ще важче.

Сумний і неспокійний повернувся Панько на греблю. Він спробував пограти в футбола, але перед очима весь час стояла похнюплена постать Кваші і заважала зосередитися на грі. Він пішов до вітряка, але й тут не відчув заспокоєння. Вирішив пройти аж до криниці, коли його гукнула Аргунь.

— Де ти ходиш? Степан Юрійович казав мені, щоб ми з тобою пішли до Кваші. Коли ми підемо? Сьогодні?

— Краще завтра, — почервонів Панько. — Ні, краще післязавтра.

— Чому аж післязавтра?

Панько мовчав. Не розкаже ж він голові свого загону, що вже бачив сьогодні Миколу.

— Може, ти думаєш, що Микола за сьогодні та за завтра передумає і сам прийде в загін? — сказала Аргунь цілком серйозно, не помітивши ніяковості хлопця.

— Еге, еге… — зрадів Панько несподіваному виходу.

ЗЛИВА

Білі круглі баранчики хмар пливли небом, і від того сонячний день був ще сліпучішим. Низько, майже черкаючи крилами землю, літали ластівки, і тільки шуліка ніби застиг, розпластавшися високо в повітрі.

— Ну й пече! — чулося то там, то тут серед школярів, що, обливаючись потом, працювали на греблі.

— От парить! Не інакше — буде дощ, — говорив, поглядаючи на небо, коваль біля польового горна.

Степан Юрійович, побоюючись зливи, наказав сипати ґрунт тільки на внутрішній бік греблі. Панько з радістю спостерігав, як швидко росте насип. За першу зміну гребля піднялася майже на півметра. Правда, зросла вона лише з одного боку, зате ж як зросла!

Група комсомольців на чолі з теслею перевіряла ляду в трубі, щоб закрити трубу і спробувати затримати дощову воду в ставку,

Панько раз у раз поглядав на небо. От було б добре, коли б випав великий дощ, такий дощ, щоб води набрався повний ставок. Тоді не треба було б чекати наступного літа і можна було б зараз купатися. По обіді на обрії виникла темносиня хмара. Ще гострішим став запах прим’ятої трави, квітів. Задуха збільшилась. Млин, що крутився вранці, завмер.

В полудень хмара потемнішала. Десь далеко глухо і грізно гуркотів грім. Степан Юрійович викликав по телефону голів четвертого і шостого загонів, що працювали на греблі. Горніст дав сигнал прибути до палатки головам п’ятого і сьомого загонів.

— Насувається гроза. На греблі залишаться тільки комсомольці і старші піонери, а ви всі зразу ж додому!

Хтось несміливо запротестував, але Степан Юрійович суворо припинив балачки і наказав бігом вирушати до села. Школярі швидким кроком посунули від греблі. На будівництві враз зменшився гамір. На насипу порідшало людей, але робота пішла ще напруженіше. Сам Степан Юрійович став біля вагонеток, і хлопці, заохочені прикладом старшого піонервожатого, кидали землю ще з більшим запалом.

— Звичайно, — казав Степан Юрійович під час короткої перерви, поки вагонетки вивантажували, — злива може нас і обійти, з великої хмари буває часто малий дощ, але ми повинні підготуватися. Балка має величезний басейн. Коли випаде величенький дощ, води тут може стільки набратися, що перехлесне і греблю…

— Ну, і нехай перехлесне. А решта ж води залишиться в ставку, — з блискучими від радості очима, що ставок наповниться, промовив Панько.

— Член комісії трохи не доганяє,— дивлячись на Панька зверху вниз, сказав Гриць.

— Бачиш, у чому справа, — лагідно звернувся до Панька Степан Юрійович, — коли вода перехлесне греблю, то вона її розмиє. Вода винесе весь насип у балку.

— Невже? — здивувався Панько, не вірячи, що таке може статися.

— На небо глянь! — промовив Гриць, беручись за лопату. — Невже!

"Задавака!"— хотів сказати Панько, але змовчав.

Хмара швидко насувалася. Раптом сліпуча блискавка розколола небо, і враз ударив грім.

— Припиняйте роботу! Вагонетки можуть притягти до себе грозовий розряд, — з тривогою в голосі промовив Степан Юрійович і дав наказ; — Негайно всі геть з греблі!

Комсомольці і піонери зібралися біля палатки, обговорюючи, як сховатися від дощу, бо всі вміститися в палатці не зможуть. А хмара росла, темнішала, закривала все небо. Розкоти грому дужчали. Прилинув перший подув вітру і приніс прохолоду, насичену вологою.

— Давайте зробимо з матів курінь! — запропонував хтось.

— Давайте вітряк укриємо та й сховаємось у ньому, — почувся другий голос.

Хлопці нашвидку забили кілька жердин, дівчатка принесли мати, і за кілька хвилин курінь був готовий.

Десяток хлопців разом з теслею вкривали верх вітряка і одну стіну рами з того боку, звідки подував вітер.

Панько заліз аж на вал вітряка і, допомагаючи теслі, спостерігав тривожну метушню на колгоспних полях. Раз у раз махаючи батогом, гнав волів з порожньою гарбою колгоспник, що возив бур’ян і кукурудзу для силосу, бігли додому дівчата з бурякової ланки, метушилася, поспішаючи до дощу вивершити стіг сіна, група колгоспників, поспішав водовоз, направляючись до села з порожньою бочкою. І тільки лінійка Корнія Корнійовича їхала в поле до сіножаті. Видно, голова колгоспу турбувався, щоб не залишилося незаскиртованим сіно.

Якась тривога відчувалася, здається, в самому повітрі. Вона передавалася хлопцям, і вони поквапливо закріпляли мати до брусів рами, прив’язували їх до валу вітряка, придавлювали зверху жердинами.

Хмара з синьої стала чорною, навколо потемнішало, ніби смеркалося. Безперервно спалахували блискавки, розкоти грому злилися в суцільне гуркотіння.

Панько вже зліз з горища і вмостився на точилі. Раптом він почув якийсь дивний шерех. Він визирнув з вітряка і не впізнав місцевості. Сіра пелена закрила все навкруги, не видно було ні обрисів балки, ні окружних полів. З кожною хвилиною мряка насувалася все ближче і ближче, шерех перетворювався на глухий гул. Ось зникла з очей криниця, що біля греблі, а ще через секунду потоки дощу закрили насип, вагонетки, палатку. Дощ ішов суцільною стіною так, що за три кроки не видно було нічого.

Притиснувшись один до одного, вражені небаченою силою зливи, сиділи у вітряку десяток піонерів. Крізь солом’яну покрівлю на них текли цілі ручаї води, вітер забивав рясні бризки з боків, і діти, мокрі як мишенята, тільки щільніше тулилися один до одного.

Якийсь час Панько зовсім забув думати про те, чи наповниться ставок чи ні. Вся його істота прагнула тільки захиститися від дощу. Він втяг голову в плечі, насунув комір сорочки аж на чуприну і сидів, прислухаючись до несамовитого стукотіння крапель. Незабаром йому стало холодно від безперервних струмків води, що текли за шию і по всьому тілі. Він зціпив зуби, стиснув кулаки, але не стримав тремтіння і враз голосно зацокотів зубами. Тоді він підвівся, рвучким рухом зкинув з голови сорочку, весь розправився, і від цього ніби стало тепліше.

"Що ж робиться на греблі?" — подумав він вдивляючись, але глибокий морок заслав усе навколо.

Раптом яскрава блискавка розкраяла темряву, і він побачив, що балка вгору від греблі залита водою.

Густий рій бульбашок здіймався на новоявленому плесі, і здавалося, що вода кипіла.

— Хлопці, дивіться! Ставок! — гукнув Панько, але блискавка погасла, і на мить стало ще темніше, ніж було до спалаху.

В вітряку знявся веселий гарім.

Ніхто не хотів сидіти всередині гурту.

Кожен, забувши про холодні потоки води, висувався за прикриття, щоб побачити ставок. Новий спалах освітив на секунду греблю, і радісний вигук вирвався з десятка грудей:

— Ставок!

Помалу стало світлішати. Злива ще не припинилася, але сітка дощу була вже не така густа, і на обрії замерехтіла блакить. Тепер не треба було напружувати зір, щоб побачити, що вода, розлившися далеко по балці, доходила вже до половини височини греблі.

Піонери вискочили з укриття і кинулися в балку, вигукуючи на весь голос:

— Вода!

— Ставок повний!

З палатки вибіг стривожений Степан Юрійович, а за ним комсомольці і піонери.