Палата №6 - Антон Чехов

їхати кудись, невідомо чого, без кщіжок, без Дар'юшки, без пива, різко порушити порядок життя, що встановився за 20 років,— така ідея в першу хвилину здалася йому дикою і фантастичною. Але він згадав розмову, що була в управі, і важкий настрій, що його відчув, повертаючись з управи додому, і думка виїхати ненадовго з міста, де дуррі люди вважають його божевільним, сподобалась йому.

А ви, власне, куди маєте намір їхати? — спитав вія. — До Москви, до Петербурга, до Варшави... У Варшаві я провів п'ять найщасливіших років мого життя... Що за місто предивне! їдьмо, дорогий мій!

XIII

Через тиждень Андрієві Юхимовичу запропонували відпочити, тобто подати у відставку, до чого він поставився байдуже, а ще через тиждень він і Михайло Авер'янович уже сиділи в поштовому тарантасі і їхали до найближчої залізничної станції. Дні були холоднуваті, ясні, з голубим небом і прозорою далечінню. Двісті верст до станції проїхали за дві доби і по дорозі два рази ночували. Коли на поштових станціях подавали до чаю погано вимиті склянки або довго запрягали коней, Михайло Авер'янович багровів, трусився всім тілом і кричав: "Замовчіть! Не базікайте!" А сидячи в тарантасі, він, не перестаючи ні на хвилину, розповідав про свої подорожі по Кавказу й Царству Польському. Скільки було пригод, які зустрічі! Він говорив голосно і при цьому робив такі здивовані очі, що можна було подумати, що він брехав. До того ж, розповідаючи, він дихав в обличчя Андрієві Юхимовичу і реготав йому на вухо. Це турбувало лікаря і заважало йому думати й зосередитись.

Залізницею їхали з ощадності в третьому класі, у вагоні для некурців. Публіка наполовину була чиста. Михайло Авер'янович скоро з усіма перезнайомився і, переходячи від лави до лави, голосно говорив, що не слід їздити цими обурливими залізницями. Скрізь шахрайство! Інша річ верхи на коні: ушквариш за один день сто верст і потім по* чуваєш себе здоровим і свіжим. А неврожаї в нас від того, що висушили Пінські болота. Взагалі непорядки страшні. Він розпалювався, говорив голосно й не давав говорити іншим. Ця нескінченна балаканина впереміжку з гучним реготом і багатозначними рухами втомила Андрія Юхимовича.

"Хто з нас двох божевільний? — думав він з досадою.— Чи я, що стараюся нічим не потурбувати пасажирів, чи цей егоїст, який гадає, що він тут найрозумніший і найцікавіший, і тому нікому не дає спокою?"

У Москві Михайло Авер'янович надів військовий сюртук без погонів і штани з червоними кантами. На вулиці він ходив у військовому кашкеті і в шинелі, і солдати віддавали йому честь. Андрієві Юхимовичу тепер здавалося, що ця людина з усього панського, що в неї колись було, розтринькала все добре і залишила собі саме тільки погане. Він любив, щоб йому прислужували, навіть коли це було зовсім непотрібне. Сірники лежали перед ним на столі, і він їх бачив, але кричав слузі, щоб той подав йому сірники; при покоївці він не соромився ходити в самій білизні; лакеям, усім без винятку, навіть старим, вій казав ти і, розсердившись, називав їх бовдурами і дурнями. Це, як здавалось Андрієві Юхимовичу, було по-панськи, але гидко.

Насамперед Михайло Авер'янович повів свого друга до Іверської. Він молився гаряче, з поклонами до землі і з слізьми, і, коли скінчив, глибоко зітхнув і сказав:

— Хоч і не віриш, та воно якось спокійніше, коли помолишся. Поцілуйте, голубчику!

Андрій Юхимович зніяковів і поцілував образ, а Михайло Авер'янович випнув губи і, похитуючи головою, помолився пошепки, і знову в нього на очі набігли сльози. Потім пішли до Кремля і подивилися там на Цар-пушку і Цар-дзвона і навіть пальцями їх поторкали, помилувалися краєвидом на Замоскворіччя, побували в храмі Спасителя і в Румянцевському музеї.

Обідали вони в Тестова. Михайло Авер'янович довго розглядав меню, розгладжуючи бакени, і сказав тоном гурмана, що звик почувати себе в ресторанах, як дома:

— Подивимося, чим ви нас сьогодні нагодуєте, ангеле!

XIV

Лікар ходив, дивився, їв, пив, але почуття в нього було одне: досада на Михайла Авер'яновича. Йому хотілося відпочити від друга, піти від нього, сховатись, а друг вважав за свій обов'язок не відпускати його ні на крок від себе і давати йому якнайбільше розваг. Коли ні на що було дивитися, він розважав його розмовами. Два дні терпів Андрій Юхимович, а на третій сказав своєму другові, що він хворий і хоче залишитись на цілий день дома. Друг сказав, що в такому разі і він залишається. Справді, треба відпочити, а то так і ніг не вистачить. Андрій Юхимович ліг на диван, обличчям до спинки, і, зціпивши зуби, слухав свого друга, який палко запевняв його, що Франція рано чи пізно неодмінно розіб'є Німеччину, що в Москві дуже багато шахраїв і що по зовнішньому вигляду коня не можна робити висновків про його цінність. У лікаря почалися шум у вухах і серцебиття, але попросити друга вийти або помовчати він з делікатності не наважувався. На щастя, Михайлові Авер'яновичу надокучило сидіти в номері, і він по обіді пішов прогулятись.

Залишившись сам, Андрій Юхимович нарешті відпочивав. Як приємно лежати нерухомо на дивані й усвідомлювати, що ти сам у кімнаті! Справжнє щастя неможливе без самотності. Пропащий ангел зрадив бога, мабуть, тому, що захотів самотності, якої не знають ангели. Андрій Юхимович хотів думати про те, що він бачив і чув останніми днями, але Михайло Авер'янович не йшов йому з голови.

"А він же взяв відпустку і поїхав зі мною з дружби, з великодушності,— подумав лікар з досадою.— Нема нічого гіршого, як ця дружня опіка. Ось же, здається, він добрий, і великодушний, і веселун, а нудний. Нестерпно нудний. То ось же бувають люди, що завжди говорять самі тільки розумні й хороші слова, але