Старший боярин - Осьмачка Тодось
А тобі, стара собако, хіба тільки на те, аби сідати на неї серед хати, коли твоя зачухана вечеряти поставить долі.
Дід Гарбуз підійшов, узяв Біблію з землі, чогось її понюхав, кашлянув, перехрестився і пішов помаленьку, не оглядаючися, з двору.
Але коли вернулася Дунька по чубатенького півника, то побачила, що в дворі, перед вікном попового дому, відчинена хвірточка в сад, а коло криниці відчинена друга на яр. І відчинені двері в коровню. І, видно, Мехедчук узяв кабана за оранку, бо і саж був відчинений. І звисав з Піратової будки довгий, закошланий Хапків хвіст, який вряди-годи здригався, мабуть, або від бліх, або від того, що в сінешні двері попового дому на ганку, в білій сорочці і в білих штанях, кривий крамар Оліян гатив у двері тією дривітнею, до якої колись дід Гарбуз рубав дрова. Двері від кожного удару відскакували з тріском і знов прикипали до одвірків ніби ще з більшою силою й завзяттям. І 1240 рік, коли татари зброєю, схожою на дривітні, що звалася таранами, руйнували стіни старої української столиці Києва, нагадував сумну цю подію. Але крамар і його жінка Оліяниха цієї давнини не знали, і він бив у двері з супокійним завзяттям, а вона, спинаючися навшпиньки, заглядала у вікно панноччиної кімнати, куди недавно заглядав і Пірат, тільки з іншим почуттям, ніж вона. У вогкім же місці коло криниці німотно сидів на гичці мішка Казиленкової синок Грицик. Сидів так через те, що в мішку вже було кілька курей, які теж ворушилися і сокотіли. Булапідобідня пора. Холодків не було видно ніде. І в садибнім нерухомім повітрі панувала густа й душна спека. І коло криниці, і коло коровні, і коло сажа, і коло конюшні, і коло попової хати. Соняшне проміння було похоже після дощового ранку на довжелезні жовті нитки, які хтось тільки що встиг витягти з казана, повного окропу, і повісити сушитися на обрії десь на тину. А сонце вранці, сходячи, підійшло під них своєю блискучою головою і, піднявши вгору, потягло по небесах. І вони, звисаючи відти, тягнуться мокрими та гарячими кінцями по землі. І щойно доторкнуться людей чи речей, то зараз же з торкнутого тече розпарена мокрінь і розпускає тягучу млость по знеможеній від духоти землі. Ніде не видно було серед двору жодної пташини, ні жодної курки. Все сховалося у місця, хоч трохи сповнені прохолодою. І Дунька тільки-но вгляділа гостей, то так на їх і впала лайкою, як часом сорока з суховерхої тополі на горобців поміж коноплями на стежці.
— Чи ви німиці наїлися, чи так очамріли, що серед білого дня прийшли і трощите чуже добро? Геть зараз же з двору, бо, хрест мою душу побий, побіжу до церкви і буду бити на гвалт... Нехай все село збіжиться та побачить нових хазяїнів!
Оліян, почувши таке, поставив повільно дривітню торцем, утер правим рукавом чоло і спитав;
— Чого це тобі отак ні з сього ні з того закрутило в гузні, що аж стало непереливки? Що, це твоє добро, чи що?
— Подивися ти йому в вічі такі безсовісні! Та в мене ось і ключі. Мені доручили глядіти хазяйство. Поки не приїдуть другі хазяїни, — випалила Дунька несподівано для себе, уже й сама вірячи в те, що буде глядіти попове майно для когось іншого. — Ідіть, кажу, геть звідсіля, бо, ось святий хрест, зараз же іду і дзвоню на гвалт.
І повернулася, ніби виконати свою погрозу. Тоді Оліяниха, відійшовши від вікна, сказала:
— Ходім, Оліяне, відсіля, з цього відьомського двору. Я тільки хотіла подивитися, чого воно тихо в хаті і тихо надворі. Ходім, Оліяне. Бо та пришелепувата може і безневинних опорочити.
Оліян пхнув спересердя дривітню, яка гучно вдарилася об стінку ганку, і мовчки, так, як ходять з чужих слив, пішов разом з жінкою попідвіконню попового дому в гущавину саду. Тоді Дунька обернулася до Грицика і спитала:
— Ти сам?
— Ні, з матір'ю.
— А де ж мати?
— Побігла аж у кладовище за чубатеньким півником.
Дівчина аж не стямилася та так і переплигнула коло криниці перелаз. І полетіла проз клуню, скільки видно, в кладовище. І, не добігаючи до вилазки, зустріла Казиленкову, що, засапавшись, несла в обох руках чубатенького півника. І підскочила до неї Дунька, неначе скажена кішка.
Вирвала з рук нічого не тямущого птаха і крикнула:
— Іди швидше к чортовій матері звідсіля, поки раніше, а то покличу людей і геть коси обірву.
Казиленкова, на неї навіть і не глянувши і нічого не сказавши, хутенько попросгувала поперед своєї напасниці до синка і там, ухопивши мішок з курми на плечі і прошипівши:
— Ходім швидше, моя дитино, — підтюпцем побігла на яр.
А Дунька, опинившися серед двору сама, обвела мовчки очима все хазяйство, зідхнула і пішла до ліхтаревого стовпа і сіла під ним. Тільки не так, як дід, що сидів навприсідки, а сіла по-турецьки і дивилася з німим жалем на вікна спорожнілої господи, тримаючи у пелені чубатенького півника. В її уяві стала виникати картина, що ось у порожніх кімнатах тільки пил осідає на столи, на стільціі на лутки і нікому його буде стерти. І що сьогодні і завтра не палитиметься і захолоне лежанка, груба і піч, і що домовик на горищі, сидячи на лежаку, відчує, що під ним уже холодна цегла, злізе в хату взнати, що таке, і походить, поникає по кімнатах і зупиниться коло вікна і до ранку сумуватиме за хазяїнами і за своїм теплим лежаком. І вирвалися у Дуньки з душі великі жалощі одним вигуком:
— Ох Боже ж мій милосердний!
Півник, зляканий, схопився з пелени і рушив через двір знов на кладовище. Але вискочив з будки Хапко, насів його коло криниці і за один смик одірвав голову і почав їсти. Дунька крикнула не своїм гласом: "Цу-цу!" і кинулася до собаки. Але Хапко плигнув їй назустріч, вхопив за спідницю і розпанахав її від стегна аж до п'яти. Потім, повернувшися до півника так, неначе нічого не сталося, зліг на нього і гарчучи став їсти. Ніколи ще дівчина не помічала, аби цей пес їв курей або кого-небудь рвав. Аж це вперше трапилося таке, і зрозуміла вона, що в собаці прокинувся звір, зачувши безборонну пустиню людської садиби. І буде рвати все, що тільки з ним тут зустрінеться, і прошептала:
— Нехай же ти тямишся, покинута Богом, нещасна оселе.
І, кваплячися, та не оглядаючися, та придержуючи правою рукою розірване місце, пішла з двору. А соняшна духота, все розпарюючи, текла з попівської садиби ворітьми на шлях; з хвірточки на яр, а з другої в сад. А посеред подвір'я Хапко доїдав чубатенького півника, вимазавши кров'ю собі всю груднину, до якої поналипало багато нарваного дрібненького пір'я.
Ох, як я любив вас, священичі садиби в Україні. Ви вже позникали, але моя уява уперто тримає вас цілими, аби завдати більше горя кругом осиротілому серцю. Тільки з-за ваших тинів, тільки з-за ваших садків я чув дівочі голоси, що збуджували в моїм дитячім єстві ті почуття, з якими я, вже вирісши, ішов у життя, неначе дурний багач з золотими грішми на базар. Але який, походивши по ньому і не знайшовши того краму, що хотів купити, повертається в оселю своєї самоти з певністю, що вже й не знайде бажаного в житті. І ввесь його капітал буде жити з ним невитрачений і додаватиме гіркоти і так гіркому буттю на землі. Ох, як я вас любив, зниклі з лиця землі священичі садиби!
Розділ одинадцятий
Був вівторок, і був вечір. І Гордій Лундик думав, що його ведуть у якісь новочасні катакомби, коли грубий селянин над Чабановим яром зійшов по земляних східцях у землю, звелівши і йому йти за собою. Він би не дуже поспішав туди, якби за ним не йшов другий, сухий та мовчазний, з сокирою за поясом. Коли східці кінчилися, то грубий відчинив двері, в які всі поодинці увійшли. Це була дуже простора кімната з двома вікнами з правого боку і з двома вікнами з лівого боку, поробленими під самою стелею. У протилежнім кінці кімнати, над великим столом, застеленим білою цератою, висіла причеплена до стелі гасовка і освітлювала за столом трьох чоловіків, які зразу повернули голови до гостей. Грубий привітався:
— А фортуни веселої панові Підотаманчому.
— Коли такої, як ти, то цур їй разом з тобою, — обізвався з покуття широкоплечий чоловік, що там сидів у велюровім піджаку наопашки, з-під якого біліла вишита сорочка і на стану виднів зелений пояс. До нього був причеплений в піхвах довгий черкеський колодач. З лівого боку стояв кріс російського військового зразка.
— Е, пане Підотаманчий, хіба я фортуна? Я тільки її рухома дуля, — засміявся грубий селянин.
— А це кого ти привів? — спитався той, кого звали пан Підотаманчий, рвучи розмову про фортуну в самім зародку.
— Це, бачите... Це ось хто. Лежу я вчора ввечері у Галмасаровім березовім гаю, недалеко від отієї скирти сіна. Деркач зі мною теж. Ба, йде ось цей парубійко. Іде, іде. Ба, завертає під скирту, ба, й лізе на неї. І, дивлюся, не злазить. Егій, кажу я до Деркача. Давай попильнуємо його. І так ми до ранку по черзі спали: то він, то я. Та все не спускаємо з окаскирти. Ба, встає уранці мій парубійко, стає посеред шляху й чухає потилицю. Ге, кажу, видно, хлопець не знає, куди йти. Так і є. Начинає він блудити: то до Копітанівського лісу, то до Будянського. То знов до нашого пристановища. Ге, кажу до Деркача:
треба взяти його між сокири та вести до пана Оксентія Дереша. Це до вас. І привели. Чи він часом не якийсь хананейський підглядач, як каже наш пан отаман.
— Сідайте чи лягайте де бачите поки що, — звелів пан Підотаманчий Гордієві, а його супутникам сказав: — Почекайте, справа є.
Вони зараз і посідали не роздягаючися. І познімали брилі, і поклали поруч себе на ослоні. Гордій, постоявши, пішов у куток, сів на купу запахущого, непом'ятого сіна. І став оглядати кімнату. Під тією стіною, де він сидів, було аж до дверей семеро ліжок. Вони складалися кожне з невеличкої купи хворосту, покладеного між шістьма паристо забитими кілками. А на кожній такій купі лежало потрохи сіна. Між ліжками було заметено, але в головах між ними стояли великі снопи полину, зв'язаних рогозою. У ногах теж. Видно, це був запобігливий засіб від бліх. Над деякими ліжками висіла одежа, а над одним із них рушниця-дробовик і шабля з таких, які носять в містечку поліцейські. Стіни в кімнаті були побілені. Пахло сухим сіном, татарським зіллям, рутою і гіркотою полину. За столом зараз від Гордія сидів невеличкий риженький чоловічок, узутий у лаковані чоботи, куди були заправлені галанці тонкого синього сукна.
