Казкові пригоди Грайлика - Нестайко Всеволод

Ану вас! — він махнув рукою. — Самі почали, а тоді… У що будемо грати?

— Тільки не у війну! — вигукнув Грайлик. — Набридло!.. Давайте у кругосвітню подорож. На кораблі "Варяг".

— Давайте! Давайте! — закричали Миня і Чух.

— Ну що ж, давайте! — погодився Роман-Отаман. — Тільки зброя все одно потрібна. Мало хто може зустрітися…

— Авжеж потрібна, — підтримали його Миня і Чух.

Толя-Бараболя раптом глянув на Кошу і спитав:

— А де ж усе-таки твоя секретна зброя? Ти ж нам її так і не показав.

— Як не показав? Показав!

— Коли? Де ж вона?

— А отут! — Коша похлопав себе рукою по верхній кишені з лівого боку.

— Ану розстебни! — сказав Роман-Отаман.

Коша розстебнув кишеньку. Всі враз стукнулися лобами, зазираючи.

В кишені не було нічого.

— Обманюєш?

— Ні. Не обманюю. Не там. Далі. Глибше.

— Так не буває! — похмуро сказав Іван-Сумніван, що до цього не промовив ні слова.

І тут раптом Грайлик і Галочка в один голос вигукнули:

— Він не обманює! Невже ви не розумієте? Не розумієте, що там далі, глибше?..

Всі перезирнулися, і враз усім стало ясно. Авжеж! Там, далі, глибше — серце!

І всі заусміхалися.

І усмішка об’єднала всіх.

Секретна зброя незнайомця Коші таки спрацювала.

РОЗДІЛ XX

останній, заключний, або,

як пишуть у дорослих книжках, — епілог

Коли у повісті багато героїв, і з ними трапляється чимало пригод, і долі їхні складаються по-різному, завжди виникають питання — а що було далі, потім?

Так от.

Коша живе у селі з мамою… і татом.

Так-так. Не дивуйтесь.

Дракон Іванович втік з Дракондії, кинув пити керосин, п’є лише молоко і мріє стати людиною.

Він пасе корову Доню і пише дитячі вірші. Про природу.

Бровко Барбосович і Котофей Котофейович теж поки що живуть з ними.

Грайлик і Галочка часто бувають у них в гостях. І Коша часто буває у Дитиндії і дружить з усіма хлопцями і дівчатками.

Сорока Скрекекулія недавно принесла на хвості новину — Пан Копайло довідався під землею, що баба Настя теж у полоні в Темнондії. Є там, виявляється, крім Печери Невільниць, ще й Провалля Добрих Душ.

Коша, Грайлик і Галочка збираються разом з Паном Копайлом, Бровком Барбосовичем та Котофеєм Котофейовичем організувати експедицію у те провалля, щоб визволити бабу Настю.

Шкода Коші і свого колишнього брата Драку-Забіяку. Він вважає, що з нього теж можна ше зробити людину.

— Всі діти, поки не виросли, можуть стати людьми, — каже Кошина мама.

Вона теж часто зітхає, згадуючи невільниць, разом з якими була замкнена у печері. Треба було б і їх звільнити обов’язково.

Отже попереду ще справ і справ…

Пригоди і подвиги у Дитиндії не закінчуються ніколи.

Така вже це незвичайна країна!

ПРИГОДА ТРЕТЯ

ЗОЛОТІ ТЕРЕЗИ ДІДУСЯ ТАТАЯ

РОЗДІЛ І

Розбишака-Заважака

У Дитиндії сталася надзвичайна подія. З’явився новий хлопчик, який з батьками переїхав у їхній будинок, — вони обмінялися квартирами з професором Барановським-Лісковським.

Хлопчик був міцненький, вилицюватий, з вузькими монгольськими щілинками-очима і дуже вредний. Звали його Вітька, як і Вітасика-Тарантасика, але всі одразу прозвали його Розбишака-Заважака. Позаяк він був розбишакуватий і весь час усім заважав. Побудують дівчатка у пісочниці якийсь королівський палац, магазин абощо, він прибіжить, ногами — раз! раз! раз' — усе потовче, розвалить, зарегоче противно і втече.

Або заведуться хлопці у піжмурки грати, а він на дерево вилізе і кричить на весь двір: "А я все бачу! Я все бачу! Грайлик отам сховався, Роман-Отаман отам, Миня і Чух у кущах сидять. Га-га-га! Го-го-го! Ги-ги-ги!"

Його вже й просили, і соромили, і погрожували навіть — нічого не допомагало. Хлопці нарешті вирішили відлупцювати його. Але й з цього нічого не вийшло. Розбишака-Заважака усіх порозкидав, вирвався і втік. В результаті у Романа-Отамана було підбите око, у Толі-Бараболі роз’юшений ніс, у Мині розквашена губа. Згодом з’ясувалося, що Розбишака-Заважака ходить у секцію боротьби у-шу. Впоратися з ним силовими методами не пощастило.

І мало того, що вся Дитиндія потерпала від Розбишаки-Заважаки, вони ще й між собою пересварилися. Усе те негарне, що було в кожного, полізло, як перестояне тісто в діжі. Не лише хлопці, а й дівчатка перемінилися. Марушка-Реготушка перестала сміятися, Любушечка-Стрибушечка стрибати, Юля-Танцюля не танцювала, а Галочка-Співалочка не співала більше.

Всі тільки дратувалися, ображалися і гнівалися одне на одного.

Наче Розбишака-Заважака випромінював якусь згубну лиху силу.

У Дитиндії настала, як тепер кажуть дорослі, криза, тобто важкі часи.

Спорожнів дитячий майданчик, запала у дворі тиша.

Під будь-якйм приводом дитиндівці намагалися відсиджуватися вдома. Той посилався на уроки (хто в школу вже ходив), той на хворобу, той на телевізор.

Особливо переживав Грайлик. Бо ж він понад усе любив товариство, дитячий, як то кажуть, колектив, гратися з дітьми любив! Недарма ж ім’я в нього було — Грайлик.

Що робити?

Стоїть Грайлик біля вікна, з сумом дивиться на безлюдний дитячий майданчик. Не гойдається гойдалка, не крутяться каруселі, не пісочниця— пустеля Сахара. І по телевізору — жодної тобі путящої передачі, хоч і двадцять разів баченої уже.

І батькам не поскаржишся, поради не попросиш. По-перше, у Дитиндії закон — не ябедничати ні в якому разі, і дорослих у свої дитинські справи не втаємничувати, самим розв’язувати питання.

Та якби й можна було… Мама, Веселина Василівна, зранку на роботі. Тато, Усміхайло Петрович, пише дисертацію. Заважати йому — категорично заборонено.

Стоїть Грайлик, зітхає тихенько.

І раптом…

РОЗДІЛ II

Таємничий телефонний дзвінок.

Дідусь Татай. Чарівні таблетки.

Пригоди починаються

І раптом задзвонив телефон.

— Грайлику! Візьми трубку! — гукнув з іншої кімнати Усміхайло Петрович.

Грайлик підняв трубку:

— Алло!

— Доброго дня! — почувся у трубці незнайомий хрипкий старечий голос. — Грайлик?

— Я, — розгубився Грайлик. Завжди губишся, коли хтось незнайомий звертається до тебе по імені, та ще й домашньому, неофіційному.

— Слухай мене уважно і не перебивай, — вів далі незнайомець. — Я чарівник. Звуть мене дідусь Татай. Дитиндію вашу поважаю, про ваші неприємності знаю і хочу вам допомогти. Але й ти мусиш допомогти мені. У Тридесятому Царстві, у Безодні Гарних Надій сховано золоті терези. Принесеш їх мені, і в Дитиндію знову повернеться дружба, радість і сміх. Але шлях туди не простий. Тебе чекатимуть небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди і різні випробування. Щоб ти зумів усі їх подолати, я даю тобі сім чарівних таблеток. Проковтнувши таблетку, ти зможеш здійснити одне своє бажання. Коли ти щось проситимеш особисто для себе, таблетка буде солодкою-пресолодкою, додасть тобі сили і продовжить твоє життя. Коли ж ти щось проситимеш для когось іншого, таблетка буде гіркою-гіркою, відбере в тебе сили і вкоротить тобі життя. Запам’ятай це і не легковаж. Таблетки лежать на підвіконні площадки сходів третього поверху. Дорогу до Тридесятого Царства вкаже тобі Сорока Скрекекулія. Про нашу розмову, звичайно, нікому ні слова. Хоч обманювати батьків і негарно, але цього разу дозволяю тобі сказати неправду. Скажеш татові, що тобі дзвонила Галочка, запрошувала до себе гратися. Щоб він зайве не хвилювався і це не позначилося на його дисертації. Я зупиню для тата час, і до твого повернення він нічого не запідозрить. Щасливо тобі!

У трубці клацнуло, розмова перервалася.

У Грайлика так шалено калатало серце, що аж вуха позакладало. І він не відразу почув голос тата:

— Ти що — не чуєш? З ким це ти балакав? Хто це дзвонив? Мама?

— Н-ні,— отямився нарешті Грайлик. — Це… це Галочка… Запрошувала до себе… гратися…

— То біжи швидше! — з іншої кімнати весело гукнув тато. — А то нудишся. Аж кисло дивитися.

Коли Грайлик вийшов на сходи, серце його мало не вискакувало з грудей.

Він спустився на площадку третього поверху і глянув на підвіконня.

У кутку біля рами лежав маленький поліетиленовий пакетик.

Тремтячою рукою Грайлик узяв його. На просвіт було видно сім маленьких біленьких горошинок-таблеток. Точнісінько таких, як оті гомеопатичні, що давала йому колись приймати мама. У Грайлика була алергія, лікар-гомеопат приписав йому гомеопатичні таблетки, і мама давала йому їх по шість штук тричі на день. Причому були номери — перший, другий, третій. Щоб Грайлик не комизився і не опирався (а було йому тоді ще неповних три роки), тато придумав, що ті таблетки лікар передав йому від чарівника-гнома Спиридона Спиридоновича Красношапки, і називав таблетки не гомеопатичними, а "гномеопатичними". Про ті таблетки і чарівника-гнома Спиридона Спиридоновича Красношапку тато, присипляючи Грайлика, розповідав йому колись багато кумедних пригод. Веселий був у Грайлика тато — Усміхайло Петрович.

І, згадавши тепер того гнома, Грайлик одразу заспокоївся. І обіцяні дідусем Татаєм небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди і різні випробування вже не здавалися йому такими страшними.

Грайлик сховав пакетик з таблетками у кишеню і підстрибом побіг у двір шукати Сороку Скрекекулію. У такт його підскокам під горлом лоскотно підстрибувало радісне передчуття пригод і несподіванок. Грайлик дуже любив, щоб було цікаво.

Сорока Скрекекулія сиділа на стовпчику гойдалки і нервово смикала хвостом.

Грайлик рвонувся, щоб підбігти до неї… Аж тут Сорока Скрекекулія раптом безладно змахнула крилами і впала на землю. І відразу з кущів вискочив Розбишака-Заважака з рогаткою у руці.

— Урра! Вцілив! Урра! — вигукнув він, хапаючи нерухому Скрекекулію.

Грайлик у розпачі завмер.

Він у цей час не думав ні про що. Безмежний жаль до загиблої сороки охопив його.

І тут він згадав про чарівні таблетки. Вихопив з кишені пакетик, витрусив на долоню одну таблетку, вкинув у рота і подумки вигукнув:

— Хочу, щоб Скрекекулія була врятована!

У роті зробилося гірко-прегірко. А потім враз солодко-пресолодко.

Цю ж мить з вікна четвертого поверху залунало голосне:

— Вітю-ю! Додому! І що це у тебе в руках? Ану кинь зараз же!

Розбишака-Заважака швиргонув Скрекекулію у пісочницю і побіг до під’їзду.

Грайлик кинувся до бідної сороки. Схопив її, притис до грудей. І враз відчув, що серце її б’ється. Сорока Скрекекулія розплющила одне око. Друге.

— Ох! — сказала вона. — Що це зі мною?

— Як ти себе почуваєш?

— А-а, це ти?..