Казка на косичку - Галицька Олена
Збулося прокляття Веліюра Лотароза!
– Але я вже звик. А ти грійся, якщо хочеш. Тільки вогонь не пали, моя фортеця все ж таки зі снігу! Піду гляну, що там за шум. Мабуть, моїм велетням на місці не сидиться, кортить їм знову до бою стати!
Кіт згорнувся клубком, прикриваючи лапами віточки. Заморожище, проходячи мимо, недбало глянув на Кота та презирливо сказав:
– І слуга твій змерз! Слабаки ви! Йдіть шукайте, чим зігрітися!
Цю вельми доречну пораду не треба було повторювати двічі. Князь Паморозко начебто не звернув уваги на Мудрого Кота, але порівнявшись із ним, швидко нахилився і підхопив його під пахву, одночасно забираючи з котячої пащі віточки та ховаючи їх до кишені свого кожуха. Кіт нервово позіхнув, скочив з рук і, начебто нічого не сталося, сунув до виходу з фортеці. Князь, стримуючи ходу, йшов за ним, хоча йому кортіло побігти щодуху. І тільки проминувши снігових велетнів і діставшись фаетону розвідники трохи розслабились. Схопивши віжки, Князь голосно закричав: "Н-н-о, Білаш, лети, як вітер!". Кінь, мов птах, злетів у повітря.
Саме в цей час з фортечної брами з диким вереском вискочив Заморожище. Зрозумівши, що його обдурено, він помчав слідом за втікачами. Якщо нелюд дожене фаетон, хлопцям буде непереливки!
Фаетон летів над засніженим лісом. Білаш що було сили намагався відірватися від сірої потвори, яка вже наздоганяла втікачів. Ще трохи, і вона своїм крижаним подихом заморозить їх на смерть!
Аж раптом невідомо звідки здійнявся теплий вітер. Небо почорніло – то величезна зграя птахів атакувала Заморожище. Сміливці били його крилами, клювали гострими дзьобами, гнали назад до снігової фортеці та безпорадних велетнів, які так і не зрозуміли, що саме відбувається.
Розділ 12
ДИВНИЙ СОН
Білий, біліший за сніг від люті та роздратування, повернувся Заморожище до своєї фортеці. Тремтячими руками він з ненавистю відштовхнув вартового, забіг до своєї студеної оселі і, тяжко відсапуючись, впав на застигле ліжко. Як вони тільки посміли напасти на нього, ці нікчемні створіння, ці нещасні купки пірʼя!
Птахи таки добре потовкли Заморожище! Вони мстилися за Заворожений Ліс, який раніше був рідним домом для усілякого птаства, а тепер став для них сніговою пасткою; за своїх дітей, які змушені були тікати в далекі краї від лютого морозу; за своїх друзів, яких підле створіння заморожувало поодинці просто на льоту. Але тепер вони зібралися разом і їх було багато! Їхні маленькі відважні серця хоч і ненадовго, але зігріли довкілля, і Заворожищу довелося тікати від теплих повітряних струменів.
Вперше за останній час Заморожище відчув щось схоже на холод. Це майже забуте відчуття змусило його ще щільніше кутатися у лахміття, в яке після зустрічі з птахами обернулася його й без того драна одежа. Він не помітив, як заснув. Й наснився йому дивній сон…
Побачив Заморожище свою рідну долину, почув веселе дзюркотіння води у річці. Сяяло сонце, дерева біля його оселі ніжно зеленіли – мабуть, була весна. Чисте запашне повітря аж тремтіло від пташиного співу.
Побачив він хлопця, який швидко йшов стежкою із оберемком різнокольорових квітів у руках, а назустріч йому бігла прекрасна усміхнена дівчина. "Це ж я, а це – вона, моя наречена", – подумав уві сні Заморожище, і так йому стало радісно й тепло на душі! – "Як добре що я вдома, що я повернувся!".
Ще він побачив старенького дідуся – того самого, якому колись не схотів допомогти на гірській дорозі. Дідусь грозив хлопцеві пальцем і щось нечутно вимовляв – не можна було розібрати, що саме.
Аж раптом замість дідуся на стежці виникла велична постать чарівника у сяючій мантії з дорогоцінним вінцем на чолі. Чарівник заступив собою дівчину. Він махнув полою своєї мантії, й небо враз почорніло. Щез пташиний спів. Зникло все – гори та річка, рідна домівка під квітучими деревами.
Дарма хлопець намагався ще раз побачити свою кохану, віддати їй квіти, які назбирав з такою любовʼю! У повній тиші – такій, що аж у вухах задзвеніло – почувся грізний голос чарівника:
– ЩО ТОБІ ТУТ ПОТРІБНО?
– Я хочу додому, до своєї дівчини, – насмілився відповісти той.
– НЕМА БІЛЬШЕ В ТЕБЕ ДОМУ!!! І ДІВЧИНИ ТВОЄЇ БІЛЬШ НЕМА. ВСЕ СПЛЮНДРУВАВ ПРОКЛЯТИЙ НА ВІКИ ЗАМОРОЖИЩЕ!
Все раптом щезло. Заморожище прокинувся. Він довго не міг розклепати очей – то його сльози замерзли й повисли на щоках крижаними бурульками…
Тим часом втікачі щасливо дісталися Дитячого Майданчику. Заворожці вже й не мріяли побачити їх живими – Всюдисуща Сорока встигла розповісти про розвиток подій.
Білаша поспішно випрягли з фаетону. Маленька Бабка Йожка хотіла було якнайшвидше напоїти його і вже кинулася шукати якесь відерце, але Князь Паморозко зупинив її:
– Білаш молодець, без нього ми б не втекли від Заморожища! Але після швидкого бігу розгарячілому коневі не можна давати багато пити – нехай він трохи охолоне. Можеш принести йому один-два ковтки води. Треба його трохи виходити. Ще маємо знайти якусь попону та вкрити його, а потім я його почищу.
Білаш, походивши трохи, зручно влаштувався у теплому кутку біля Чаро Пічі, яка одразу ж почала тишком-нишком підгодовувати його вівсяним печивом. Мудрий Кіт теж не залишився без уваги. Білосніжка лапкою підсунула до нього миску зі сметаною, а Маленька Бабка Йожка знайшла у холодильнику нерозпочату банку котячого паштету. Принцеса Льодяничка, не соромлячись, міцно обійняла Князя Паморозка.
– Я мало не вмерла від хвилювання за тебе! Ніколи нікуди тепер тебе не відпущу! Завжди буду поруч! – і зацікавлено додала: – Чи змогли ви щось довідатися від того Заморожища?
Розділ 13
ВЕДМІДЬ ТА ПУГАЧ
Чарівнички так зраділи першій перемозі, що одразу почали пустувати, весело пурхаючи над головами заворожців. Невідомо звідки піднявся теплий вітерець, розкуйовдив гриву Білашеві, почав тріпати косички Маленької Бабки Йожки. Блискітка розкидала навколо пригорщі різнокольорових світляків, а Світла намагалася зловити їх, щоб перетворити на сяючі лампочки та розвісити попід стелею. Навіть Кришталик, яка ледь прийшла до тями, почала жартівливо бризкатися водою. Хатинці на Курячих Ніжках довелося гримнути на них:
– Ви хоча б чуєте, ЩО розповідає Князь Паморозко?! – і чарівнички одразу принишкли.
Почувши про печеру в далеких горах, Маленька Бабка Йожка засумувала. По перше, вона ніколи не займалася альпінізмом; по-друге, у тих бескидах так багато печер, що потрібну можна шукати до скону.
– Коли я вночі запалюю зорі… – почала було Блискітка, але Маленька Бабка Йожка перебила її:
– Хіба ТИ? Зірки утворюються з газово-пилового середовища, головним чином з водню і гелію, в результаті гравітаційного стискування...
– Всього дві чи три, щоб погратися. Так от, тоді я часто зустрічаю кажанів…
Зненацька Мудрий Кіт промуркотів, зі значенням дивлячись на Білосніжку:
Коли запалюють зорі
Над бескидами і долинами
Хтось, побачивши їх на просторі,
Назве вогники неба перлинами…
(Останнім часом він дуже полюбив вірші, особливо про любов, і навіть намагався складати їх сам, але найчастіше в нього виходили дуже перекручені перекази вже відомих авторів.)
– Так, чекайте, – перебила Хатинка. – Щось я не второпаю, до чого тут зорі, кажани та любовні вірші. Зосередьтеся. Нам треба Лісну рятувати!
– Якби ви дали мені договорити, – образливо промовила Блискітка, – я б розказала, що кажани живуть саме у печерах. В них є королева, звуть її Лелла. Треба попросити її зібрати до купи усіх підданих та розпитати про Лісну. Може, хтось бачив, у яку саме печеру сховав її Заморожище.
– Але я дуже боюся кажанів, – здригнулася Маленька Бабка Йожка. – Кажуть, вони можуть заплутатися у волоссі, а якщо вийдеш вночі у чомусь світлому, неодмінно нападуть і почнуть пити кров.
– Насправді то суцільна маячня. Кажани полюють тільки на комах, які вночі самі летять на світло. Їхня здатність бачити вночі, нечутно рухатися та ухилятися від будь-яких перешкод завжди дивувала та відлякувала. А знаєш, що кажани під час польоту… співають пісні! Тобто вони вміють видавати ДУЖЕ високі звуки – ультразвуки, і чують їхнє відбиття від найрізноманітніших перешкод, – заспокоїла її Хатинка.
– Але як нам знайти Леллу? Навряд чи вона буде літати над Завороженим Лісом у таку холоднечу.
– Так, це проблема, – зітхнула Блискітка, і радісно додала: – Треба знайти когось, хто теж літає вночі!
Усі подивилися на Пана Ведмедя.
– Я не вмію літати ані вдень, ані вночі, – пробасив він і про всяк випадок схопився за пеньок-ослінчик.
– Але ти, здається, товаришуєш із пугачем Филимоном? Адже він нічний птах, чи не так?
– Ми познайомилися після того, як про нас хтось дуже образливу байку написав. Назвав мене старанним але безталанним поетом. Таким, що пише вірші, від яких навіть пугач з дуба впав. А я ніколи, на відміну від того горе-байкаря, віршів не писав. Зате із Филимоном подружився. Він іншу байку про нас знає…
– Про байки потім поговоримо, – зупинила Ведмедя Хатинка. – Пішли шукати Филимона.
Филимон тільки-но задрімав на пухнастій гілці кучерявої сосни, що росла біля пісочниці.
– Сова! Відчиняй! Прийшов ведмідь! – заволала Маленька Бабка Йожка, згадавши улюблену казку.
Я – ПУГАЧ, різницю відчуваєш? Хоч ми й близькі родичі, але у сов вуха зовсім іншого фасону. Фізіономія не та. – Филимон пронизливо подивився на відвідувачів великими жовтими очима з-під насуплених брів. – Розповідайте, чого прийшли? Мабуть, Леллу треба відшукати? Знаю я цю пані.
Розділ 14
ПАЛАЦ КАЖАНІВ
Маленьку бабку Йожку завжди дивувало, з якою швидкістю поширюються у Завороженому Лісі новини, з оглядом на те, що жоден заворожець не має мобільного телефону!
Не встиг Филимон злетіти в нічне небо, як одразу побачив Леллу, яка вже поспішала йому назустріч. Филимона та Леллу поєднувала любов до нічних польотів. Увечері, коли Заворожений Ліс засинав, вони розправляли крила і пускалися на полювання, подорожуючи крізь темряву у таємничий і загадковий світ. Але цієї ночі, яка мала стати початком визволення Лісни, Филимон запросив Леллу на Дитячий Майданчик. Вислухавши коротку розповідь про захоплення Завороженого Лісу та полон чарівничок, Королева замислилася.
– Не впевнена, що зможу вам допомогти. Усі мої піддані взимку сплять, – пояснила вона.
