Срібне молоко - Шевчук Валерій

Можна було б гадати, що цього ранку він поснідав ліпше, як учора, але вже після Гапчиного відходу, не маючи сили перетравити те, що з'їв від злотворної руки власної паньматки, піп із нею посварився, отож дістав подібним способом звареного обіда, вечерю і ще одного сніданка, відтак злоїдних живчиків, чи пуголовків, ачи черви в ньому не поменшало, а побільшало, а до того додалося, що погода зіпсувалася і зранку небо лежало не там, де йому належало, а торкаючись верхівок дерев і стріх, від чого повітря для дихання стало зовсім мало. Отож коли всі покликані чинно порозсідалися на лавиці і обличчя їхні стали цілком дерев'яні, піп зняв із кілка дякового жупанця і люто потрусив ним перед носом Григорія Комарницького.

— Це твій жупанець, шалихвосте!

— Його, його! — скрикнула Гапка, не змінюючи виразу дерев'яного обличчя. — Бо в нас таких жупанців і не носять, а пан дяк у нас прийшляк!

— Це твій жупан, питаю? — гримнув удруге піп, обдавши всіх знайомим уже, але збільшеним на міру з'їденої їжі, сопухом.

— Ну, мій! — признався дяк, світячи холодними, як лід, синіми очима.

— А чого опинився на Пошивайловому обійсті? — скрикнув піп.

— Бо курвився з Явдошкою, — як пташка пискнула Гапка.

— Помовч, бабо, не тебе питаю, а його! — ревнув піп, і Гапка звично обімліла від сопуху з його горлянки. Але не до кінця, бо знайшла в собі силу стиснути по-девотському сухі вуста, а тоді й витиснула з них:

— Ви мені губи не затикайте, панотче, бо я свідок. А коли не хочете, щоб я говорила і коли я вам недогідний свідок, то хай скаже моя невістка.

— Дозвольте, панотче, я скажу, — солодко озвалася Явдоха.

— Не тебе питаю, а дяка! — рявкнув піп.

— Це жупанець дяковий, — сказала байдужно невістка, також, як і свекруха, не міняючи дерев'яного виразу обличчя. — Бо в нас таких жупанців не носять, а пан дяк у нас прийшляк. І ми його справді знайшли у Пошивайловому дворі.

На те спокійне й безстороннє слово панотець розшалів.

— Коли будете перебаньчати, — заревів він, — то вижену всіх і не чинитиму розправи. Знишкніть і повідайте, коли запитаю.

На той левиний рик визирнула з-за напівпричинених дверей паньматка, але, побачивши стількох людей, миттю сховалася, очевидно, цілком бувши задоволена, бо коли панотець так кричать, її старання зі сніданками, обідом та вечерею були недаремні. Всі інші знову здерев'янили собі лиця, і тільки пан дяк кашлянув, почухався, а тоді й сказав, анітрохи не звищуючи голоса:

— Коли так кричите, панотче, то в мене в голові не вив'язуються думки, а тим більше, коли баби встромляють свої писки. Отож, щоб думки в мене в голові зв'язалися і я зміг би розумно вам усе пояснити, дозвольте запалити люльку — без того думати не звик.

Але панотець, бувши змордований живчиками, пуголовками чи червою із лиховісних наїдків, повівся не так, як панове врядні житомирського суду, коли промовляв ці ж слова, а затіпався, вирячив очі й заверещав:

— Мені не треба твоїх думок, шалапуте, а відповідай, чи твій це жупанець? І я не дозволю засмерджувати хату чортівським зіллям!

— Гаразд, панотче, — спокійно відказав дяк, ллючи синю кригу з очей. — Ішов я вчора повз дім пономаря Івана Пошивайла, а він мене давно запрошував зайти до нього, бо ми один притч, як самі знаєте, а я людина таки нова. Ні, не можу без люльки розказувати. Дозвольте хоч цибуха посмокчу.

На те панотець не так дозволив, як пирхнув, ніби кінь, що дяк зрозумів по-своєму, витяг цибуха і посмоктав порожнього.

— Тільки швидше говори, а то тягнеш, як вола за хвоста, — підстьобнув панотець.

— Дозвольте, я швидше й толковіше розкажу, — знову всунулася Явдоха.

— З тобою в мене буде окрема розмова, повійнице! — гримнув піп. — Знишкни і сядь, коли не хочеш біди!

— То ото я й кажу, — продовжив мирно, тримаючи в руці цибушка, Григорій Комарницький. — Гадаю собі, зайду, а це було під вечір, коли й найзручніше, самі відаєте, заходити до людей, щоб привітати в його хаті пана пономаря.

— Я тебе не про те спитав, а тільки чи твій це жупанець? І чого він валявся в Пошивайлову дворі? — знову рявкнув піп.

— Про це я й хочу розказати, — мовив дяк і посмоктав із цибушка. — А ви, панотче, мені думок у голові не кошлатьте. Наслухалися тут бабських наговорів та наклепів і не даєте чесному чоловікові розумно повести річ.

— То це я наговорниця й наклепниця? — аж підскочила на лаві Гапка. — Та я тобі зараз твоє іржаве волоссячко висмичу! Та я тобі вирла твої сиві вилуплю! Ніколи ще в житті неправди не казала та й не скажу, а коли не так, то хай мене розіб'є на оцій от лаві святим грімцем Господь Бог!

Вона це не проказала, а виверещала, і кожен із присутніх, окрім Гапчиної невістки та отця Методія, відчув, що до обох вух хтось приставив по свердличку і почав швидко ним крутити. Невістка ж свердличка не відчула, бо до свекрушиних вискотів звикла, а панотець, як завжди, затулив вуха заслінками.

— О, о, о! — заходив покоєм, підіймаючи обидві волохаті руки до стелі, піп. — Я тут з вами скажусь! Або говоріть до пуття, або всіх у куну[4] посаджу!

У повітрі зависла тиша, тільки Григорій Комарницький витяг брудну хустку й вишмаркнувся туди голосно.

— То мені повідати далі чи ні? — спокійно спитав. А що ніхто йому не відповів, так само розмірно, розтягуючи слова, продовжив. — Отож я й кажу, панотче. Думаю, зайду до свого компана, пана пономаря…

— Уже зайшов, — знову перебив його піп.

— Ні, ще не зайшов, — озвався спроквола дяк. — А вчора, самі знаєте, було парко. То я й повісив жупанця у дворі на кілку, бо в хаті мало бути ще більше парко.

— Еге ж, — сказала по-девотському Гапка. — Бо за любасним ділом завше парко! І він бреше, — категорично додала. — Бо ми з невісткою бачили, як викидав жупанця через вікно, через яке не міг вилізти.

— Бреше пес, а я поки що людина, — незворушно повів дяк. — Отож кажу своє, а панотець хай нас розсудить: чи бреше скажена баба, чи поважний муж, — і він у якийсь дивний спосіб надувся.

— І-і-і! — заверещала Гапка. — То це ти, шалапуте і мандрьохо, що ніде собі місця не загрієш, заволоко, блудяго, страння болячко, подорожній повійнику, перекотиполе — поважний муж? І ти, нечупайло, смієш мене скаженою бабою звати?

На того вереска всі знову, крім невістки та отця Методія, відчули у вухах свердла, цього разу тонші, а через те дошкульніші. Окрім того, з дверей визирнула паньматка і, уздрівши скислу та розчухрану, бо сколошкав, бороду й несамовиту парсуну свого панотця, всміхнулася тоненько і хотіла щось сказати, навіть рота розтулила, але не сказала, бо панотець простяг руку й причинив двері, ледь не прихопивши задовгого, із чорною бородавкою на кінці, паньматчиного носа.

— Вийди геть, Гапко, бо допитую не тебе, а пана дяка, а коли треба буде, закличу! — загорлав панотець так, що, здавалося, затремтіли стіни й двері, як під час земного трусу.

— Не піду! — сказала вперто Гапка. — Прийшла на суд і хочу чути все на власні вуха, щоб ви тут супроти мене не зайшли у змову.

— Тоді сиди, болячко, кілком і не перебаранчай! — гаркнув піп. — Скажи-но, Насте, — звернувся до невістки, — ти бачила, як пан дяк викидав з вікна жупанця та й вилазив, але не міг вилізти?

— Було темно, — сказала байдужно Гапчина невістка, все ще, єдина з усіх, утримуючи дерев'яний вираз обличчя. — Чи викидав жупанця, сказати правду, не бачила, а що якесь одоробло у вікно перлося, те бачила, але чи був то пан дяк, чи якийсь інший Явдошин любас, того, по правді, не скажу!

На те слово ожили двоє: перша — Гапка, яка стусанула невістку ліктем під бік, а другий — сам пан пономар, який досі ані звуку не видав, а може, бувши утруднений роботою в полі, а потім трудом біля Явдохи нічним, трохи й подрімував.

— Дозвольте, панотче, сказати слово й мені в цій історії, — розважно проказав, — бо я тут також не стороння персона. А ще бачу, що ви тут усі позаплутувалися.

— Тоді розплутай! — гостро скрикнув піп. — Бо коли кому й учинилася кривда, то це тобі.

— Може, й так, — розсудливо сказав пономар, — а може, й ні. До пана дяка підозру я мав, але на блудному ділі не застеріг, він, сказати по правді, мирно сидів із моєю жінкою за столом, але їв, не любасився, а дяки-навчителі, не мені вам казати, народець більше голодний, як ситий, бо не живуть у родині, та й безженні та безпритульні. Це вам раз! Окрім того, я ввійшов у відчинені двері, отже, вони не зачинялися, значить, до блуду в них ще не йшлося. Це вам два!

— А яка ж мара вилазила у вікно? — зойкнула Гапка.

— Яка мара, скажу, — спокійно повів пономар. — Я за своєю жінкою давно поставив око, отож і зі жнив прийшов невчасно, щоб простежити. І скажу по совісті, панотче: якась мара таки лазить, і мені здається, що саме пан дяк ту мару і сполошив, бо чого б то йому тікати через вікно, коли я його в хаті таки застав? Отож мара у вікно й перлася. Бо я, панотче, те вікно двічі забивав, а воно все чинилося відбите. Отож мара лазить, але поки що мені її до рук вхопити ніяк не дається. Оце вам три!

І він якось дивно скривився, а водночас блимнув з-під лоба такою смоляною хвилею, що хто в ту хвилю потрапив, то мусив зіщулитися, і собі почуваючись винуватим.

Усі присутні, за винятком Явдохи, порозкривали роти, в цей час і двері привідчинилися і в них вистромився паньматчин ніс із бородавкою, чи бородавка з носом, і знову зависла тиша, тільки Явдоха легко всміхнулася.

— Я б, може, щось і сказала, — знову озвалася Настя, Гапчина невістка. — Але боюся, що ви, панотче, гніватиметеся!

— Що іще? — зиркнув на неї вовком панотець.

— Ні, боюся! — знітилася невістка.

— Не бійся, а кажи, — мовив панотець. — Нічого тобі не станеться!

— Бачите, — ніяково продовжила невістка. — Я правду сказала: лізло одоробло, але хто він, не вкмітила. Але воно, як на мої очі… не скажу, що це так…

Вона ніби захлинулася, а тоді знову замовкла.

— Та не тягни жилу! — скрикнув панотець.

— Та розгніваєтеся, — смикнула головою невістка. — Бо коли, сказати по правді, то та мара, що перлася у вікно… ну… більше на вас, панотче, скидалася, аніж на пана дяка.

І знову всі позавмирали, порозкривавши роти, а двері з паньматкою майже широко розчинилися, і в них і справді постала мара, але увіч жіночої породи, отож перше, що зробив панотець, це зачинив двері, забираючи з очей чесного товариства ту мару, а сам хапнув ротом повітря і не так сказав, як прохрипів:

— Та що ти мелеш, дурна бабо!

— Тепер, панотче дайте мені слово, — сказала голосно і впевнено Явдоха. — Бо, здається, без моєї оповістки у вас і справді голови позакручуються.

— Оце вже набреше! — сказала до невістки Гапка, яка перша після оніміння повернулася до тями.