Boa constriktor - Франко Іван

Вірник, тривожно обзираючись, вийшов. Матій пильно слухав цілої розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий поступ вірника. Лице його ставало чимраз сумніше, чимраз більше понуре.

— Ну, що маєш питати? Говори! — сказав Герман по його відході.

Матій підійшов ближче і сказав притишеним голосом:

— Коби-но пан подивилися до своєї книжки, як там записано, до якого часу робив Іван Півторак у пана?

— А нащо ж тобі тото? — спитав зачудуваний Герман.

— А так, я прошу.

Герман заглянув до головного журналу і до робітницького каталога.

— До осені, десь так... тиждень по покрові.

— Як, як? — спитав Матій. — Тиждень, кажете, по покрові?

— А так, покрови було в суботу, — ось туй записано, — а він ще другу суботу виплату взяв за цілий квартал, 75 ринських.

— Виплату взяв? — скрикнув Матій, але сейчас успокоївся і тихіше сказав: — Гм, тиждень по покрові. А яєго на самої покрови послідний раз видів.

— Де?

— В трахтарні, у Кирницького, як ся напивав з одним чоловіком.

— З ким?

— Я вже і забув... Але що то значит, — пропало! Мене тогди були троха потовкли п'яні ріпники, і я дві неділі пролежав без пам'яті, — відтак чую, вже Івана нема, пішов десь, кажут, світами.

— Ну, але що ж з того всего, до чого ти мене питав?

— Та так, але я гадав...

— Що, що?

— Та нічо, нічо. Щб я, дурний хлоп, можу гадати? Перепрашаю пана!

Матій, сказавши се, скулився, згорбився і відійшов к порогові, а ціле його лице виражало один великий жаль, одне велике розчарування. Герман не допитував його далі, бо знав, що не доб'ється нічого більше від старого, і, не тратячи часу, розпочав виплату...

— Щось-то з нашим паном немалого мусило статися, що забув мені урвати зо ш у с к у!

— Певно, ся зажурив, що тоті кості видобуто, бо то зараз комісія. Може, ще деякий клопіт, та й вже ему ся всего відхотіло.

Так балакали ріпники, розходячися на свої помешкання або по шинках. Такого щасливого вечора вони віддавна не затямили, і для того пішли між ними різні догади про тоту незвичайну доброту пана. Навіть тоті ріпники, котрим Герман нині обіцяв обривок і котрі за то вже немало його наклялися, вийшли зачудувані і вдоволені від нього — о обривку не було і згадки. Деякі ріпники, вийшовши від виплати, почали обзиратися за Матієм, почали допитуватися за ним, але його не було, ніхто навіть серед загальної сутолочі не завважив, куди він подівся. І про вірника Мошка було немало бесіди: всі виділи, як він вийшов з Герма'нової "канцелярії" блідий, дрижачий, змінений і як, обзираючись та поставкуючи щохвилі, поволікся долі улицею. "Що ее все значит? Що сталося?" — допитували самі себе ріпники і ламали собі голову над тим дивом, але ніхто не міг вияснити всього надокладь.

І дійсно, на вид могло бачитися, що Герман подобрів, хоть, кажу, тільки на вид. Хто би був пильно придивився його рухам, виразові лиця і цілому захованню під час виплати, той би був замітив багато дечого, але найменше доброти. Ні, се не була доброта! Тото отупіння і отуманення, тоті непевні рухи, тоті часті переливи виразу лиця, тота задума і видима боротьба з собою, тота дрож його рук, тусклість очей, натуга цілого тіла, з якою він держався просто, той прибитий, якби уриваний голос, — все то значило щось зовсім іншого, ніж доброту. Якісь темні чуття будилися в Германовій душі, клубилися і перли на світ, підмулювали його силу і гордість, — а Герман з крайньою натугою давив їх, здержував, не давав їм запанувати над собою. Він сам не знав ще ясно, чого йому хочеться, але чув якусь непевну тривогу перед всім і перед кождим. Особливо страшила його наступаюча ніч, якийсь голос шептав йому, що вона не мине для нього добре.

— Тьфу, лихо якесь! — прошептав сам до себе Герман, коли виплата скінчилася і робітники розійшлися. — Я якийсь слабий, — то, певно, щось ми недобреї Треба завтра вертати до Дрогобича, бо ту, в тій проклятій ямі, годі видержати. Десь на кождім кроці тобі дідьча мати пхає всяку погань перед очі! Але що все мене нині так дразнит, так допікає? Я, певно, дуже хори й! Треба буде зараз завтра піти до доктора, — то єдина рада!

В тій хвилі прийшла служниця і покликала його на вечерю. Герман звідався, що робить Готліб.

— Спит, ще від обіду ні на хвилю не будився.

— Може би, єго збудити до вечері? — спитав Герман.

— Та нащо? Він і так утомився, нехай відпочине. А якби збудився вночі і захотів їсти, то я ему лишу вечерю!

— Нехай і так буде! — сказав Герман і пішов вечеряти, все ще роздумуючи над тим, що таке з ним сталося і що би йому робити.

IV

Ніч. Звізди горять та мнгкотять над сонним Бориславом. Холодно. Воздух прочистився, прояснився, ген на далеких тустанівських пастівниках залягала мряка. Гори дрімають в тіні, крізь величну тишу, не переривану гамором людської недолі, чути тільки глухі, неясні прориви якогось глибокого, таємного шуму, мов дихання сплячої природи.

Герман спав твердим сном, уколисаний не так супокоєм думок або утомою по дневній праці, як радше ситою вечерею, котру залляв порядною порцією різних упоюючих напитків. Герман не любив упиватися, але нині прецінь треба було покріпити свою силу, треба запити щасливу нахідку нової матки, треба, впрочім, "заморити черв'яка", що без перерви вився в його нутрі, без перерви шпів і прожирав його супокій. Сідаючи до вечері, він почув якусь таку спрагу, що тяжко йому навіть було діждатися, поки служниця не поприносила наладжені з Дрогобича бутельки з вином та різними лікерами. Чим більше Герман пив, чим швидше грала в нім кров, чим скорше шибали різні думки, — тим більше чув потребу нового жару, забуття, розплинення в ніщо, щоб тільки те розплинення було любе, лагідне, легепьке... Його лице палилося кров'ю, очі блищали, руки мимоволі підмітувалися на столі, язик починав лепотіти щось без зв'язі і мислі, — служниця ледве-ледве завела його до його кабінету, де вперед ще приладила і постелила була ліжко. Затонувши в пухових подушках, Герман ще хвилю обертався, лепотів, силувався навіть думати, але в його голові все помішалося, все гнало і перло кудись, мов вода через лотоки, коли одним разом повіднімати всі слюзи і всі затвори. По хвилі він утих і заснув мертвим сном.

Але ніхто се казав, що Герман спить, що Герман п'янийі Ні, він зовсім не п'яний, він не спитьі Може бути, що колись... Він нагадує навіть, що був такий вечір, він пив багато, напивався жару і отяжів. Але тепер він легкий, такий легкий, що летів би десь вдаль, в той синій, усміхнений безмір, що над ним так любовно мріє! Він тепер щасливий, зовсім щасливий, яким ще ніколи не бував! Довкола нього зелень, цвіти, криштальні води, вдалі фантастичними контурами рисуються рожево-червоні скали, — ох, се не Борислав, се не та западня проклята, що душила його затхлим воздухом і заморокою! Тут чисто, ясно, весело, — ох, як веселоІ Герман віддихає повними грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжується по цвітистих лугах, топче запашні цвіти, котрі, настоптані, ще краще пахнуть і звучать, так любо, солодко звучать, що його хватає за серце. Де він... де він чув тоті звуки? Не може нагадати...

— Щастє, се твої звуки, твій запах, твій погляд в тій зелені, в тім чистім лазурі, в тих чудних_ горах, потоках, дубровах! Щастє — ти моє! Ти віддалося мені, як любка свому милому, ти відкрило мені своє лице, подало мені свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пізнаю тебе, чую віддих твій глибоко в серці, чую, як тепло розгріває мою кров, і она, звенячи, мов срібло, біжит ясними стругами по моїх жилах! Щастє, ходи в мої обняття, віддайся мені зовсім, навіки! Я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкоші, супокою, запаху, утіхи! Ходи до мене, я твій навіки!

Який легкий, який свобідний Герман! Яким солодким, чарівним а сильним голосом прокликав він свою сю пісню, се закляття! Гаї, дуброви, ріки, і гори, і небо синг, і цвіти пахучі — все, ціла природа звенить, гомонить відголосом його піснії Кілько солодощів ллється з кождого слова, з кождого тону! Як розкішно дихається тутка, — ні, розкіш хвилями ллється в його грудь, розширює її до безміру... Він простер руки широко-широко над околицею. Він улетів над нею, мов огромний орел, а навстрічу йому з всієї природи гомонить:

— Щастє, я твій, я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкоші, утіхи! Щастє, ходи в мої обняття! Щастє, віддайся, віддайся мені!

Безмірну, велетну силу чує в собі Герман! Він обняв раменами цілу околицю від краю до краю. Грудьми приляг дэ її розкішної груді і лиш дивується, як він вперед не знав сього. Він п'яний з розкоші, притискає любку до груді, пестить її, наливається її теплом, її силою, любується нею, як забавкою, молиться до неї, як до бога! Вона для нього все, він нічого не бажає, посівши її, — бо тепер ніщо не може розірвати його з нею. А вона з божеським усміхом на лиці глядить йому в очі, тає в його огнистих обняттях, слабне, в'яне, тае... Се пароксизм любовної розкоші, се зеніт щастя навіть для щастя самого!..

— Любко, ти богиня!.. Ти вічна, безсмертна, правда? Що за усміх, що за голос, тихий, розкішний:

— Так, я богиня, я вічна, безсмертна, — я твоя. З яким жаром Герман притис до себе безсмертну любку! З якою силою, з якою жадобою п'є він її огнисті поцілуї! Більше жару! Більше огню! Більше розкоші! Хвиля така — то вічність! Ще, ще!.. Він тратить пам'ять, жар перемагає його, котиться потоками лави по його жилах, не дає думати. Він весь тільки одно чує — і очі зажмурив, щоб тільки повніше, безконечніше вливати в себе розкіш всіми порами тіла.

А вона тає, слабне, в'яне в його обняттях... Пахущі цвіти зів'яли, потоки повсихали, мов від спеки. Але він сього не бачить, не чує, а чує тільки одно, як жар, сила, живість у нього чимраз більшає, росте, змагається, немов переходить від неї до нього. І чим сильніші стають його мускули, чим швидше котиться кров в його пульсах, тим і обняття та поцілуї його стають сильніші, тим більше жар обнімає всю його істоту.

— Ти вічна, безсмертна, ти моя! — шепче він. А вона тає, слабне, в'яне в його обняттях. Не має сили, щоб промовити слово, не має сили, щоб усміхнутися. Вона тільки слабо, солодко дише в його обняттях, чимраз слабше, чимраз повільніше. Рожеві гори почорніли, мов уголь, небо ясне, лазурне померкло, поблідло, почорніло, країна щастя щезла, мов хмара, мов привид.