Сині етюди - Микола Хвильовий

- Ти не пам'ятаєш,- спитав Іван Іванович,- мені не подавали на зібранні записок?

- Здається, ні! - сказала Марфа Галактіонівна. Мій цілком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм і взяв портфель.

- А все-таки подивимось! - сказав він.- Може, я так захопився, що й не помітив, як укинув якось.

Іван Іванович поліз у теку і почав там ритись. Рився він не довго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Він витяг його.

- В чому справа? - сказав Іван Іванович і зблід.

- Що ти там найшов, Жане? - спитала Марфа Галактіонівна.

Іван Іванович подивився на дружину розгубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактіонівна вихопила із рук Івана Івановича вищезгаданий таємний документ і теж зблідла.

- Як ти гадаєш,- спитав Іван Іванович.- Що це значить?

- Не розумію! - розвела руками Марфа Галактіонівна.

- Чи не підсунув хтось нарочито... з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?

Марфа Галактіонівна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала і нарешті сказала:

- Все можливо... - сказала вона.- Я знаю: у тебе багато ворогів.

- Що ти кажеш, Галакточко! - скрикнув Іван Іванович.- У мене багато ворогів? Чого ж ти мені раніш про це не говорила?

- Я не хотіла тебе турбувати! - зідхнула Марфа Галактіонівна.- Навіщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!

- Хто ж ті вороги? - знову скрикнув Іван Іванович.

- Я не знаю! - зідхнула Марфа Галактіонівна.- Як я їх можу знати, коли вони таємні.

Іван Іванович в розпуці схопився руками за своє волосся й похилився на стіл.

Проте він мав рацію: документ, що його хтось підсунув у його портфель, і справді був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсім не таємна, а можливо, й цілком таємна книжечка, бо мій герой її, на жаль, зовсім не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) він ніяк не міг. Як нарочито, в цей момент за вікном знову побіг дрібний осінній дощик, і здавалося уже Івану Івановичу, що й справді в нашому житті є місце для мінору і що не завжди однаково світить електрика: іноді бадьорим радісним світлом ідеологічно витриманого куточка, а іноді трохи інакше.

- Ну, так що ж робити? - спитав Іван Іванович підстреленим голосом.

- Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити - і квит! - сказала Марфа Галактіонівна.

- Спалити? А ти певна, що її не нарочито підложено мені? А що як спитають, де я її дів?.. Може, однести її Семену Яковичу?

- І це не діло! - сказала Марфа Галактіонівна.- Знову ж таки спитають, де ти її взяв?

- Боже мій! - простогнав мій герой.- Що мені робити! Марфа Галактіонівна теж не знала, що робити. Чого тільки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячів на столі і розгадки не видно було.

Але от раптом почало вияснятись, і Марфа Галактіонівна скрикнула.

- Я вже знаю! - скрикнула вона.- Це непорозуміння!

- Що ти хочеш сказати? - з полегшенням зідхнув Іван Іванович.

- Я хочу спитати тебе: де лежав твій портфель? Здається, на портфелі Семена Яковича?

Іван Іванович приложив пальця до своїх уст і задумався.

- Здається,- сказав він,- здається, на портфелі Семена Яковича.

- Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твій портфель не хто інший, як Семен Якович, і положив зовсім випадково.

- Як так випадково? - не зрозумів Іван Іванович.

- А так! Я пам'ятаю, він щось виймав зі свого портфеля, і, очевидно, саме цю книжечку. Він, мабуть, хотів нею ілюструвати свою промову, але потім передумав і положив її... та уже не в свій портфель, а випадково - в твій!

- Геніальна ідея! - скрикнув Іван Іванович.- Ти, голубко, їй-богу, як Шерлок Холмс... Тільки як його спитати?

- Ну, це просто,- сказала Марфа Галактіонівна.- Іди зараз до телефону і поцікався, чи не загубив він чогось із свого портфеля.

Мій герой схопивсь зі свого стільця й побіг до кабінету. Чути було, як він нервово взяв рурку і чітко сказав:

- Сорок ноль два... Не вільно?.. Фу!.. Чорт!..

Чути було, як він знову сказав: «4002», але знову було не вільно. І так до трьох разів. На четвертий раз Івана Івановича сполучили з Семеном Яковичем, а за дві хвилини мій герой вже вскочив до їдальні.

- Ти не помилилась! - скрикнув він і схопив в свої обійми свою симпатичну й догадливу дружину.- Ти не помилилась! Семен Якович випадково положив цей документ у мій портфель!

Марфа Галактіонівна надзвичайно раділа такому щасливому кінцю і запропонувала навіть Івану Івановичу повечеряти з вірменською.

І от Іван Іванович вже лежить на своїй сюрпризній ліжниці і читає останній номер «Правды». З радіорупора чути оркестр якоїсь оперетки, а з кухні чути, як Явдоха порається біля помийного корита.

Марфа Галактіонівна зняла спідницю й залишилась в панталонах. Вона підійшла до дверей в дитячу спальню і сказала:

- Ессоutez! Передайте мені, будь ласка, ночний горщик.

- Avec plaisir, madame,- сказала мадмуазель Люсі і передала сосуд.

Потім мадмуазель Люсі пішла до дитячих колисок, де вже спали безм'ятежним сном Май і Фіалка, а Марфа Галактіонівна полізла на сюрпризну ліжницю й посунула Івана Івановича до стіни своїм шикарним торсом.

...- Ну, а все ж таки,- сказала вона.- Чим же соціалізм відрізняється від комунізму... Конкретно?

- Боже мій! Я ж тобі вже говорив,- сказав Іван Іванович,- комунізм - це вища, так би мовити, ідеальна суспільна форма.

Марфа Галактіонівна широко позіхнула й погасила електрику. Скоро в кімнаті чути було легенький храп. За вікном мжичив осінній дощик мажорного сезону. Після трагічної події з вищеназваним документом Івану Івановичу снились поля і м'яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм мажорно-монументального реалізму.

VI

Чим же треба кінчити, а також і про те, що ж не дає авторові скінчити негайно.

Чим же треба кінчати? Кінчати, очевидно, прийдеться не сном Івана Івановича