Стежками пригод - Чуб Дмитро

Ніхто, звичайно, в ті часи "і ліжок, ні подушок тут не готував. У похмурному забрудженому клюбі висіло на стінах тільки кілька набридлих плякатів та в кутку стояло розладнане піяніно. Навіть світла на той час у клюбі чомусь не було.

Зсунувши докупи дві лави, Федь поклав під голову свій піджачок, а під нього — вузлик з харчами й ліг спати. Але відразу заснути все ж він не міг. У вікна зазирали зорі, і хатню темряву трохи розріджував повний місяць, що теж поглядав крізь гілля осокорів, які росли перед будинком.

Хлопець ще думав про завтрішнє змагання, де він грав беком, про набридливого Гриця, який сьогодні на дорозі просто з чужого воза украв кавуна так, що дядько не бачив.

— Такому шибеникові скрізь щастить... подумав Федь, коли вже сон почав затуманювати думки.

Скільки Федь проспав, він не міг сказати, але прокинувся від якогось ніби поштовху, але від якого саме —■ він не міг второпати. У вікно так само поглядав місяць, але сутінки в клюбі мов ще більше погустішали. Та, подумавши, що це йому так здалося, Федь уже хотів знову задрімати, як раптом почув, що легенько рипнули двері. Хлопцеві стало моторошно: чуже місто... ніч." сам у кімнаті... Лежачи горілиць, Федь не зводив очей із дверей, що були від нього за кілька метрів і вели в коридор чи сіни.

— А може це знову так вчулося, що рипнули, — думав він. Але в ту ж мить, двері знову рипнули і ніби у відтулину із-за дверей висунулась якась тінь. Але сутінки були такі, що тяжко було щось більше добачити. Холодок настирливіше пробіг по грудях, а сну — ніби й не було.

В цей час, бажаючи повернутись чи підвестись, Федь ворухнув ногами і закам'янів: його ноги були прив'язані до лав. Розв'язавши мотузок тремтячими руками, хлопець не знав, що робити далі.

— Може то злодії хотіли їв нього гаманець витягти? — міркував він, сидячи на лавах з товстим, мов налигач, оривком у руках. Федь не відривав очей від дверей, за якими, здавалось, ховалась причина його неспокою і хвилювань.

Серце йому стукало, як після швидкого бігу, але вийти й подивитися — було трохи страшнувато. Але коли за хвильку знову почув скрип і шматок якоїсь тіні з-за дверей, його нерви не витримали — він схопився і, тримаючи удвоє складений товстий оривок, кинувся до зловісних дверей. Але, що за диво: розчинив двері, але в сутінках коридорчика чи сіней нікого не було! Холодна комашня знову сипнула по його тілу. І головне, що ніякого шереху не почув, а зовнішні двері — зачинені.

— А може тут? — подумав докраю стривожений тринадцятирічний хлопець і потяг до себе праву половину дверей, що закривала правий кут коридорчика.

Справді, мов прилипнувши до кутка, стояла темна людська постать. Одна мить, і Федь замахнувшися, почав з усієї сили раз по раз бити просто по голові, не думаючи про наслідки.

— Ой, Федю, це я! — закричав раптом викритий Гриць. Федь, певно, бив би далі, але в ту мить почувся на вулиці веселий гомін, розчинилися зовнішні двері, і цю сцену побачив гурт спортовців.

Гриць не сподівався від Федя такого повороту й сміливосте й не зважився навіть піти у протинаступ, а тільки просився та затуляв лице, а Федь усе додавав: — Ось тобі! Ось тобі!

А коли хлопці їх розвели й почали розпитувати, що сталося, то виявилося, що Гриць, прийшовши трохи раніше, вирішив поглузувати й налякати Федя. Прив'язавши ноги й розсунувши в головах лави, він хотів, щоб той упав між лави, а ноги були б угорі, прив'язані до лави.

Грицеві було соромно до сліз від цієї поразки, а Федь був мовчазний, але в душі радів, що хоч раз порахувався із набридливим задавакою. Всі довго ще сміялися, а Федь, лежачи знову горілиць на своїй лаві і щоб добити свого противника ще й словами, сказав:

— Бач, який герой, надумав сплячого лякати! Розумний того б не зробив, а то в нього голова, як казан, а розуму — з ложку.

Школярі ще більше зайшлись реготом', а Гриць мовчав, боячись за те, що завтра буде видно у нього на лобі й на обличчі смуги від оривка.

Після того випадку всі школярі, а особливо дівчата, часто кепкували з Гриця, говорячи:

— Грицю! Ти ж гляди не злякай мене!

РАНОК

Дзвенить піснями ранок. Купається в росі, А сонце із-за хмари /Дивується красі.

Співає пташка знову, Зустрівши сяйво дня, А промінь з трав шовкових Вже роси проганя.

На полі знявся вітер, В траві зашепотів І швидко геть за обрій В простори полетів.

НА ПОЛЮВАННІ

Гриця ми знали ще змалку. Він і тоді чи в хаті, чи в садочку завжди бавився своєю різноманітною зброєю. А увечорі, коли лагодилися лягати спати, все те верталося на своє місце.

Дерев'яна рушниця ставала в куточок, а шаблі, списи та луки розвішувались на стіні, коло його ліжка.

Мати часто посміхалась, дивлячись на скупчення тієї зброї, а іноді й гнівалась, що у хату наносить різного паліччя, але Гриць, насупившись, серйозно відповідав:

— І що то, мамо, за козак, що зброї не має?

А потім, мов жартуючи, додавав: — Що ви думаєте, як нападуть вороги, то вашими горшками та мисками будемо одбиватись чи що?

І мати, усміхнувшись, заспокоювалась.

А Гриць не раз просив татуся купити йому справжню рушницю.

Але то було давніше, а тепер він уже переходив до п'ятої кляси.

Тепер Гриць не раз ходив із старшим братом на полювання то на диких качок, то на зайців.

Часто стріляв у ціль, а також убив кількох галок.

Але сьогодні, коли він прийшов із школи й показав річне свідоцтво, де рівненьким рядочком стояли лише дуже добрі оцінки, тато дозволив йому взяти дрібнока-ліброву рушницю.

— Іди, — сказав лагідно батько, — може якого горобця в саду злякаєш. —— Проте старшому синові доручив наглядати за ним, хоч здалеку.

І Гриць, схопивши новеньку рушницю, ніби на крилах, полетів у садок. А день був соняшний і гарний.

Ліворуч, у долині, за вербами, хлюпосталась річка, а ген далеченько за садком, починався й тягся аж до обрію, мюв хмара, ліс.

Розповідають, що в ньому трапляються дикі кози та інші звірі. Налітаючи з лісу, часто над хутором кружляють великі шуліки, а іноді навіть і орли.

Казав дідусь, що стереже поблизу баштан, — пригадав Гриць, — що двічі стріляв на здоровенного шуліку, коли той курку схопив, і не влучив.

І, йдучи садком, хлопчина мріяв про диких кіз, про вовків. У садку в цей час ходила індичка з індичатами, які, ганяючись, ловили комах.

Наш юний мисливець помітив, як індичка, піднявши голову вгору й повернувши її набік, щось побачила й киркнула. Індичата, мов по команді, сипнули в різні боки й поховались у траві .

Гриць і собі глянув угору, знаючи, що це означає якусь небезпеку — кібець абощо.

Але нічого не помітив. Пішовши в холодок під дерево, він знову став придивлятися. Справді, далеко вгорі літав шуліка. Гриць навіть подумав: "І як та індичка могла помітити?"

А хижак тим часом кружляв і поволі знижувався над річкою. Ховаючись попід деревами, хлопець і собі став поспішати до річки.

Він знав, що на річці є качки і той може напасти. А птах, кружляючи, спускався есе нижче й нижче. Раптом він стрілою полетів униз. Було чути, як закричали качки там, де за кущами верболозу зник напасник. Гриць з усіх сил кинувся туди. Він уже добігав до верболозу, як схопився шуліка і швидко почав підійматися вгору, щось тримаючи в лазурях.

Хлопчик тремтів від хвилювання: влучить чи ні?

Вибравши зручний момент, він прицілився й вистрелив. Звук був слабий, але хижак здригнувся весь, мов з переляку, частіше замахав крилами, потім ніби зупинився, гойднувся й почав падати, все ще махаючи крилами.

Хлопчик стояв і не вірив своїм очам: хижий птах справді падав. Гриць рушив з місця лише тоді, коли побачив, що, падаючи, хижак випустив щобь з пазурів, і воно, впавши додолу, закрутилось на місці. Підбігши ближче, наш мисливець був вражений несподіванкою: це був тхір! Він ще плазував, ошкиряв зуби й люто сичав. Кількома ударами хлопець покінчив з тхором і кинувся до шуліки, який бив крилами об землю й намагався втекти. Він був поранений у крило й не міг летіти.

За кілька хвилин з нечуваною радістю Гриць наближався до хати, несучи тхора і здоровенного хижого птаха.

Лише прийшовши додому, хлопець догадався, що тхір підкрадався на березі до качок і, не схопивши їх, бо вони, побачивши шуліку пірнули в воду, сам потрапив шуліці в пазурі.

Ця Грицева перемога швидко облетіла весь хутір.

Про нього говорили і старі й малі. До нього приходило багато дітей, щоб подивитися на справжнього лютого шуліку.

КУРІНЬ

Опустіли поля, Завмирають лани, Тільки вітер гуля, Наліта з далини.

Ще недавно баштан Кавунами ряснів, А тепер лиш літа Чорна зграя круків.

І старенький курінь Похилився тепер, Мов чекає когось, Щоб підвів та підпер.

Був там сторож Назар, Із ціпочком дідусь, Та, прощавшись, сказав — На те літо вернусь...

Опустіли поля, Позавмерли лани, Тільки вітер гуля Наліта з далини.

НІ ПОГАНО, НІ ДОБРЕ

З протилежних боків, весело підстрибуючи, вибігають на сцену дві школярки, Галя й Марійка, і вітаються.

Галя: Добрий день, Марійко!

Марійка: Добрий день, Галю!

Галя: А ми сьогодні диктат писали!

Марійка: Диктат??? (Злякано, сплескуючи руками) О, це дуже погано!

Галя: Та не дуже то й погано, бо я "е зробила жодної помилки!

Марійка: Жодної помилки? О, це дуже добре!

Галя: Та не дуже то й добре, бо я не знала, як писати слово "Дзиґа" в давальному відмінкові й заглянула до Катрусі, а вчителька побачила...

Марійка: Побачила? О, це дуже погано!

Галя: Та не дуже то й погано, бо, хоч учителька й записала мені про це в щоденник, я гарненько ґумкою витерла...

Марійка: Витерла?! О, це дуже добре!

Галя: Та не дуже то й добре, бо тато додивився, як підписував щоденник, і схопив мене за руку...

Марійка: Схопив?! О, це дуже погано...

Галя: Та не дуже то й погано, бо він схопив мене за руку й запитав, чи я буду ще так робити. А я сказала, що ніколи, ніколи, ніколи... І він простив мені.

Марійка: Простив? О, це дуже добре!

(Обоє сміються і, взявшись за руки, танцюючи, пробігають по сцені).

Марійка: Знаєш що, Галю. Побіжимо до Христинки та й їй розкажемо про твою пригоду з диктатом.

Галя: Добре, тільки давай бігти наввипередки!

(Обоє вибігають за лаштунки).

ОСІНЬ

Три стрункі тополі Вийшли на жнива, Ген, де серед поля Гомін вирував.

Стали край дороги З тінню-холодком, Шепотіли довго, Стоячи рядком.

Та жнива минули, Не скрипить гарба, Жовтою дихнула Осінню журба.

Там, де було просо, Вже лежить рілля, Ходить осінь боса По сумних полях.

В далеч втопиш очі —• Чорно, не пройти...