Людина і зброя - Гончар Олесь

тунському, а коли котрись, не витерпівши, спробує нарікати — такий начувайся! Інші стануть на перепочинок, а цьому й тоді перепочинку не буде, він і тоді під палючим сонцем займатиметься шагістикою або додатково тренуватиметься по штиковому бою, до очманілості колючи раз за разом напхані соломою опудала.

Звичайно ж, найбільше цього щастя перепадало Духновичу, проте й після помкомвзводової надбавки він не міг тримати свій язик на припоні:

— Та що це, справді? — казав він, відпльовуючи землю, якої під час повзань завжди умудрявся наїстись. — Миколаївська муштра? Кос-Арал? Це тільки Шевченка колись так ганяли, як ви оце нас...

Цього було досить, щоб сорочка Духновича в той день не просихала.

— Я тобі ось покажу Кос-Арал.

— Не "тобі", а "вам".

— Це однаково.

— Кому однаково, а кому ні.

— Комісару пожалієшся? Чорну корову, думаєш. за це дасть? Ні, ми й не таких уламували. — Все це Гладун говорив з скривленою черствою усмішкою, з недобрим блиском у хижувато примружених очах. — Встать! Кому сказано — встать? До тієї он кобили по-пластунському — туди й назад — марш!

Духнович, підвівшись, все ще, видно, думав, що Гладун тільки залякує, і не спішив виконувати команду. Але Гладун крикнув погрозливо:

— Спольняй!

Боляче дивитись було, як Духнович, що тільки-но присів біля них, де вони вивчають статут, мусив знов іти, кидатись в пилюку, повзти по гарячому, розпеченому сонцем плацу в повній викладці, на ліктях долаючи відстань до тієї кобили, що пасеться десь аж на виднокрузі. Виконуючи команду, він таки ліг, не ліг, а повалився в пилюку всім своїм незграбним довготелесим тілом і розморено, важко поповз.

— Бач, як пливе. Ось-ось піде на дно, — презирливо кидає вслід йому помкомвзводу.

Духнович відповзає все далі, сірі від пилюки чоботи його ледве ворушаться по плацу, і навіть з відстані почуваєш, як важко йому там, як з кожним ривком уперед, з кожним подихом він натужно втягує в себе гаряче повітря й гарячу пилюку.

Колосовський, хмурячись, деякий час дивився вслід товаришеві, а потім несподівано підвівся, поправив ремінь і за всією формою звернувся до Гладуна:

— Товаришу старший сержант! Якщо вже так треба, дозвольте мені за нього проповзти вказану вами відстань.

Гладун був щиро здивований, що Колосовський, один з найпримітніших у студбаті правофлангових, небагатослівний і сповнений більше, ніж інші, поваги до військової науки курсант, бере раптом під свій захист Духновича, цього явно ж бездарного до військової служби невдаху, та ще й баламута.

— Чого це у вас, Колосовеький, за нього шкура болить?

— Він мій друг, — сказав Богдан. — До того ж у нього кволе здоров'я.

— А чого він тут? Чого йшов? Теж мені доброволець. Обійшлись би без такого! Сім літ мак не родив, та й голоду не було. А коли вже сюди попавсь, то хай знає, що тут кволих нема. Армія всі болячки як рукою знімає.

— Жорстокість без потреби ніде не може бути виправдана.

Вони стояли один проти одного, ніби приміряючись перед тим, як зчепитись.

— Не до лиця вам, товаришу Колосовський заступатися за таких розгільдяїв. Самі ж ви зразковий курсант. Яка між вами може бути дружба? Перед вами дорога може, в Герої Радянського Союзу, а перед ним куди?

— Одна у нас дорога.

— Киньте ці дурощі. Хай повзе. Нічого покривати таких.

— Не розумію, чим він так уже провинився, наш Духнович? — спокійно втрутився в розмову Степура. — На два чи на три пальці пілотка від вуха — не це зараз головне.

— І не тут головне, — похмуро вкинув Лагутін.

— А де головне? — Гладун насмішкувато прискалив око.

— Головне зараз там, де нас з вами нема, — стояв на своєму Лагутін.

— Зрештою, ми записувались на фронт, — додав Дробаха, а не щоб шагістикою отут займатись.

— Туди встигнете, — осміхнувся Гладун. — Там таких треба буде ого скільки!

— Так і відправляйте!

Гладун глузливо похитав головою:

— Ех ви, інтелектуалісти! Вчили вас, вчили, а голови гарбузовим насінням набиті.

Коли він після цього одлучився від них, пішовши наглядати за Духновичем зблизька, Дробаха майже з ненавистю кинув йому вслід.

— Дерево. Аракчеєвський покруч.

— В мене таке враження, що він вирішив всю війну відсидітись у таборі, — сказав Лагутін, втираючи хусточкою піт з свого вже обгорілого обличчя. — З шкури пнеться, аби тільки місця тут не втратити.

— Ще, чого доброго, й відсидиться, — пошкодував Мороз. — Зараз ганяв нас, потім ганятиме інших.

— Такий де завгодно зробить Кос-Арал, — зауважив Степура.

Колосовський, якого помкомвзводу залишив старшим замість себе, сів з хлопцями продовжувати заняття по статуту. Місце, де їх кинув Гладун, було відкрите, спека палила нестерпна, і ніщо не лізло в голову, сонце, здавалось, розтоплювало мізки. А зовсім неподалік був затінок, зеленіли дерева.

І сталося так, що коли Гладун повернувся з Духновичем, який насилу плентався за ним, то вже не застав свого взводу на старому місці. Невгамовний підрозділ самовільно перемістився в затінок.

— Хто дозволив? — вирячився Гладун на бійців.

Колосовський став струнко.

— Я дозволив.

Він ждав, що Гладун накладе на нього стягнення, але той чомусь не вдався до цього, стримав себе.

Тільки немилість помкомвзводу впала на них після цього ще нещадніше. Інші командири повели вже своїх на обід, вже тільки кушпела влягається за ними по плацу, а Гладун ще й досі тримав свій взвод на пустирищі, де спека тридцятиградусна і води ні ковтка. Веде їх з плацу останнім, веде, налитий люттю, мстивими вогниками в банькуватих під крутим лобом очах. І хоч курсанти його всі вже як викручені, але він приберіг для них ще одне:

— Запєвай!

Вони мовчать.

— Запєвай!

Мовчать.

— Заспівуй!!!

Як у рот води. Ідуть і ніби поглухли, поніміли. Гладунові такі вибрики добре знайомі. Тільки ж не до того в руки попались! В нього заспіваєте, він з вас виб'є цей дух.

— Бігом... арш!

Це вони одразу виконують. Важко підняли ноги, побігли, погупотіли.

Дасть ось добру пробіжку, впаряться, посліпнуть від поту, тоді заспівають...

Гладун не зводив з них ока.

— Швидше!

Дедалі швидше і швидше біжать вони, біжать, зціпивши зуби, підібравши тощаві студентські свої животи, і тільки чути посилене їхнє дихання, та юхтове чобіття гупає в важкій одностайності через плац.

Гірше, правда, що й самому помкомвзводу доводиться, не відстаючи, бігти поруч з ними, і піт градом уже котить з нього теж, і чим більше кушпели він ковтає з-під їхніх чобіт, тим більша злість його розбирає, гнав би, поки попадають, але й самому йому вже духу не вистача, хочеш не хочеш — треба спиняти.

— Направляючий! Стій!

Одначе вони не зупиняються. Не почули, чи що? Все більшає відстань між ними і їхнім табунником. Зібравши всі сили, які тільки в них-ще зостались, всю буйну оту непокору, яку він ще не встиг із них вибити, мчали кудись навмання, справді як отой табун необїжджених коней, який швидше розіб'ється, ніж зупиниться на окрик. Женучись за ними по спустілому величезному плацу. Гладун уже й сам був не рад, що скомандував їм оте "бігом!", боявся, що без нього вони отак влетять і між намети, на головну лінійку, на очі командирам.

— Стій же! Стій! — волав він захекано.

А їм не було впину, єй же єй, прогупотять отак без нього мимо їдальні, де жде їх гречана солдатська каша, пробіжать мимо вартових під грибками, вилетять із табору на простір, і лови їх тоді аж отам десь серед їхніх вільних академій...

Кинувшись навпростець, він таки перейняв їх, зупинив уже серед перших наметів в тіні гіллястих дерев

Вклякли на місті, задихані, запалені, в мокрих, хоч викрути, гімнастьорках, а на виду одна покора, одна слухняність, тільки в очах у кожного та в закушених губах Гладун читав приховані насмішки і повне вдоволення, що так провчили його, свого муштрувальника.

— Чому не зупинились? Чому не виконали команду?

— Яку команду? — знизав плечима Дробаха. — Нічого не чули, чоботи дуже гупають. Інші теж — як овечки покірні:

— Хіба ви гукали?

— Була команда "бігом", ми й бігли, а "стій" ніхто не чув.

З посиленим апетитом їли вони в цей день добре змащену солдатську кашу, і Гладун їв разом з ними, мовби нічого й не сталось.

А коли, вставши із-за столів, останніми пішли з їдальні до себе на мертву годину, то навіть без помкомвзводового "запєвай!" дружно, бадьоро, всіма горлянками грякнули на весь табір:

Дан приказ ему на запад...

І цієї пісні їм вистачило до самих наметів.

12

Ще був Брест. Ще були їх десятки, сотні більших і менших Брестів, цих розкиданих по всьому палаючому прикордонню вузлів опору, що, стікаючи кров'ю в болотах, в полях і лісах, відрізані, оточені, билися до останнього, а крізь проламані пояси прикордонних укріплень уже неслася на схід, стугоніла всією своєю важкою силою блискавична війна, бліцкріг. Ревла моторами, скреготіла залізом танкових армад, торохтіла по вишневих подільських садках мотоциклами, вигукуючи над Україною, як бойовий свій арійський девіз:

— Млеко! Яйка!

Вдень було жарко від спеки, а ночами від пожеж, від гарячих руїн розбомблених станцій. А вони, завойовники світу, йшли і йшли і, вилітаючи з куряви шляхів, розжахували по селах жінок, виповнювали ґелґотом подвір'я, пожадливо розтікалися по садках, по городах, і навіть вгорі на гіллях садків, на червоних, ніби кров'ю обкипілих вишнях, було видно їхні розкарячені ноги і сіро-зеленаві, кольору гусені, мундири. І це таки була гусінь — гусінь розміром з людину.

Студбат ще був далеко від цього всього, ще не пашіло на нього розігрітим повітрям фронту. Навлежки й з коліна стріляли на стрільбах по давно пробитих мішенях — туполобих касках уявних фашистів, кололи штиками ті самі опудала, що їх безліч разів уже було переколото курсантами піхотного училища та різними контингентами запасників, що проходили в цьому таборі літні перепідготовки.

Може, тільки в тому й була різниця з мирним часом, що навчання проводилось прискорено, в гарячковому темпі, дисципліна була ще суворішою, а сурми раз за разом сурмили над табором тривогу.

Без звички студбатівцям важко було витримувати цей режим. Цілоденні навчання, шагістика, кушпела, спека, а вночі — пости, наряди, тривоги. Та навіть у найтрудніші хвилини, коли всі були замордовані цим, Колосовський не давав собі розкиснути, щораз пришпорював себе нещадною думкою:

"А там, на фронті, легше?"

Почував сором, що він ще не там, в окопному університеті, серед невідомих своїх братів та ровесників. Адже ж ішов він туди, а досі ще тут, на такій відстані від фронту. Щоб не так гризло сумління — всю