Експедиція "Годвана" - Тендюк Леонід
Невеликими табунцями йшли вони обабіч "Садка" — то поринаючи у хвилі, то знову, високо зметнувшись темно-сірими торпедами, описували довгасті дуги в повітрі.
Біля Заячої гори до них приєдналися і ці двоє, справжні еквілібристи, які трималися осторонь від решти дельфінячої зграї.
Вони були невтомні. Випереджаючи корабель, робили довкруг розлогі витки, і райдуги бризок, підняті ними, спалахували над водою.
Віражі ставали дедалі сміливіші й карколомніші — дельфіни так розхоробрились, що майже впритул підпливали до "Садка", і ненароком здалося: глузують, зиркаючи на нас своїми насмішкуватими очима.
— А що я тобі казав? — звернувся до товариша Кім. — У квадраті "X", коли блюдце наближалося до "Оріона", двоє схожих на цих дельфінів заглядали до мене в ілюмінатор. І, віриш, я перехопив їхній осмислений погляд — тварини потішалися з нашої неповороткості. Так, вони були наділені людським розумом і, на мою думку, добре видресированими пущені в океан. Ким і з якою метою — не зрозуміло.
— Ти останнім часом, Кіме, багато читав усілякої фантастичної літератури. Не приховуй — зізнайся: траплялася тобі книжка про розумних дельфінів і ще розумніших восьминогів? — запитав його Данило.
І Кім у відповідь, як справжній читець-декламатор, виразно процитував:
"Банькаті очі спрута дивилися Довбні просто в душу. Навіть погляд людини, подумав учений, не може бути таким проникливим.
— Ти знаєш, де подівся лічильник біострумів Грейдера-Дмухановського?
— Не няю, — відповів восьминіг.
— А хто в океанарії притопив лаборантку Зіну?
— Няю! Няю!
— Молодець, друже! Ти — істинний октопус сапієнс, тобто розумний спрут.
— Пардон, професоре, се ля ві — азінус азінум фрікат. Кі вівра вера! — натхненно відказав восьминіг, що французькою і на латині означало: "Даруйте, професоре, таке життя — дурень дурня вихваляє. Поживемо — побачимо!"
Усі ми голосно розсміялися.
— Ось тобі й розгадка! — мовив Данило. — Дякуючи нестримній фантазії та ще подібним творам, ми ладні приписати тваринам казна-які інтелектуальні здібності.
— Я, між іншим, читав, як один дельфін говорив віршами, правда, білими, — докинув Окань.
— Ну, білими можу і я, — відповів Данило. — Для цього не треба бути ні поетом, ні брюнетом, ба навіть дельфіном: бурмочи собі, що на душу спаде, та вдавай, ніби то творче осяяння і ти шаман-ясновидець!
— Цікаво… — задумливо обізвався Окань. — Хоч я й сам не зовсім визнаю вірші без рим, а проте таку нищівну критику верлібрів стрічаю вперше. І це для мене вдар — я ж розпочав (уже написано половину) поему білими віршами про своїх земляків-одеситів із "Кашалота". Доведеться від неї відмовитися.
Так у зіткненні з життям, подумав я, шліфується поетичний геній. І сам себе втішив: добре, що я не куплетист і ніколи не писав віршів, хоч і люблю їх дуже.
"СЛІДИ" СТАРОДАВНЬОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Тому, хто бачив тропічні світанки, уже не забути їхніх чарів… Зорі, жевріючи, гаснуть. Гроно Південного Хреста вицвіло, зблідло. Недавно ще похмурі й темні, хмари, освітлені на сході, стають рожевими, кармінними. Потім спалахують пурпуром — переливаються, горять.
Приколисаний від краю до краю океан — тихий, небо високе, погідне — так, немовби ця тиша одвічна, ніколи не вибухає бурями.
Хоча й розвиднілося, на палубі ні душі — морські блукачі сплять. Їм сняться щасливі сни. І лише ми, четверо матросів, пересилюючи втому, ще з півночі пораємось у задушливому трюмі: не пізніше як о дев'ятій ранку батискаф, готовий до занурення, повинен бути за бортом.
Боцман контролює кожний наш крок, стежить за кожним порухом — помилитися не маємо права; від наших дій зараз залежить доля підводного апарата.
Поступово на судні гамірнішає.
Не встигли пробити склянки, як із кают та палубних наметів — помешкання багатьох із нас — виходять усюдисущі споглядальники.
Ось із металевого черева "Садка", де постійно гул і двигтіння, піднімаються підвахтові машиністи. Владика камбузу — кок, позіхаючи, вдоволено поплескує себе по животу.
— Нуте, хлопчики, не баріться — антрекоти готові.
Через цю його незмінну страву — антрекоти з гарніром — кока на "Садку" зовуть не інакше, як Антрекот Антрекотович.
— Рогалі є рогалями! — кивком голови показуючи в наш бік, зубоскалять машиністи. — Замість того, щоб посадити батискаф на воду, вони його, як колиску з немовлям, розгойдують над пащею трюму.
— О, і штрафники тут — Кукса та Гайовий!
— Бригада просто-таки не бий лежачого.
— Кра… кра… — каркає боцман (після недавнього запаморочення Степанович трохи заїкається).
— Кррабові душі! — нарешті випалює він.
Лайливі слова стосуються базік, ну, і, звісно, нас, рогалів — матросів: той, що стоїть разом зі мною біля відтяжки, вчасно не вибрав слабину — линва, заведена під днище, ковзнула, сповзла з пазів. Підводний апарат скособочено повис у повітрі.
— Кра… кра! — басовито пронизує тишу.
Натягуючи тугий манільський канат, що вогнем обпікає долоні, я лаюся. Будь воно неладне! І вахти коло стерна згадую, як втрачений рай.
Даремно ми, телепні, проклинали Стецька Мегеровича за жорстокість. Тихий, лагідний боцман, до якого кілька тижнів тому потрапили з Куксою, показав, де раки зимують. Та й перевели нас (строк вахтування кінчався через місяць) дочасно. І, можна сказати, — ганебно!
А все дякуючи Куксі.
Було це так.
Після переходів з місця на місце "Садко" нарешті зупинився за екватором, на дванадцятім градусі південної широти. Ехолот засік невеликий гористий кряж. Його давно шукали дослідники.
Батискаф і пірнаюче блюдце пішли в глибину.
— Незрозумілі вони, ці вчені, — розмірковував Сашко, спостерігаючи, як батискаф зникає з поверхні моря. — Ну, подумай сам: кожен грам грунту чи уламок каменюки, підняті рукою-маніпулятором, стрічають як свято. А скільки розмов, а пристрасті які!
І він, уміло передаючи інтонації чужого голосу — я непомильно по них упізнав Зайцевих колег, — заходився імітувати геологів.
Перший геолог: На схилах хребта, я гадаю, алевритово-глинистий намул, тоді як на його вершині — лише вапняковий форамініферовий. Вершини завжди вищі, ніж схили.
Другий геолог: Цілком з вами згоден, колего. Але дозволю собі думати, що ложе океану — це найбільша геотектура. І, як зазначав професор Абісалій Заглибенко, "до неї входять великі сегменти з акумулятивними пагористими рівнинами і зонами розломів" — кінець цитати. Таких елементів у ставках та озерах не буває.
Перший геолог: Інд і Ганг впадають в океан.
Другий геолог: І Брахмапутра — теж.
Перший геолог: Ріки ще з давнини течуть в одному напрямку — правий берег, як правило, крутіший, і несуть потоки каламутної води (аш два О плюс глина й суглинки), що потім осідає дельтовою товщею мулу.
Другий геолог: Як це тонко підмічено! Не можу не констатувати, дорогий колего: ваші погляди завжди архіоригінальні. Це ж вам належать крилаті і, я б сказав, віщі слова: "Коли люди на землі догосподарюються до того, що нічого буде їсти, вони дружно й організовано переселяться під воду і оброблятимуть там океанські незаймані ниви" — кінець цитати.
Перший геолог: Щиро дякую!
Другий геолог: Вважаю за честь для себе працювати з вами. А ваша класична брошура — вона, безперечно, увійде в золотий фонд геології й океанології! "Донні осадки глини в аспекті планетарності та їх роль у житті первісних народів" стала моєю настільною книгою і мудрим дороговказом у морі знань. Як практик і як теоретик — кафедральний працівник очолюваної Вами кафедри — роблю резюме: "Це — потрясно, конгеніально!" — кінець цитати.
Сашко так увійшов у роль, що, якби я його не спинив, виступав би хтозна й доки.
Хлопець замовк, розпашілий. Потім, як комедійний актор, що намагається викликати ефект, зігнувся в три погибелі.
Уявивши мене одним із тих "показаних" ним геологів, він схопив мою руку своєю міцною, ведмежою лапою.
— Колего! — сказав піднесено. — "Субстрат абстрактний глини не є дух, а суть матерія" — кінець цитати. Спасибі і дякую за увагу!
— Ти не пробував поступати в циркове училище? — поцікавивсь я.
— А навіщо? — перепитав Кукса. — Палуба "Садка" краща за циркову арену.
— Та воно то так…
Але фатальна Сашкова витівка була трохи пізніше.
Кілька разів опускалися на дно природознавці, хоч гарячих джерел — гідротермів так і не знайшли. Проте натрапили на інше — на унікальні корінні породи й осадковий мул.
Добуті механічним захватом зразки приніс із глибин підводний апарат.
— Найбільше я бажаю, — звичайно ж, це не здійсненне! — розшукати хоч крихітку матеріальної культури народів, які жили на омріяній нами Гондвані, — поділився своїми заповітними думками Заєць.
— А що б це дало? — запитав його Сашко Кукса.
— О, Кук, Кук — свята простота! — здивовано вигукнув Альфред. — Ну, по-перше, стався б переворот у геології й археології. Та головне — люди б зазирнули в повиту темрявою давнину тисячоліть. Боже! — звів він до сонця руки, — Якщо ти є, змилуйся над нами, безбожниками, і наведи на слід стародавніх цивілізацій! Пошли, всемогутній, яку-небудь доісторичну дрібничку — рештки храму, ложку, горщик або хоч малюсіньку табличку з письменами жителів Гондвани.
…Того разу батискаф повернувся пізно. Підняті зразки грунту геологи розглядали вночі. Та перш ніж експонати потрапили в лабораторію, над ними грунтовно "попрацював" Кукса.
— Кроком руш, матросе, по судну: уважно подивися, принюхайся, чи де не тліє проводка. Одна нога тут, друга — там! — послав Сашка Стецько Мегерович в обхід.
Минула година, а Кукса не з'являвся.
— Він що — в океан упав? — бурчав штурман.
— Не знаю.
Почекали ще трохи.
— Іди, Гайовий, приведи того заблуду.
Стецько Мегерович став замість мене до стерна.
Де Кук ходив та що робив, я не з'ясував. Зустрілися ми на трапі, коли він уже вертався назад.
— Ох, і влетить же тобі, — застеріг я. — Мегерович злий, як змій.
Але перепало не лише Куксі і не від штурмана — від самого капітана й начальника експедиції.
Перед сніданком я вирішив було провідати Оканя: Василь застудився і лежав в ізоляторі.
— Да Гама, да Гама! — перестрів мене Антрекот Антрекотович. — Ти чув новину: наші копачі — грунториї недаремно, виявляється, переводять корабельний харч — вони, чортяки, зробили епохальне відкриття.
— Яке відкриття?
— А ти ще не знаєш?
— Ні.
— От тобі й наближений до начальства! — розвів руками кок, і його круглий живіт випнувся, як барило.
