Великі сподівання - Чарльз Діккенс
А десь так років тому двадцять з гаком запізнався я на перегонах у Епсомі з одним чоловіком - коли б мені зараз його спопасти, я б йому ось цею коцюбою розчерепив черепа, як ракову клешню! Звався він Компесон; і це той самий чоловік, мій хлопче, якого я в тебе на очах відмотлошив у рові,- ти щиру правду розказав своєму товаришеві, коли я вчора пішов.
Він корчив джентльмена, цей Компесон, та він і вправду вчився в багацькому пансіоні й науки проходив. І на язик він був жвавий, і норовом багатир на всю губу. І з обличчя красунчик. Був переддень головних перегонів, коли я побачив його вперше на лузі біля іподрому, в одному балагані, куди й раніше вчащав. Він та інші там ще сиділи за столами, коли я ввійшов, і хазяїн (він знав мене, і сам заповзятий такий був) покликав його й каже: «Цей, гадаю,- (я тобто) - може вам підійти».
Компесон зміряв мене пильно, а я його так само. На ньому костюм шик, годинник з ланцюжком, і перстень, і краватка зі шпилькою.
«Як на ваш вигляд, вам не дуже таланить»,- каже мені Компесон.
«Еге ж, пане, я й ніколи не міг цим похвалитися».
(А мене щойно тоді з Кінгстонської в'язниці випустили, сидів за волоцюзтво. Міг би й за що інше, тільки того разу іншого не було.)
«Але талан - річ мінлива,- каже Компесон.- Може, й ваш незабаром зміниться».
Я відказую:
«А можливо. Пора б уже».
«Що ви вмієте робити?» - пита Компесон.
«їсти й пити,- відказую.- Якщо хто поставить».
Компесон засміявся, знову пильно зміряв мене, дав п'ять шилінгів і звелів узавтра прийти на те саме місце.
Я прийшов узавтра на те саме місце, і Компесон узяв мене за свого підручного й компаньйона. А яким таким ділом промишляв Компесон і до якого й мене затяг? Його промисел був - махлювати, підробляти підписи, збувати крадені банкноти й таке інше. Усякі пастки, що він міг придумати своєю головою - але так, щоб самому ноги туди не встромити, та всякі оборудки, щоб іншому збитки, а йому зиски,- оце такий був Компесонів промисел. Серця він мав не більше, як залізний напилок, холодний був як смерть, а головою метикуватий, мов той чорт, що оце я згадав.
А з Компесоном працював один такий, що називався Артур - це в нього не ім'я було, а прізвище. Цей уже ледве ноги волочив, був як тінь. Кілька років перед тим вони вдвох обпатрали одну багату панію і купу грошви нагребли, але Компесон скажено грав на закладах і в азартні ігри - він і королівську скарбницю розвіяв би за вітром не те що. Отож Артур цей помирав, помирав у злиднях від білої гарячки, і Компесонова жінка (яку Компесон нещадно духопелив) жаліла його, коли могла, а Компесон - той узагалі ні до кого й ні до чого не мав жалю.
Мені тра' було б за осторогу взяти долю Артурову, але ж ні, цього не було, і я й не казатиму вам, ніби я поостерігся там чогось, бо це була б неправда, мій хлопче і його товаришу. Отож я злигався з Компесоном і став покірним знаряддям у його руках. Артур мешкав на верхньому поверсі в Компесоновім домі (це біля Брентфорду), і Компесон вів точний рахунок, скільки той йому завинив за харчі й житло, щоб, коли оклигає, відробив борг. Але Артур невдовзі перекреслив цей рахунок. За другим чи, може, третім разом, що я його бачив, він пізно ввечері влетів стрілою до Компесона у вітальню, в самому халаті, волосся злипле від поту, й каже Компесоновій жінці:
«Саллі, вона, їй-богу, там нагорі біля мого ліжка, і я не можу її здихатись. Уся в білому,- каже,- і у косах білі квітки, і скажена страх, і саван тримає в руці й погрожує, що накине його на мене о п'ятій годині ранку».
«Та ти що, дурню,- каже йому Компесон,- забув, що вона жива істота? І як вона може бути там нагорі, не пройшовши ні в двері, ні у вікно, і сходами не підійнявшись?» «Не знаю, як її туди занесло,- каже Артур, а сам увесь колотиться в гарячці,- але вона стоїть у кутку край ліжка, скажена страх. А там, де серце у неї розбите,- це ти його розбив! - краплі крові проступають!»
Компесон на словах був одчаяка, та в душі боягуз. «Відведи цього божевільного нагору,- каже він жінці,- а ти, Мегвічу, поможи їй». Сам же й близько не підступив! Ми з Компесоновою жінкою одвели його нагору і вклали в ліжко, а він усе не вгомониться у своїй маячні.
«Ви тільки поглядіть на неї! - кричить він.- Вона махає мені саваном! Хіба ви не бачите? Гляньте їй в очі! Вона ж скажена страх! - А далі кричить: - Вона накине його на мене, і я пропав! Відберіть його в неї, відберіть!»
І він учепився в нас і завів з нею балачку, відповідає їй, аж мені почало здаватися, наче вже я й сам її бачу.
Компесоновій жінці з ним була не перевинка, тож вона дала йому чогось випити, і гарячка спала, він потроху втихомирився.
«Ох, нарешті пішла! Це її сторож по неї приходив?» - питає він.
«Сторож»,- відказує Компесонова жінка.
«Ви сказали йому, щоб він замкнув її і на засув узяв?»
«Сказала».
«І щоб забрав у неї це страховисько?»
«Сказала, сказала, все буде гаразд».
«Ви добра душа,- каже він,- тільки не кидайте мене, не кидайте, і спасибі вам».
По цьому він тихенько лежав майже до п'ятої години, а тоді як схопиться з ґвалтом та як заверещить:
«Вона! Знову прийшла з саваном! Ось розгортає! Виходить з кутка. Підступає до ліжка. Тримайте мене, обоє тримайте, з обох боків… Не дайте, щоб доторкнулася мене отим… Х-ха! Не влучила цього разу.
