Формула Сонця - Руденко Микола

Не шкодувала.

— А я завжди шкодував. Ну, та не в цьому справа... Ти мені казала, що Сергій... Що ви його усиновили. Це правда?..

— Чому ти про це питаєш?

— Тому, що ти дуже горда. Могла й не сказати правди.

Мені ніколи не спадало на думку, що в Юрія може з'явитися отака дивна підозра. І все ж це було приємно. В ньому промовляла щирість людська, батьківська заклопотаність — той душевний порух, який облагороджує кожну людину.

— Ну що ти! — посміхнулась я, не ховаючи вдячності. — Сергій на два роки старший від... Від тієї дитини, яка могла в нас бути.

Він з полегшенням зітхнув.

— Можливо. Але в такому віці два роки... їх можна й не помітити.

— Хіба ти його бачив?

Юрій відповів не одразу. Щось у ньому боролося. А може, він уже привчив себе до думки, що Сергій — його син, і тепер йому важко було цього зрікатися?

— Так, я знайомий з Серґієм, — почав він нарешті. — Сергій був у мене на лекції, в Будинку вчених. Він подав мені записку з запитанням. Це стосувалося Юстуса Лібіха, його вчення про спадну родючість ґрунтів. Я попросив залишитися. Довго ми з ним сперечалися. Чесно кажучи, він мене здивував своїми судженнями про природу. Звідки це в нього?..

Потім зайшла Ніна. Це моя донька. Вона слухала нашу суперечку. Напевне, їй сподобався Сергій. Словом, вона запросила його додому. Так ми й познайомились. Я ще не знав, що це твій син. Та згодом до мене заїхав Петро Іванович... Тепер ти, мабуть, розумієш, чому я допитуюсь?.. Мене мучило оце питання: а раптом вони брат і сестра?..

На якусь мить у його заклопотаному обличчі я побачила того самого Юрія, котрого знала в Кінешмі. Забулося все лихе, на серці потеплішало. Зрештою, я не самотня — ось іще людина, котра бажає Серґієві щастя. І Ніна — невідома мені Ніна! Мені трохи кольнуло, що Сергій нічого про неї не розповів. Але я легко йому це пробачила.

Юрій Тихонович тепер дивився на мене допитливіше, ніж до своєї несподіваної сповіді. Він розумів: якщо раніше я й ховала від нього правду, то далі ховати не зможу.

— Ні! — твердо сказала я. — Сергія ми справді усиновили. Але він цього, звичайно, не знає. І я дуже прошу...

Мені важко було стримати сльози. Юрій зрозумів, що саме мене хвилювало.

— Звичайно! Про це можна було й не казати... Ну що ж... Спробую дещо для нього зробити.

Я витерла хустинкою очі.

— Не треба нічого робити, Юрію. Сергій не винен. Якби він хотів бути виправданим, то й сам би себе захистив.

Юрій помовчав. Мені здалося, що він трохи нервує. Та ось, підвівшись і спроквола пройшовшись по кімнаті, Юрій сказав:

— Гаразд. Тобі видніше.

Якось я досиділа в компанії, що була мені осоружна. Відчувала, що Юрка також гнітила атмосфера обожнення власного побуту. За столом ні про що інше не говорили, окрім чеських меблів, китайської порцеляни та перських килимів. Що вони справді перські, я сумнівалася, але господарям дуже хотілося в це вірити.

Смоковський тримався зовсім не так, як можна було чекати від секретаря обкому — хай навіть третього. Господар уже помічав, що Юрій Тихонович чимось невдоволений, але не міг втямити, що саме йому не подобалось — Кулик, власне, саме так уявляв розмови за столом, де трапляється гість високого рангу. Йому випадало навіть бувати на званому обіді у близьких родичів Хрущова – ну, скажімо, в його старшої дочки Юлії Микитівни та її чоловіка, директора оперного театру Ґонтаря. Вони тут недалеко будували дачу (справжній палац), а Петро Іванович інколи їм допомагав. Він у цих справах людина незамінна. Отож не дивно, що його часом запрошували в гості високопоставлені особи. Кулик готовий заприсягнути, що вони, ці особи, за столом розмовляли про те ж саме, про що теревенили його гості, котрі майже всі були родичами. Чим же він не догодив Смоковському? Юрій Тихонович тримається так, наче біля його вуха деруть виделкою по склу.

Між іншим, я була інформована про розмови за столом Юлії Микитівни і тому, що ними дуже захоплювалася дружина Кулика (мовляв, які прості люди!), і тому, що я непогано знала Юлію Микитівну та її чоловіка — вони поселялися інколи в палаті-люксі, а це, на жаль, одна із моїх палат. Там три великих кімнати і чомусь два туалети. Дехто із лікарів у дружньому колі жартував: не завадило б нашим хворим пошити піжами з відзнаками. А відзнаки мають бути такі: піжама без унітаза в петлицях мусить належати секретареві райкому, бо люди цієї категорії користуються загальним туалетом. Секретареві обкому належать петлиці з одним унітазом, секретареві ЦК — по два унітази.

До речі, згадана палата-люкс належала третьому секретареві ЦК та особам його рангу. В яких умовах жили, відпочивали й лікувалися перший та другий секретарі ЦК КПУ, ми не знали і не мали права знати. Догадувалися, що в їхніх петлицях мало налічуватися не менше, ніж по чотири унітази.

Гадаю, щойно наведені жарти дещо уточнюють стосовно характеру нашого санаторію. Безумовно, у сталінські часи ми б не наважилися отак жартувати.

Правду кажучи, мені було приємно, що Смоковський нудьгував так само, як і я. Нарешті Кулик щось там зміркував (легко здогадатися, що саме) — і за допомогою доволі прозорих натяків повів справу до закінчення вечері.

Юрій Тихонович, здавалося, цілком виправдав його здогади, бо вийшов із хати услід за мною. Провів мене до трьох дубів, які ростуть на широкій галявині за селищем і, пильно оглянувши довкілля, що вже зодягалося в сутінки, сказав:

— Нам треба поговорити, Софіє Кирилівно, без свідків. А свідки ходять за вами невідступно.

— Що?! — скрикнула я, вкрай приголомшена його словами. — Які свідки?

— Не кричіть. І головне — не вважайте Смоковського вашим ворогом.

— Своїм ворогом, Юрію, я тебе ніколи не вважала. Якщо тобі цікаво,

ким я тебе вважала — можу сказати.

Він посміхнувся не без іронії.

— А чого ж? Кажи. Тобі я зобов'язаний життям.

— Я тебе з бою не виносила, — з відтінком осудливої в'їдливості зауважила я. Подумки відзначила, що він до мене звертається то на "ти", то на "ви", але вирішила не надавати цьому значення. Зрештою для нас було природним і те, й те — в залежності від настрою.

— Досить було поскаржитись комісарові...

— Мовчи! — ледве утримавшись, щоб не нагородити його ляпасом, вигукнула я. — Затям ліпше, ким я тебе вважаю. Немилосердним циніком. Ясно?

Він засміявся майже безтурботно.

— Ну звичайно! Ще б пак. Але саме в такій ролі, Соню, я тобі сьогодні й потрібний. Слухай мене уважно. Ти знаєш озеро, що називається Рогулькою?

— Звичайно.

— Тож постарайся бути там у суботу об одинадцятій ранку. Я приїду без шофера. А ти пильнуй, аби не привести за собою хвоста. Невже ти досі нічого не помічала?

— Нічого.

— Свята наївність. З Куликами не дружи.

— Це виключено.

— Ну, а тепер я повернуся до Петра Івановича, аби мати в його очах алібі. Вони саме підгодовують на кухні мого водія. До побачення, Соню.

Галантно поцілував мою руку й покрокував назад, до селища. А коли піщана дорога наближалася до лісової гущавини, там щось зашелестіло й захрустіло сухим галуззям. Мабуть, кабан. Та чому ж він мене супроводжує? Хрускіт і шелестіння час від часу повторювались — аж до самісінького хуторця. Пригадала, що таке траплялося й раніше, але я отим лісовим звукам не надавала значення — вважала їх природними.

Чи треба пояснювати, що я тієї ночі майже не спала? Хто ж такий Коробов, який від імені найвищих партійних органів забрав у мене економічну працю Василя? Якщо він працює в обкомі, тоді Юрко, звичайно, його повинен знати.

Відтак накотилася думка: а може, Євген Маркович працює не в обкомі, а в КДБ? Чи, можливо, там і там одразу? Чомусь я такого не припускала, хоч замолоду звикла чути, що КДБ — то є очі й вуха компартії. Але щоб оці вуха маскувалися під диких кабанів, супроводжуючи мене, скромну жінку-лікарку, яку покійний чоловік привчив ставитися до партії, мов до Господа Бога... Та хіба ж таке можливо?

Зрештою йдеться про надзвичайно важливі наукові висновки, які, на думку Василя, повинні врятувати народи Радянського Союзу від апокаліптичного мору і великої крові. І це має статися не через кілька століть, а всього лишень через два-три десятиліття.

Василь здужав упоратися з цією болісною проблемою (Боже, як вона обпікала йому нерви!) лише тому, що в нього були такі друзі й порадники, як дядько Сашко та Осадчий. Вони дали поштовх його думанню, а добре знання "Капіталу" — то вже був професійний обов'язок мого чоловіка. Саме в такому синтезі й могла виникнути пророча Василева праця.

Серед ночі підвелася з ліжка, відімкнула заповітну скриньку. Один примірник машинопису лежав у скриньці, але... Ні, цього не може бути! Мені видалося, що чиїсь руки його перегортали. Я мала звичку легенько заламувати кутик сторінки, яку минулого разу перечитувала. Примірник цей вважала робочим, то й поводилася з ним по-робочому. І ось, бач, кутик виявився відігнутим. А може, я не доглянула, помилилася?

Ми вміємо себе обдурювати, аби здобути заспокоєння. Отак і я себе заспокоїла цього разу. Потім, як завжди це робила, аби моя душа наблизилася до Василевої душі, розгорнула машинопис так, як він буцімто самочинно розгортався — і почала читати. Я ж бо зуміла себе переконати, що це не сама я розгортаю заповітні сторінки — це робить Василь моїми руками. Він хоче підтримати в мені впевненість, що жодної помилки тут немає: додатковий продукт (отже, й додаткова вартість як його віддзеркалення) народжується не просто із суспільної праці — по суті, вони народжуються із природи, а праця лишень сприяє їхньому народженню. Працю належить бачити не як матір, а лишень як бабцю-повитуху додаткової вартості. Отак, скажімо, за допомогою давнього-предавнього водогону (згадайте Маяковського) праця підіймає воду на десятий поверх. Та чи є в нас право оголосити працю матір'ю води? А саме вода в даному разі є і простим, і додатковим продуктом — отже, носієм додаткової вартості. Прийнявши Марксову теорію вартості, ми перевершуємо владу та компетенцію земної людини й перебираємо на себе обов'язки Бога. А щоб людська логіка не наштовхувалася на божественні шлагбауми, Маркс вимітає їх геть разом з Богом. Принаймні думає, що вимітає.

Ось я читаю у Василя:

"... Маркс не бачить різниці поміж працею землероба і працею промислового робітника — скажімо, ткача.