В Карпатах - Нечуй-Левицький
На шосе над Дунайцем треба було сходити по вузесенькій стежечці. Стежечка вередливо в’ється по крутому боці Голиці через ялиновий та буковий ліс. По таких стежках добре плигати тільки козам, а не ходити людям. Глянеш вгору - бачиш між гіллям круті скелі, зарослі зеленим мохом. Високі ялини ніби поприлипали до гранітових стін. Де тільки на скелях є карнизи на пів-аршина, де трапляється ямка на скелі, там причеплюються ялинки, пускають коріння в щілини, в розколини і стоять по стіні, неначе повішані зелені канделябри. Од великої вогкости, здається, самі скелі пускають з себе жизнь. Глянув я вниз: через голі стовбури ялин та смерек блищить вода в Дунайці; косогор крутий, як бік піраміди. Глянеш униз - і голова морочиться. От стежка повилася ще глибше. Ліс старий. Скрізь стоять густо старі стовбури ялин, страшно високі та рівні як ставники. Гілля посохло, тільки ще гострі верхи зеленіють. Ліс схожий на масу колон, вбитих у землю по крутій горі... Внизу над самим шосе зеленіють товсті столітні граби та буки. Між ялинами сторчать кущі ялівцю, обтикані колючками. Делікатне гілля смерек-ялин спускається вниз, як на березах, і гойдається неначе ниточки, на котрих нанизані шишечки та зелені пучечки. В лісі тягне вогкістю. Скрізь попід каміння слизить вода і виступає джерельцями. Місцями гори слизять неначе губка, намочена у воді. Здається, якби яка сила здавила гору, з неї полилась би вода, як з мокрої губки.
От ми й на шосе. Дунаєць закручується, як підкова, кругом Соколиці. Тут неначе одкривається ще інша декорація: це другий бік Соколиці. Над самою водою неначе стоїть величезний храм клясичної архітектури, зовсім як Ісакійський у Петербурзі. Стоїть маса з чотирма углами, в котрої краї з граніту виступили трохи вгору, неначе рамена, а над нею стоїть величезний круглий купол з чистого гладкого каміння; кругом купола гірлянда з темно-зелених смерек. Зверху замість хреста стримить ніби чуб з ялин: там далі йде ціла грива довгої гори, що поросла ялинами.
Шосе ще крутіше закручується: Дунаєць обхоплює третій бік Соколиці, найефектніший. Од самого берега Дунайця піднімаються неначе три сахарні голови з каміння, чи як тут їх зовуть,- “цукрові скалечки”. Одна з них зовсім одхиляється од маси і стримить... На тому стирчаку ще десь взялись ялини, вони вросли в зазубрини і стирчать голі, без гілля, неначе риштовання кругом бані. Над цими трьома шпичастими верхами високо-високо виноситься в небо найвище білий круглий верх Соколиці. З цього боку він не закритий деревом і неначе вставлений між трьома гострими верхами. Маса скель схожа на стару церкву на Україні з п’ятьма банями, з гострими верхами. Глянеш вгору - шапка спадає з голови.
Дунаєць в’ється далі, неначе у вузькій розколині. По обидва береги стоять круті високі гори, всі оброслі мхами. Картини змінюються за кожним закрутом бистрої ріки; ідеш неначе між двома темно-зеленими стінами, що вирізуються на небі зеленими зубцями. Якось тісно в цій долині. Вода шумить. Вдалині по Дунайцю стоїть сизий туман. Там далеко без кінця видно дві зелені стіни. По цьому шосе скрізь поставлені лавочки. Тут одпочивають туристи. Ноги болять і щемлять, а краса гір тягне тебе все далі й далі. От і шосе скінчилося: одкрилася вузенька зелена прогалина. Тут пристань для човнів. Словаки везуть туристів на човнах назад сливе до самої Щавниці.
Ці човни допотопної конструкції тут звуть мадярськими, але достоту такими човнами плавають тунгуси коло Іркутська на Ангарі. Цей човен чисте корито, тільки з одного боку загострене й трохи закопирчене вгору. Човен з колодки, довгий на аршинів сім, вісім. Один човен на бистрих хвилях перекидається, а для того зв’язують докупи два або три човни, перекладають дощечки впоперек для сидіння й без весел пускають їх по воді, тільки правують ними, обпираючись об мілке дно довгими дрючками. Ці два човни-близнята дуже схожі на пару калош, зв’язаних докупи.
Три словаки сіли на човни. Два опирались в дно палицями, третій трубив у мідну трубу, закликаючи по дорозі пасажирів. Я сів на дощечку. Бистра вода вхопила човни й понесла їх стрілою. Човни летіли, як птиці. Дунаєць тече наче з гори. Чудно було дивитись, як човни, неначе вози з гори, все летять вниз. Дно скрізь видно: воно закидане круглуватим камінням. Подекуди тільки дрючки поринали й не доставали до дна. Гори й скелі бистро летять назад. От на річці незначні пороги. Вода підхопила човни й неначе кинула їх вниз.
- Чи здалека пан? - питають в мене довговолосі словаки.
- З Києва,- кажу я.
- Чи то далеко ще за Варшавою?
- О, далеко; буде півтораста миль.
- Ой, ой, ой! - ойкають мої харони, піднявши вгору дрючки, а потім прицмокують язиками.
Один з них почав пісню про Кошута. Мотив був відомий навіть у Шляхтовій, мотив “Полюбила Петруся”, тільки з особливою інтонацією. Човни летіли, а не плили по зеленій бистрій воді. От знову невеличкі пороги. Вода довгим і зеленим пасмом послалася вниз. Човни стрілою кинула вода. Я заплющив очі.
В одну мить прилетіли човни до Лісного Потоку.
І після того цілий день і весь вечір не сходили в мене з думки пишні зелені П’єніни; все вставали передо мною во всій своїй красі, заглядали мені у вічі, як я засипляв, ще й снились уночі, як пишне марево із зелені, проміння золотого сонця та срібла.
1884 р.
1 Тартар - підземне царство мертвих.
2 Каштелян завиховстівський (лат.).
