Той, хто переміг смерть - Баркалов Руслан

Перед очима проходили картини із життя. Йому лише тридцять сім. Але уже багато пережив. Він схожий на старого знищеного діда. А може так і є. Все життя дотепер він прожив марно. Майже чотири десятиліття пішли в ніщо. І тільки тепер він насправді знайшов те, що так довго шукав. Тільки тепер він почувався по-справжньому щасливим і вільним. І тільки тепер зрозумів, як глибоко весь час помилявся.

Він втікав. Але від кого? Від себе. Від свого колишнього життя, свого старого "я". Від усього, що пов'язувало його з минулим. Все! Він більше ніколи не повернеться назад. Він покінчив з цим раз і назавжди. Він знайшов справжню істину. Ось вона. Тепер з ним. Тепер нарешті він знає, що не буде жити як колись.

Тим чоловіком був колишній в'язень Варавва. Там, у дворі Пилата, чекаючи на страту, він зрозумів, що його життя нічого не варте. Що ті, хто ще вчора був його союзником і другом, хто підтримував його і розпалював у ньому ненависть і лють, сьогодні відкинули його. Що він ще вчора був усім, а нині ніхто. І тільки випадок дозволяє йому почати все знову з початку.

Зустріч з Ісусом з Назарету змінила його. Не відразу. Але спокій, мир і любов, котрі виходили з його очей змусили колишнього ватажка замислитися. Через кілька днів він розшукав знайомих Ісуса. І почув від них, що той воскрес. І це було справжнє чудо. Багато з його учнів говорили, що бачили вчителя живим і що навіть декому вдалося з ним поговорити. І тільки тут Варавва зрозумів, хто насправді його врятував, взявши на себе призначений для нього хрест. Саме він, зовсім не знайомий йому чоловік закрив собою його – Варавву. Але чому? Для чого? Саме це питання привело його зміни поглядів на життя.

Він йшов. Позаду залишався Єрусалим з його буденністю, храмом і політикою. Залишалися і його колишні друзі. Попереду лише пустеля. Куди далі він ще не знав. Але продовжував йти. Раптом він побачив чоловіка, що рухався на зустріч наче з пустелі. Ні, це не був привид. Це була реальні людина. Але разом із тим якась ніби і не людина.

– Варавво,– сказав голосно незнайомець,– куди прямуєш?

Хто міг знати його ім'я? Хто цей чоловік? І чого йому треба?

– Ти втікаєш від минулого і гонишся за незнаним майбутнім.

– Хто ти? – крикнув Варавва.

– Хіба не впізнаєш мене? – озвався знову незнайомець,– я той, кого ти бачив. Той самий!

– Невже. Але ж…

– Так. Я помер і воскрес, як бачиш.

– Але ж ніхто ще не вертався назад після смерті...

– Я ж вернувся.

І незнайомець підійшов ближче. Це справді був той самий чоловік, котрого Варавва бачив у дворі Пилата. Ті самі риси,ті самі очі. Сумніву бути не могло.

– Чого тобі? – спитав Варавва,– я ніколи тебе не знав і не був твоїм другом…

– Але я був твоїм. Я завжди знав твої думки, твої бажання, твій пошук… Я знаю про тебе все і хочу, щоб ти був зі мною.

– Так, але я нічого про тебе не знаю. Я лише чув мало що…

– Я Ісус з Назарету. Той, про кого писали пророки. Той, кого чекають народи. Я початок і кінець. Я Син Божий, як і було сказано. Я ІСТИНА! Я ТОЙ, ХТО ПЕРЕМІГ СМЕРТЬ!

Він справді воскрес

– Отже, ви стверджуєте що він воскрес? – ще раз перепитав Каяфа воїнів, що стерегли гробницю.

– Так. Ми… Там було дивне світло… І він.

– Ніякого воскресіння не було! Зрозуміли! Скажете, що ви задрімали!

– Ви що, та за таке нас стратити можуть![54]

– Не переживайте. Я домовлюся з Пилатом. А ви скажете перед синедріоном, що заснули і все. А в той час його ученики вкрали тіло. Зрозуміло!?

– Ну... А…

– Я дам вам хорошу платню. Скільки скажете.

Для Каяфи це був шок. Ще не минуло й тижня, як стратили Ісуса, а його учні ходять і розказують усім, що він воскрес і знову живий. Звісно, бачили лише деякі. Навіть не всі з його учеників. Це був повний провал для первосвященика. Він розумів, що признати-це означає втратити і владу, і підтримку. І те, і інше йому дісталося внаслідок важкої боротьби. Тай тепер майже щодня мусить відвойовувати право бути цим першоієреєм. Він не міг дозволити, щоб хтось претендував на його владу. Ніхто. Він не допустить, щоб у нього відібрали все це. Якщо боротися, то боротися до самого кінця. Але він сумнівався. Було іще щось. Так була ще одна деталь в цій справі. Повісився Юда[55]. І було доволі несподіваним кроком. Нормальним, молодий чоловік. І раптом повісився. Дивна річ. Звичайно, для Каяфи не мало жодного відношення. Але все ж. Щось пов'язувало його з смерть із стратою Ісуса. Але що саме. Та це було загадкою. Про смерть Юди говорили ті ж самі учні Ісуса. Це виглядало дивно. Але страшніше було не в тому, що повісився Юда, а в тому, що смерть одного стає початком для розвитку інших. Чутки поки що ще є не чіткими, але про воскресіння поговорюють. Каяфа також знав і про те, що дехто не лише із фаресеїв, але й із синедріону таємно зустрічалися з Ісусом ще за життя і підтримували його. Але він не міг їх ні у чому звинуватити. І це для нього було найгірше.

Його тесть Анна був більш поміркованим. Він довго зберігав свою посаду, та й тепер після всього залишається при владі. А от що ж далі буде з ним? У той час таких первосвящеників з додатком екс аж було четверо.

З сусідньої кімнати доносилися звуки кроків. Це йшов Анна. Але він був не сам. Хтось ще йшов з ним. Двоє увійшли до кімнати. З Анною був Никодим і Хананій. Останній був доволі впливовим серед садукеїв[56]. Він завжди був у курсі справ і міг знайти шляхи вирішення.

– Чув, що говорять? Буцімто він воскрес,– першим промовив Анна.

– Чув…– якось важко здихнув Каяфа,– поки що це лише догадки кількох осіб.

– Так, догадки,– сказав Хананій,– але ці догадки можуть бути і правдою. Сторожі…

– Вони спали!

– Он як…

– І досить про це. Є й інші самозванці. Он випросили на свою голову Бар Аббу. А тепер помилуйтесь. Він уже встиг зібрати кількох людей і вбити Агава.

– Так, не приємні вісті з-за Йордану. Але це не він. Нашого героя вже давно ніхто не бачив. І він більше не лідер.

– Не може цього бути!

– То скоро зилоти вийдуть з під нашого контролю. А що тоді робитимемо? – спитав Анна обох. Хоча на відповіді по чути і не надівся.

Свято закінчились. І всі поверталися до своїх домів. Але цього року кожен ішов до свого дому з якимось їдким розчаруванням. Тисячі людей бачили, як вели на страту Ісуса. Того самого Ісуса, якого вони знали як пророка і вчителя закону. Того самого, з яким пов'язували свої надії на краще майбутнє. Це був програш. Повий програш перед римською владою і перед силою їхнього світу. Кожен, хто бачив, як вели засуджених серед котрих був Ісус, більше не мав на що сподіватися. Разом із заходом сонця вмирали і останні промені надії на краще.

Час. Як він швидко минає, не залишаючи права на помилку. Він змінює, роз'єднує, ховає, тікає. Іноді кожна хвилина є на вагу золота. А попри те, час іноді йде дуже помалу. Так ніби зупиняється і чогось вичікує.

Саме так здавався час для Петра. Він підтримував зв'язок з іншими учнями. Але потреба грошей змушувала повертатися до реалій життя. Він знову разом із Іваном та Яковом пішли ловити рибу. Все, що було ще кілька тижнів тому уже не мало значення. Все скінчилося там – на Голгофі. Саме так. Ісус помер. І у них більше на було лідера. Вони усі розійшлися по своїх домівках, боячись переслідувань з боку влади. Іноді вони ще збиралися разом, говорили, згадували моменти з життя. Та це було якось не виразно. Так ніби сон. Усе скінчено. І хоча дехто ще не переставав мріяти про якісь зміни. Щоправда, дехто з жінок говорили, що бачили ангела, котрий сказав їм, що Ісус живий. Та це більше виглядало на вигадку жінок, аніж на правду. А в тім. Єдиною, хто бачила його живого, була лише Марія. Та їй ніхто особливо не хотів вірити.

Рибальство було клопіткою роботою. Праця була доволі таки виснажливою. Часу на будь-які інші справи практично уже не залишалося. Дружина, діти, старі батьки – всі вони потребували підтримки і їжі. А для більшості колишніх учеників основним видом заробітку було саме рибальство. Петро з Яковом та його братом Іваном разом співпрацювали уже давно. Тому після останніх подій вирішили не шукати чогось іншого.

Рано-вранці вони, не чекаючи ні на що, вирішили вийти в море. Морем тоді називали Генезаретське озеро. Воно було досить не маленьке по розмірах. Погода була гарна. Вставало сонце. Дув легенький вітерець. Все було на руку рибакам.

– Що думаєш, Петре,– озвався Яків,– буде нині улов?

– Думаю, буде… А може навіть дуже добре пощастить, то й вистачить надовго.

Справа у тому, що вони було не просто рибалками-любителями, щоб собі наловити. Вони продавали виловлену рибу у різні кінці краю різним торговцям. З іншого боку – якщо надмірно виловити, то риби може не стати через рік— два.

– Про що думаєш Іване, – спитав Петро.

– Та так, ні про що…

– Забудь… Нічого уже не зміниш… Він просто помер…

– Петре, ти не гірше мене знаєш … А все ж таки. Він обіцяв. А якщо обіцяв, то …

– Звідти ніхто уже не вертається,– сумно відповів Яків,–це доля.

– Не говори так про Вчителя!

– Годі вже. Ми прийшли працювати!

Петро не хотів про це сьогодні говорити. Він хотів працювати. Тим паче, що це їхній власний заробіток.

Вони посідали в човен і відчалили. Всі сиділи тихо. Кожен думав про щось своє. Улов справді був величезним. За день вони наловили масу риби. Це було дуже добре. Човни поверталися назад. Вже на березі на них чекала несподіванка. Ще здалеку вони побачили силует жінки. Наблизившись, вони впізнали в ній Марію[57]. Це була, безумовно, вона. Але чого їй було треба. Та ще й аж на березі. З усього виглядало, що вона мала щось важливе сказати.

– Що ти тут робиш? – крикнув ще здалеку Андрій.

– Я хочу вам дещо розповісти,– відповіла жінка.

– Ну, що там у тебе,– уже на березі спитав Іван.

– Учитель знову з'являвся мені! – з радістю почала розповідь жінка.– Він знову приходив. Нізвідки. І говорив зі мною… Ну…

– Та ну. І що він сказав? – перебив Петро,– чому ми його не бачимо?

– Я не знаю… Вчитель не сказав про це…

– А може ніякого вчителя не було? – якось єхидно підсміхнувся Яків,– ми ж бачили, що було там, на горі. Він помер…

– Так, але ж і гріб просто так не може бути відкритим. Про це навіть первосвященики знають,– заперечив Іван.

– Саме так. Але ж разом із тим вони сказали воїнам мовчати.