Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Тихий Дін - Михайло Шолохов

Тихий Дін - Михайло Шолохов

Читаємо онлайн Тихий Дін - Михайло Шолохов
метушилося чоловіка з шість угорських гусарів. Один з них тягнув за повід зно-ровілих коней; другий бив їх палашем, інші спішені, намагались зрушити гармату, допомагали, вчепившись за спиці коліс. Осторонь на куцохвостій, шоколядної масти кобилиці гарцював офіцер. Він порядкував. Угорці побачили козаків і, кинувши гармату, поскакали.

"О-так, о-так, о-так." в думці лічив Григорій кінські стрибки. Нога його на мить загубила стремено і він, почуваючи свою хистку поставу на сідлі, ловив стремено з внутрішнім жахом; схилившись піймав, усунув носок і, підвівши очі, побачив гарматний запряг шестернею, на передньому — прикляклого до кінської шиї зарубаного їздового, в заюшеній кров'ю і мозком сорочці. Копити коня з хруском опустились на тіло вбитого номерного. Коло перекинутої гарматної ладівниці лежало ще двоє, третій горілиць розпластався на лафеті. Випередивши Григорія, скакав Силантьев. Його майже увіч застрелив угорський офіцер на куцохвостій кобилиці. Підстрибнувши на сідлі, Силантьев падав, ловив, обіймав руками голубу далечінь... Григорій смикнув поводи, намагаючись зайти з правого, підручного боку, щоб зручніш було рубати; офіцер, помітивши його маневр, вистрелив з-під руки. Він повистрелював у Григорія револьверну обійму і вихопив палаш. Три страшні удари він, очевидно, вправний фехтувальник, відбив заіграшки. Григорій, кривлячи рота, настиг його вчетверте, підвівся на стременах (коні їх скакали майже поруч і Григорій бачив попеля-стосіру, тугу, голену щоку угорця і номерну нашивку на комірі мундира), він підманив угорця фальшивим замахом і, змінивши напрямок удару, пирнув кінцем палаша між лопатками, вдруге ударив по шиї, де кінчається хребет. Угорець, пускаючи руку з палашем і поводи, випростався, вигнув груди, мов від укусу, зліг на луку сідла. Почуваючи дивну полегкість, Григорій рубонув його по голові. Він бачив, як шабля до половини в'їлася в кістку над'вухом.

Страшенний удар по голові ззаду вирвав у Григорія свідомість. Він відчув у роті гарячий розсіл крови і зрозумів, що падає — відкись збоку, обертом, навколо неслась на нього одягнена стернею земля.

Сильний поштовх, як упав, на мить повернув його до дійсносте. Він розплющив очі; омиваючи їх залила кров. Тупіт коло вуха і важкий дих коня: "хап, хап, хап!" Востаннє розплющив він очі, побачив роздуті рожеві ніздрі коня, чийсь чобіт у стремені. "Все" — гадючкою майнула полекшлива думка. Гук і чорна порожнеча.

XIV

Першими днями серпня сотник Євген Листницький вирішив перевестись з ляйб-ґвардії Отаманського полку до якогонебудь козацького армійського полку. Він пода,в рапорта і за три тижні виклопотав собі призначення до одного з полків, що були в дійовій армії. Оформивши призначення, він перед від'їздом з Петербургу сповістив батька про свою постанову коротким листом:

"Тату, я клопотався про переміщення з Отаманського полку до армії. Сьогодні я дістав призначення і їду під оруду начальника другого корпусу. Вас, певне, здивує моє рішення, але я пояснюю його так: мене гнітила та обстанова, в якій доводилось пробувати. Паради, зустрічні, каравули, — вся ця служба в палаці приїлася мені. Надокучило все це, аж нудно, хочеться живого діла і... коли хочете — подвигу. Треба гадати, що в мені дається в знаки славна кров Листницьких, тих, що, починаючи з війни 1812 року, вплітали лаври у вінок російської зброї. їду на фронт. Прошу, благословіть мене. На тому тижні я бачив імператора перед від'їздом до Ставки. Я обожую цю людину. Я стояв у внутрішній варті в палаці. Він ішов з Родзянком, і, проходячи проз мене, усміхнувся, показуючи на мене очима, сказав по-англійськи: "Ось моя славна гвардія. Нею свого часу я поб'ю карту Вільгельма". Я божествлю його, як інститутка. Мені не соромно признаватися Вам в цьому, дарма, що мені перевалило за 28. Мене глибоко хвилюють ті палатні пльотки, що павутиною вкривають світле ім'я монарха. Я їм не вірю і не можу вірити. Цими днями я мало не застрелив осавула Громова за те, що він при мені насмілився непоштиво висловитися про її імператорську величність. Це негідно і я йому сказав, що тільки люди, в чиїх жилах тече хлопська кров, можуть принизитись до брудної пльотки. Цей інцидент ' стався в присутності кількох офіцерів. Мене охопив пароксизм сказу, я вихопив револьвер і хотів витратити одну кулю на хама, але мене обеззброїли товариші. З кожним днем мені все важче було перебувати в цій клоаці. В Гвардійських полках, — сере-д офіцерства зокрема, — немає того справжнього патріотизму, страшно сказати — немає. навіть любови до династії. Це не дворянство, а набрід. Цим, по' суті, пояснюється мій розрив з. полком. Я не можу водитись з людьми, яких не поважаю. Ну, здається все. Вибачте за деяку плутаність, поспішаю, треба спакувати валізу і їхати до коменданта. Бувайте здорові, тату. З армії надішлю докладного листа. Ваш Євген".

Потяг на Варшаву рушав о восьмій годині увечорі. Листницький візником доїхав до вокзалу. Позаду в сизувато-блакитному миготінні вогнів ліг Петербург. На вокзалі тісно і галасливо. Переважають військові. Носій поклав валізу Листницького і, діставши своє, побажав їх благоррдію щасливої дороги. Листницький скинув шабельтас і шинелю і, розв'язавши ремінці, постелив на лаві квітчасто-шовкову кавказьку ковдру. Внизу, коло вікна, розклавши на столику домашні наїдки, закусював худорлявий, з обличчям аскета, священик. Струшуючи з пасмистої бороди хлібні крихти, він частував смагляву миршавеньку дівчину в формі учениці, що сиділа проти нього.

— Покуштуйте но. А?

— Дякую.

— Годі бо соромитись, вам, при вашій комплекса, треба більше їсти.

— Спасибі.

— Ну, от мнишки скоштуйте. Може ви, пане офіцере, покуштуєте?

Листницький звісив голову.

— Ви до мене?

— Так, так, — свердлив його священик, похмурими, кольору каменя-самородка, очицями і посміхався самими тонкими губами, під невеселою паростю волокнуватих у таловинках вусів.

— Спасибі. Не хочу.

— Даремно. Що у вуста входить, не оскверняє. Ви до армії?.

Відгуки про книгу Тихий Дін - Михайло Шолохов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: