Сонячна машина - Винниченко Володимир

льки на сходах чорними тінями в глухих касках завмерла варта.

Тихо й мертво в кабінеті Найвищої Ради. Смердить горілою фарбою підлоги, димом соснових трісок і поганим тютюном Штіфеля. Обличчя синюваті, з буро-фіалковими тінями під очима. Принц Георг сталево невтомно ходить із кутка в куток, заклавши одну руку за відворот, а другу за спину. Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, ніс схуд за одну ніч.

Граф Елленберг чуйно підводить голову: кроки генерала.

— Ну?!

Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, наливає жовтявої води в склянку, випиває одним духом, потім другу, третю.

— Ну, генерале?

Генерал витирає вуса ребром пальця й безсило сідає тут же коло стола, витягши ноги в лакованих чоботях із острогами.

— Безнадійно!

І він заллющує припухлі від безсоння очі.

— Цілком безнадійно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза Берлін. Друга частина забилась у льохи й долішні поверхи. Треті поскупчувались тут, у цих кварталах, круг райхстагу. Мудро. Четверті озброїлись і готові битись. Наші люди перевтомлені. Настає апатія. Результатів од нового ааклику ніяких. Берлін горить. Валяться цілі вулиці. Вби тих мало, але є. Скільки в руїнах і під ними — невідомо. Розбито біржу. На вулицях ні душі. Безнадійно.

У принца Георга на щелепах виступає по гулі. Він ізривається з місця й знову ще твердіше, ще сталевіше ходить із кутка в куток.

— А, підлі паразити, вони сюди позбігалися, під райхстаг? Добре! Ми їх виженемо и звідси. Я, панове, пропоную вжити газу. Повиводити всіх "Друзів Ладу" за Берлін, дати два дні, решту виморити газом.

Генерал Бухгольц, не розплющуючи очей, крутить головою: безнадійно. Всі розбіжаться за ці два дні. А коли б і не розбіглись, яка рація їх винищувати. Хто ж буде працювати? Не смергь їхня потрібна, а праця. Інша річ, коли б було досить батальйонів, узяти Берлін в облогу. Не допускати масу до водя й до трави. Але для цього потрібна ціла армія дисциплінованих вояків, а не ті бідолашні дві-три тисячі молодих людей" де майже жоден із них не був на військовій службі. Справа безнадійна.

Принц Георг стоіть біля грубки й похмуро, не кліпаючи, дивиться в щілинку, в якій видно жовтогарячий жар. Довго стоїть, нотім рішуче відходить, стає біля столу й обводить усю Раду сталевими, впертими очима.

Так, він згоджується, що сирава поки що програна. Не безнадійна, апоки що на цей меят програна. Генерал має рацію. потрібна армія. Отже, треба цю армію здобути. Більше нічого І тоді знову розпочати гру.

І вмліваючий од, сну генерал, і пожована безсонням Рада здивовано й чекаюче дивляться на свого голову.

Принц Георг мав на увазі цей результат іще цієї ночі. І він має такий план На тих літаках, що ще можуть придатися, вилетіти до Азії. З усіх даних видно, що Схід не допустив до себе зарази. Але він не зможе втримати ізоляції й заразиться Отже, він повинен виступити проти Європи й винищити Сонячну машину. Чому він не робить цього досі? Невідомо. Можливо, що ще бореться в себе Можливо, не знає тутешнього стану. Треба вияснити йому ситуацію. Отже, висновок такий частині "Друзів Ладу" летіти до Азії. Друга частина лишається тут бути в постійному контакті з літаками. Коли Схід здоровии і наважиться забезпечити своє здоров'я походом на Європу, ті "Друзі Ладу", що лишаться, тут, мають виконати підготовчу роботу для остаточної акції. Сам принц Георг готовий летіти до Азії. Хто має що сказати з приводу цієї ідеї?

Ніхто з Ради нічого не має сказати — що можна сказати тому, хто все програв?

Так само й принцеса Еліза нічого не має сказати. Навіть проти того, щоб сам принц Георг летів до Азії, нічого не каже. А могла б же хоч трошки засмутяіти, ну, хоч для ока вдатя, що страшно за нього. Адже путь не легенька: через мертву сонцеїстську пустелю летіти до Азії. А там що?

Але принцеса .Еліза не смутніє й нічого яе вдає. Хмарно й суворо стиснувши широкі брови над очима, теж жовтяво-сіра від жаху яочі, вона коротко дає свою згоду. І коли принц Георг, одягнений уже для подорожі, прощається й ніякове, несміло чекає чогось, принцеса Еліза не розуміє й холодно простягає руку для поцілунку. Тільки руку.

Решта простягнеться на східцях трону.

***

Білі кошлаті мухи легко й нечутне обсідають трупи Берліна. Вітер роями жене їх недогорииіми вулицями, білим холодним пластиром заліплює чорні рани, обмотує ватою кістяки порозбиваних башт і будинків.

Нечутними холодними роями сідають мухи на минуле й заліплюють вогнево-криваві навісні рани м'яким товстим пластиром.

Лежить Макс на кацапі, гидливо й невідривно мружачі оті в засмальцьований томик. Снить ніколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норі перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить віясті очіі, потім усуває голову в вору й знову лежить у сні.

В лабораторії на підлокітнику й на підлозі біля вікон голчастий срібний іней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна — холодно, неприємно. Чужі, непривітні, колючі машини також сплять. Та доктор Рудольф і не торкається. Іноді тільки зайде до робітні, постоїть коло столу, доводить пальцем по поросі й тихенько шкандибає собі назад.

Нема часу йому сидіти в холодній, мерзлій, чужій лабораторії. Треба знову воаити дрова з лісу. Потім пиляти їх, потім колоти, потім розносити їло хатах графського буднику. Принц Георг раптом виїхав до свого аамку лаштувати своє гніздо. На три кімнати треба щодня лаливо готувати. Старому графові з графинею (в одній кімнаті живуть, тоді розкошувати — до окремій кімнаті мати,). Батькові і матері на одну кімнату та принцесі Елізі на одну. Та ще ж часом і свою спальню треба коли-не-коли протопити, огріти свої нори.

Від Макса помочі ніякої — що йому до якихось там графів і принцес. Хай собі самі рубають. Старі? Так хай помирають. Хорі, ранені? Так хай іздихають. Кому вони потрібні? І йому самому ніякого тепла не треба — не замерзне дід перинами, а як і замерзне — кому від того біда?

Та й батькові, власне, ніякого тепла не треба. Підупав старий. Після тої ночі якось раптом, одразу підупав, ослаб, знесилів, наче вклав у ту ніч усю рештку своїх сил, надій і віри. Також цілими днями сидить закутаний у кожух у фотелі, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, і дивиться або в Євангеліє, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снігом вулицю. Чисту-чисту, без ніякісінького сліду коліс, з ріденькими запорошеними ямками від чиїхось ніг. Наче в полі стоїть дім, наче в сніговій безлюдній пустелі. І Євангеліє тепер — снігова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що і в Макса, і так само, як Макс, гидливо й непорозуміло, застигло мружаться очі батькові.

Доктор Рудольф не говорить із батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках із кімнати.

Та й з графами невеликі розмови бувають. Старий уже не їжить до нього теплою насмішкою сиві стріхи. Сидить, як батько, перед вікном у кожусі, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срібно-іскристий порох, що ним грається вітер. Але зовсім уже мовчки, зовсім безшумно носить дрова доктор Рудольф до кімнати принцеси Елізи. Батько часом із матір'ю при ньому заговорить, іноді гляне на доктора Рудольфа, буркне: "Навіщо такі великі оберемки носиш—підірватись хочеш?" Старий граф часом привітається, спитає, скільки ступенів морозу, стара графиня ласкаво, тепло дякує, прохає вибачення за турботи.

А тут ніколи ні одного слова, ні одного звуку, ні одного погляду. Коло вікна із шитвом чи коло столу за якимсь писанням — чорна постать із червоним полум'ям волосся. І переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбільше — профілем, змарнілим, кістяним, скупчено суворим.

Пані Штор майже щоразу ніжно гладить доктора Рудольфа іпо плечах, ніжно й винувато — він не повинен сердитись на принцесу за її таку поведінку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тільки сказати йому не може. Треба зрозуміти її і простити. Вона стільки втеряла від Сонячної машини. А тут іще через неї мусила розстатися з коханим нареченим. Хто знає, чи знайде він що-небудь у себе вдома для гнізда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гніздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити — і раптом удерлись божевільні люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на її поведінку, а пожаліти бідну: днями й ночами вона не спить — все про принца Георга думає, турбується. А вдень переварить, миє посуд, шиє, латає. Руки стали бідненькій червоні, шорсткі, грубі — куди там про манікюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дівчина! Інша на її місці вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у відчай. А вона тільки мовчить. Мовчить і все робить. І не можна, ой, не можна їй нічого навіть сказати, не те що помогти, все сама, ніякої помочі, ніякого привілею. От тільки хіба що дров самій нет сил пиляти й носити.

Доктор Рудольф слухає мовчки, тільки одверті голі хлоп'ячі очі його все дивляться в підлогу — не сміють глянути в материні очі, бо злякаються материні очі, зустрівшися з ними. Так і виходить із кімнати, спустивши очі додолу. Але так само й до кімнати принцеси Елізи входить, не підводячи їх. Тихо-тихо виплутує шворку з оберемка, і в кімнаті стоїть така тиша, що чути, як надворі цвірінькають горобці.

Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помагає докторові Рудольфові. Насамперед помагає бронзово-золотистим здивовано-веселим, наївно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозуміле. Абсолютно незрозуміле. Хіба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра — всю тобі землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всі — кваші, слабодухі макухи — ммее... тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадійно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тіле: цілими днями на полюванні, стріляє, ловить лисиць, собак, здирає шкури, робить кожухи. Труда неодмінно з ним ходитиме на полювання, от тільки напиляє з доктором Руді багато дров.

І пиляє. Старанно, серйозно, тісно стуливши милі губки, тримає обома руками держальце пилки й з усієї сили тягає туди й сюди. Ма