Сині етюди - Микола Хвильовий
Мати, звичайно, нічого не знала. Вона не знала, що мало не на порозі її убогої кімнатки стикнулись у мертвій схватці завзяті брати. Цілий тиждень переходило містечко із рук у руки, і мати тільки під кінець узнала, що то її сини воюють один з одним на порожніх вулицях свого рідного містечка. І вона, розпатлана, кинулась до штабу. І побачила вона там Остапа. Вона впала перед ним навколюшки і почала благати його, щоб він припинив бійку. Тоді усміхнувся Остап і сказав матері чужим голосом:
- Іди, стара, додому і, будь ласка, не перешкоджай мені!
Вона подивилась на сина і не пізнала його: перед нею стояла сувора і без кінця далека їй людина. Це вже був не той Остап, що обіцяв їй годувати її смачними цукерками. Це було втілення незнаної їй і хижої мудрости. Тоді ще раз подивилась мати на свого рідного сина сухими очима і мовчки пішла додому.
І в цю ж таки ніч вона стикнулась із другою своєю дитиною. О третій годині ночі хтось тихенько постукав їй у вікно. Вона хутко підвелась з ліжка. Тоді чує вона рідний їй голос, і голос цей просить скинути защіпку з її убогих дверей. Вона кинулась до порога і побачила, нарешті, свого дорогого Андрія.
Але й його побачила вона таким же далеким і чужим, як і Остапа. Він навіть не привітав її, він навіть не дивився на неї і, як неприручений звір, увесь час ховав на підлозі свої колись добрі очі.
- Чого ж ти прийшов до мене? - нарешті, промовила вона.
- Я прийшов до тебе, матусю,- чужим голосом сказав Андрій,- щоб ти мені допомогла в моїй справі!
- Яка ж твоя справа, синку? - зідхнула мати.- Чому ж вона саме твоя і чому вона не може бути моєю?
Андрій негарно усміхнувся і сів на стільця.
- А тому не може бути твоєю,- сказав він,- що ти нічого не розумієш!
- Боже мій! - скрикнула мати.- Невже ж це не я виховувала тебе, мій любий синку? Чому ж я не найду з тобою спільної мови?
- Не найдеш, матусю,- сказав Андрій,- бо такої мови ти шукаєш і з моїм братом Остапом. З моїм найлютішим ворогом...
- З твоїм найлютішим ворогом? Синку! Що ти говориш? А-ах, Боже мій! - і мати заридала.
Тоді підійшов до неї її рідний син і сказав чужим голосом:
- Покинь, стара, виводити, бо мені ніколи зараз, і до того ж я мушу за твоєю допомогою пролізти до братового штабу.
Та не встиг Андрій вимовити своїх останніх слів, як у дворі зашуміло. Він кинувся до вікна і в присмерках місячної ночі побачив вершників. І зрозумів Андрій, що зграя ворогів оточує його, і сказав він матері:
- Ховай мене, мамусю, і якомога скоріш! Ховай мене від мого брата Остапа!
Мати кинулась. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрія. І сховала вона свого любого сина Андрія на глухому горищі і повернулась до кімнати. Тоді з шумом розчинилися двері, і зупинився на порозі Остап з двома своїми молодими вершниками.
- Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрія? - грізним голосом спитав він.- Чи не думаєш ти, що мої дозорні прозівали його?!
- Не бачила я твого брата Андрія! - рішуче сказала мати і, зблідла, сіла на своє ліжко.- Не бачила!..
- Не бреши, стара! - скрикнув Остап і взявся рукою за свою блискучу шаблюку.- Чи не думаєш ти, що я помилую свого найлютішого ворога?
І, сказавши це, Остап подивився на вершників. Вершники від задоволення крякнули. Мовляв: наш пан-отаман не знає рідні і для нього в боротьбі нема братів!
- Я радий, що ви так думаєте про мене! - сказав Остап.- Отже, хочу я довести вам, що для мене в боротьбі нема і матері.
І георгіївський кавалер всіх чотирьох хрестів, що поважно виблискували на його груді, сів біля своєї матусі. І наказав він своїм вершникам обшукати двір і горище. І запалив він цигарку і звів свої суворі брови біля перенісся.
Мати сиділа бліда і мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило від нього, що вона мимоволі повернула своє обличчя до вікна. Вона раз у раз позирала на двері і прислухалась до шуму: невже ж таки знайдуть її рідного сина? І тільки коли вершники повернулися до кімнати і доложили Остапові, що Андрія ніде нема, вона з полегшенням зіпхнула й сказала:
- Хіба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене?
- Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? - скрикнув Остап.- Так знай же, відьмо: нема тобі пощади від мене! Коли до ранку ти не видаси мого брата, то...
Остап схопився за клинок і показав його матері. Тоді переповнилась чаша терпіння, і сказала мати:
- Що ти говориш, Остапе? Побійся Бога! Невже ти, мій п'яний сину, забув своє дитинство й «солодкі цукерки»?!
- Ха-ха! - зареготав Остап.- Чуєте, хлопці? Моя мати згадала солодкі цукерки! Моя мати хоче мене розжалобити! Чуєте, хлопці?!
П'яні вершники теж зареготали. Зареготали й шаблі дзвоном якогось страшного розпачу. Тоді знову сказав Остап:
- Нє, матуську, цукерки тебе не спасуть! Спасибі тобі, що ти мене породила й виховала, але не пишайся цим! Бо породити - то зовсім не важка штука... і навіть деяке задоволення... Ха-ха! А виховати - це твій природний обов'язок... Ну, словом, я хочу жити і во ім'я якихось там шляхетних поривань зовсім не думаю підставляти свою голову своєму братові Андрієві!
Мати з жахом дивилась на свого сина і нічого не розуміла. Вона все втішала себе надією, що це - ніщо інше, як п'яний бред п'яної людини, і вже не могла втішати себе такою надією.- «Це пекельний сон сниться мені»,- уперто думала вона і раз у раз клала на своє печальне чоло свою схудлу руку. Вона клала руку, аж поки підвівся Остап.
І підвівся Остап і сказав матері, щоб вона влаштувала йому ліжко на ґанку; мовляв, він там буде до ранку чекати відповіді і її останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрія. І, похитуючись,
