Ирій - Дрозд Володимир
Дядько Денис узяв мене за лікоть, змовницьки зашепотів у самісіньке вухо:
— Ти ж хочеш приїхати в Пакуль у чорному "опелі"? Щоб усі, з ким ти свиней пас, сказали: дивіться, було Решето, на свині верхи їздило, а що з ним місто зробило — на власній машині наш Решéт приїхав. Так слухай мене уважно і роби, як я робитиму. Сьогодні або ніколи. Або я стану першою бочкою асенізаційної валки, або — прощайте, мрії… А коли ти — перша бочка, ти — начальник над усією валкою, в твоїх руках сім бочок і семеро коней. Гору грошей можна нагребти уміючи, я уже підрахував. Тебе я посаджу на другу чи третю бочку, це вигодніше, аніж закінчити університет і скніти в якомусь Пакулі на вчительській ставці, підростеш — дядькові ще як дякуватимеш…
— Шановний Денисе Єврасовичу! Ласкаво просимо зайняти своє місце в оркестрі! — прогучав від вбиральні, що сірим, розпластаним по землі птахом бовваніла в темряві, хриплий, проте лагідний голос.
— Дід Кіндрат, перша бочка! — зашепотів дядько. — На той світ сьогодні збирається, а очі ще — як у сови, за кілометр бачить. Не відходь від нього ані на крок, і коли що — хапай віжки та охляп на бочку! — Двома меткими вальцями дядько виліпив на обличчі приязний посміх і відгукнувся голосом, з якого цідився золотистий мед: — Поспішаю, поспішаю, маестро! Ось навчаю свого племінника розуму. Як кажуть, молодь — наше майбутнє, наша надія. Хай знає, що у нас — будь-яка професія почесна. А вже асенізатор — перша людина на всю громаду… — Тут дядько знову дихнув на мене часниковим духом: — Любить старий, коли про лайновозів високо співаєш. Ти це собі там, у башці, червоним олівцем відміть… — І попрямцював до вибіленої вапном продовгуватої бочки на Кіндратів голос: — Я вже йому вуха протуркав мудрими вашими словами: ми — венозна кров міста, кров, яка очищає, оновлює тіло Ирію… Хлопчак наслухався моїх балачок і доймає: покажи та покажи мені діда Кіндрата, що в асенізаційній бочці партизанам зброю возив!
— Було, було… — довірливо і добродушно проказав дід Кіндрат.
Він сидів на бочці охляп, у білій сорочці і солом'янім брилі, криси якого золотіли крізь ніч довкола дідової голови, наче німб. Кінчики пишних вусів були засунуті за широкий брезентовий пояс, на мідній лискучій пряжці якого сріблився черпак, цеховий знак ирійського асенізатора. — Було… Ну, Денисе Єврасовичу, беріть кірчик та ходіть до ями, а ми з вашим козаком до помпи станемо, бо хлопці вже підтопталися. Зарядку ранками робиш?
— Та ні… — я не набрався духу сказати неправду.
— Чому?
— Усе часу нема.
— А я — роблю! — гордо мовив дід і ковзнув з бочки.
Сивий мерин рушив слідом, рипнувши колісьми. Ми втрьох підійшли до помпи, що жвакала під стіною вбиральні.
— Висушіть, хлопці, свої чуби, а ми з козаком силами поміряємось. Подивлюсь, яка зміна росте…
Підстьобнутий дідовими словами, я хвацько виліз на помпу і вхопився за ще теплі, вилищені держална. Не ждучи на діда, щосили сіпнув до себе важіль — помпа зітхнула і в бочку забулькало. Але підняти важіль угору не стало сил і, налившись буряковим розсолом, я покірно чекав, поки дід Кіндрат кресане сірником, розпалить люльку, що обрисами нагадувала відтиснений на блясі черпак.
— Як казав один — не поспішай поперед батька до роботи, робота — не ліс, до вовка не втече, — мудро усміхнувся дід Кіндрат, розіп'ятий на підсвіченому міськими вогнями небі. Він видихнув рожевий дим, потяг важіль до себе, і помпа засопла. — А щодо партизанів, то так воно й було, як ото кажуть, а що добріхують за моєю спиною — того не знаю. Возив я партизанам ружжа, і ще дещо возив. І від них теж привозив гостинці. Такі гостинці, що як вибухнуло на майдані, то лишень позаторік останній німець з неба впав — так високо його підкинуло. Вожу та вожу, коли перестрівають троє їхніх під Собакаревою горою. Гут, гут, джеркочуть, показуй, що везеш. Мабуть, хтось уже накапав на мене. Відкрив я затичку — звісно, запахло. Гут, гут, шварґотять, а на дні що? Лізте, одказую їм, пірнайте, коли віри нема. Зняли вони автомати і всі троє пірнули в бочку. Я швиденько затичку на місце, прикладом автомата глибше пригатив, аби зсередини не вибили, і повіз до партизанів у гості. А партизани визирали мене за горою в переліску. Під'їхав до хлопців, розвернувся, затичку вийняв і кажу по-німецьки, бо я по-їхньому знаю, в імперіалістичну вивчився: гут, гут, а киш! Вони ж не вилазять, тільки кумкають з великого переляку…
Муркотливий голос діда Кіндрата відпливав усе далі й далі, а відтак його заглушив бовкіт крові у скронях — так б'ють на сполох; долоні мені горіли вогнем, і полум'я, прохоплюючись поміж пальців, лизало дерев'яне руків'я — в гніткий дух вбиральні вплівся запах березового диму. Поперек переломився навпіл, і на переломі шпигало сотнями швайок. Піт струмів по тілу, наче біг я під літньою леєю, і в шкарбанах уже хлюпало. А за хвилину я не відчував ані шкарбанів, ані власного тіла, що здерев'яніло, стало придатком до помпи, яка невтомно й безжально жвакала, то піднімаючи мене в зоряне небо, то кидаючи на землю. І не було ні думок, ні почуттів, ні бажань, окрім смішної півнячої впертості: не випустити з рук держалка, не попросити в діда Кіндрата перепочинку…
— …Люди, кажу, будуть із тебе! — прорвався до мене, нарешті, крізь оглушливу тишу дідів голос. — Та розчепи руки, бочки вже повні, розчепи, кажу!
Я випустив важіль помпи і ступив на землю, що вигойдувалася, наче човен.
— Відіб'єш у хлопця охоту, — мовили од бочок.
— Хай знає, який наш хліб, — одказав дід Кіндрат і пахнув люлькою — рожевуваті іскри сипонули з неї, пропливли крізь темряву і повисли в небі, де Чумацький Шлях, зорями. — Кістка в нього пакульська… Ну, козаки, піднімайте вітрила!
Сидячи на останній бочці валки, що перебродила майдан, я потроху очумувався після помпи. Дядько тримав кінці віжок, наче кермо велосипеда, і дивився просто себе, а між тим шепотів до мене під торохкотіння коліс по бруківці:
— Ну, що він тобі? Що він сказав? Чого мовчиш, як пень? Слухай уважно. Я розробив план. Ти пильнуватимеш цієї бочки. Коли що — хапай віжки і рулюй. А я рвону на абордаж. Хай потім спробують скинути, я зуби покажу… — Він справді клацнув зубами, іскри сипонули з рота. — А як стану першою бочкою у валці, усе лайно в Ирії буде наше, і з кожного відерця — по гривенику. А в сезон — ще по п'ятачкові. Ирійські городи понад шляхом — до Пакуля. Хочеш мати картоплю — купуй фекалії. Лайно наше — гроші ваші…
І дядько Денис залився щасливим, дрібненьким, як мак, смішком.
Валка задумливо, меланхолійно вервечилася вечірньою вулицею; лунко кресали бруківку копита коней, торохкотіли ковані залізом колеса, плюхали й зітхали в ковдобинах бочки, а гострий, густий дух снував по піщаних хідниках, по напнутих між штахет темно-сірих полотнищах дворів, по цяткованих літніми кухоньками городах, заганяв у вулочки та сліпаки сиротливі постаті міщан, що припізнилися, а тих, кого цієї м'якої осінньої ночі гризло безсоння, примушував поспіхом бамкати дверима, вікнами й кватирками. Той дух вирізняв асенізаційну валку з-поміж узвичаєного міського мурашника, піднімав над буденністю, усамітнював та втаємничував. З останньої бочки валка скидалася на чудернацьку похоронну процесію, сірі вапновані мари якої з суворою німотою пропливають крізь зачумлене, зачучверіле в страсі місто; а ще — на давній потяг з сімома вагончиками: дід Кіндрат так розсмоктав свою люльку, що вона випльовувала в ніч снопи іскор, наче паротяг дядька Якова, а дим білими клубами застеляв річище вулиці й звільна котився по шифернобляшаних арійських дахах.
Місто спало під зоряним небом, поклавшись на остуджену ніччю землю та зітхаючи крізь сон, зовсім як корова Манька у дворі Солом'яників, неоглядно велике в пітьмі і загадкове. Здається, я вперше бачив Ирій так близько, без денних прикрас і камуфляжів він видавався ще принаднішим, звабливішим, аніж удень, обіцяючи мені, початкуючому Колумбові, континенти, галактики незвіданого життя. І, сидячи на тряскій бочці з фекаліями, що хлюпотіли, бовталися, позіхали, я подумки йшов по захмарних вершинах своїх, яких не в силі була зчесати, приземлити навіть сувора солом'янська реальність. Свій Ирій, а з ним і самого себе, я вільно пересовував по географічній, просторовій та часовій карті, бо мені вже замало було одного життя і одної, біля земної галактики. Майбутнє завжди було мені таким же реальним, як і сьогоднішній день, а можливо, ще реальнішим. Не один ранок, продерши очі, я котився з материної печі до вікна зирнути, чи не приземлився за вишеньками космічний корабель, що його послала до нас інша, далека цивілізація. Корабель мав приземлитися саме на нашім городі або в полі біля городу, бо вони, там, у кораблі, узнали, що я про них думаю і жду їх. Існує телепатія, і вони мене знайдуть, вирізнять з-поміж людських мільярдів. "Недоколиханий ти в мене, — жалісливо зітхала мати, — не було коли колихати, саме будувалися з батьком, думалося жити, а бач…"
А якось ми їхали до Ирію, я сидів на мішках з картоплею, мати шелепала кирзовими чобітьми за возом. Сходило сонце, червоне, як кавун, який мати обіцяла мені купити в місті, коли спродамося, і злизувало довгими рожевими язиками паморозь з косогорів узбіч шляху. Місяць уже висів у бляклому небі — тонкий, прозорий, наче остання лусточка сала, що її мати ховає для затовки на високій полиці, — я розказував матері про майбутні космічні польоти. Я знав системи двигунів, пропоновані фантастами і науковцями, знав швидкості, які треба вибирати, аби відірватися від Землі, Місяця, Марса, Венери, Юпітера і всіх інших планет, знав про канали на Марсі, кратери на Місяці і про атмосферу Венери, і все те висипáв перед безмовною матір'ю, закуфаєною, завішеною в теплі хустки, підперезаною конопляним мотузком, і мати терпляче слухала, похитуючи головою в такт моїм словам і глухому човганню щербатих кобилячих копит по битій дорозі.
Отак, на мішках з картоплею, на торохких возах, запряжених худоребрими шкапами, започатковувалася космічна ера людства…
…Тоді Кіндрат, але його зватимуть уже не Кіндрат, а якось космічніше — Кін, Кір (персидський цар Кір, урок історії), тоді даватимуть людям звучні імена, а не якісь там пакульські Кіндрати, Дениси, Горпини, Параски, Домахи, Єврасі.
