Три грані часу - Дімаров Анатолій
І-та вскочив до печери: тигр був уже поруч.
Жінки, вхопивши дітей, забилися вглиб. Наперед виступили мисливці з бойовими палицями й дрюками.
Ось страховисько підійшло впритул: чутно було густе сердите сопіння, — воно обнюхувало землю, на якій лишилися сліди людей. Спробувало, мабуть, пролізти в печеру, але вхід був завалений камінням, і шаблезубий тигр, заревівши од люті, став молотити по ньому лапами. В печері аж загуло. Поглухлі од реву, мисливці мимоволі подалися назад, а тигр бив і бив, і всім уже стало здаватися, що кам’яна стіна от-от розвалиться і хижак вдереться досередини. Ось у отвір просунулася товстелезна лапа з довгими пазурами: тигр хотів зачепити стіну зсередини. І тоді перший мисливець, стрибнувши вперед, щосили ударив палицею ту страшну лапу.
Од болю, од люті тигр аж захлинувся ревом. Кидався усім тілом на стіну, рвав її і шкрябав, та кам’яна стіна не піддавалася. Ще двічі пробував зачепити лапою зсередини, і обидва рази перший мисливець стрибав уперед…
Аж під ранок тигр полишив спроби вдертися до печери.
Лежав поруч, озивався глухим застережливим ревом на кожен рух людей. І плем’я зрозуміло, що воно потрапило в пастку: шаблезубий тигр не випустить їх, поки вони й помруть од спраги і голоду.
Настав ранок — тигр не відходив. Досить було комусь просунути в отвір палицю чи дрюка, як миттю появлялася величезна лапа і блискавично била по зброї.
Допоміг їм Великий Мисливець: протягом дня він так напік тигра вогняним оком своїм, що той не витримав, — заревівши застережно, шаблезубий побіг у долину напитися.
Мисливці довго прислухалися та принюхувались: чи не зачаївся хижак де поблизу? Але тигра, здається, поруч не було.
Один по одному залишили печеру. І одразу ж побачили свого ворога: тигр уже підбігав до невеликого озера, що блищало в долині. Це був величезний хижак, навіть найвищий мисливець не міг зрівнятися з ним зростом, а тулуб був довший, ніж у найбільшого буйвола. Все жяве, забачивши страховисько, розбігалося в паніці, тигр же, підбігши до озера, довго хлебтав воду.
Напившись, поглянув у бік печери, побачив людей, з ревом метнувся назад. Діти й жінки одразу ж полізли в печеру, а мисливці лишилися на місці: їм не лишалося нічого іншого, як стати до бою. Хижак, навіть якщо йому набридне сторожувати печеру, не залишить плем’я в спокої: в одній і тій же долині їм буде тісно. Хтось мусить перемогти, а хтось загинути. Тож хай це вирішиться зараз.
Наперед молодих, дужих чоловіків вийшли найстарші: вони першими мали зустріти страховисько. Заздалегідь приречені на смерть, вони, однак, і не думали одступати: тут діяв жорстокий закон самозбереження племені, — спершу мають загинути найслабші. Принести себе в жертву, щоб хоч трохи знесилити ворога, дати своїм більш дужим одноплемінникам можливість розправитися з хижаком.
Серед них був і Ва-а. Затискаючи в старечих руках довгого дрюка з обпаленим гострим кінцем, він жалісно пробурмотів до А-ку:
— Ва-а його битиме в серце.
Щось ворухнулося в грудях А-ку, він і сам не розумів, що то таке. Стлскаючи бойову палицю, він стояв і дивився, як невеликий гурт, збившись докупи та наставивши списи і палиці, спускався донизу — назустріч хижакові. Ось тигр зупинився, припав довгим тілом до землі, заревів, б’ючи себе по боках хвостом, а потдм стрибнув уперед: руда блискавиця, що не знає пощади. І враз все змішалося. Суцільний клубок люті, болю, реву і крику покотився донизу, залишаючи розтерзані, роздерті навпіл тіла. Миготіли дрюки і палиці, раз по раз злітали страшні лапи, б’ючи направо й наліво, разили на смерть шаблеподібні ікла…
Все більше й більше непорушних тіл лежало довкола. Все менше лишалося тих, хто ще вимахував зброєю. Ось остання тоненька постать (Ва-а! — упізнав А-ку) занесла свого дрюка й кинулася прямо на звіра: хрипкий рик, удар величезної лапи — і постать покотилася по землі.
Однак і для шаблезубого тигра ця сутичка не минула безкарно: з обох боків стирчали глибоко встромлені дрюки, надламаний спис стримів із передньої лапи. Тигр, звиваючись, став видирати списи, перекушуючи їх, і тоді перший мисливець, занісши над головою важку свою палицю, з бойовим вигуком метнувся донизу. І всі мисливці, які давно уже аж тремтіли од збудження, побігли за ним.
І тут їм назустріч, з долини, з густих кущів, вилетіла собача зграя. Суцільною рудою лавиною мчали собаки і попереду, розпластаний над землею, летів Га-ав, який вів своїх чотириногих мисливців на допомогу людям.
— Га-ав! Га-ав! — закричав у захваті А-ку.
Високо занісши бойову палицю, він кинувся вслід за мисливцями, які вже зійшлися з тигром. А за ним побігла й решта підлітків.
Тепер шаблезубій потворі довелося скрутніше: спереду на нього наступали мисливці, позаду насідали собаки. З ревом кидався він то в один бік, то в другий, і по землі щоразу котилися роздерті тіла, але мисливці й собаки і не думали відступати. Люди наскакували, били палицями, кололи дрюками, собаки ж впиналися іклами в задні лапи. Ось перший мисливець, скориставшись тим, що тигр нахилив голову, терзаючи чергову жертву, підскочив угору й опустив свою палицю прямо на плескатий череп. Палиця, застрявши гострим дзьобом, одразу ж вислизнула з рук, тигр заревів так, що аж задрижала земля. Звівшись на задні лапи, він став люто молотити передніми перед собою. З свистом розсікали повітря гострі кігті, тигр ревів, захлинаючись кров’ю, а на голові його хиталася палиця.
Він ударив наосліп лапами ще раз… І ще… з глибоким натужним ревом повалився набік. Передсмертне харчання, останні конвульсії, і хижак завмер.
Собаки, розпалені боєм, ще рвали йому лапи, люди ще били його палицями, кололи дрюками, а перший мисливець вже скочив на непорушно простертий тулуб. З глибокої рани на чолі лилася щедро кров, кривавилася ще глибша рана на грудях, та він не відчував, мабуть, болю: висмикнувши бойову палицю, підняв її над головою і закричав.
То був крик перемоги, крик нового володаря всієї долини. Лише до нього прислухатимуться віднині всі звірі, лише перед ним розбігатимуться у страсі. Мисливець кричав і кричав, переможно потрясаючи палицею, аж поки усе плем’я підхопило той крик.
* * *
Після битви із шаблезубим тигром плем’я довго не полишало печери: у мисливців мали загоїтись рани, щоб вони змогли полювати. Жінки тепер безбоязно спускалися в долину, вишукуючи трави, що потім прикладали чоловікам до ран.
Лікували й А-ку. Він з гордістю підставляв свою рану і навіть не морщився, коли жінка вишкрібала крем’яним гострим шкребком черви і гній. Як йому не боліло, — аж судоми зводили м’язи, коли та ж рука енергійно втирала розжовані трави, — він навіть не стогнав. Лишень щосили зціплював зуби та блід на виду. І перший мисливець, якось проходячи мимо, схвально поплескав його по плечу:
— А-ку скоро стане справжнім мисливцем!
— А-ку стане мисливцем! — озвався гордий А-ку. — А-ку вб’є мамонта!
На суворому обличчі першого мисливця сяйнув схвальний усміх, а одноліток А-ку, Йо-га, який ревниво стежив за цією сценою, пробубонів:
— А-ку не вб’є мамонта!
Й А-ку одразу ж забув про біль у рані: ухопив палицю, сердито замахнувсь на Йо-га:
— А-ку вб’є мамонта!
— Мамонт розтопче А-ку, — одразу ж озвався Йо-га: в нього теж зяяла на грудях рана, і він гордився нею не менш, ніж А-ку. — Мамонта вб’є Йо-га!
Перший мисливець ще раз усміхнувся.
Юнаки мали стати хорошими мисливцями, плем’я в майбутньому, коли він, І-та, постарішає і його руки вже не триматимуть палицю, не лишиться без здобичі, тож хай вони поки що змагаються між собою, — час покаже, кому із них дістанеться оця важка палиця.
Ворожнеча між Йо-га й А-ку панувала давно: відколи вони себе пам’ятали. Обоє майже рівні силою й спритністю, вони весь час боролися за те, щоб очолити хлоп’ячу зграю. І не раз сходилися віч-на-віч, щоб вирішити, хто з них сильніший. Вони, щоправда, не билися: плем’я не допускало бійки поміж самцями, інстинктивно зберігаючи своїх годувальників та охоронців від невиправданих втрат; тож жоден із них навіть у гадці не тмав завдати один одному тілесних пошкоджень. Вони просто демонстрували свою силу й відвагу, намагалися залякати один одного грізним видом своїм, бойовими вигуками й мімікою.
Ось і зараз Йо-га, взявши до рук палицю, став походжати довкола А-ку, демонстративно нею вимахуючи.
— Ух! Ух! — вигукував він, наслідуючи дорослих мисливців.
І хоч А-ку чомусь не хотілося вступати у сварку, він врешті не витримав: взявся за палицю й собі.
— А-ку побоїться вийти за мною! — гукнув тоді Йо-га і швидко побіг з печери; тут, біля священного вогню, заборонялася будь-яка демонстрація сили.
— А-ку не боїться нікого! — гукнув йому вслід А-ку і теж вийшов з печери.
Йо-га поблизу не було, але А-ку добре знав, де знайти свого суперника: обживаючи місце довкола печери, підлітки натрапили на велику галявину, оточену густими деревами. Галявина та їм так сподобалася, що вони з ранку до вечора товклися на ній.
Йо-га уже стояв посеред галявини, у колі таких же, як і сам, юнаків, що сиділи очікувально. Побачивши А-ку, він махнув палицею й закричав:
— Йо-га сильніший од А-ку!
— А-ку подужає Йо-га! — відповів А-ку і ступив на середину кола.
Вони якийсь час стояли, втупившись один у одного грізними поглядами. Лють так і клекотіла в обох, очі аж іскрились, обличчя грізно кривилися. Часто однієї цієї пози залякування було досить, щоб один схилився перед другим, але зараз зійшлися рівні силою суперники, тож жоден з них не хотів поступатися.
— Йо-га уб’є А-ку! — не витримав врешті Йо-га.
Махнув щосили своєю зброєю — палиця свиснула над головою А-ку, але той навіть не похитнувся.
— Йо-га поганий мисливець! — закричав він глузливо. — Вся дичина тікатиме од Йо-га неушкоджена! Йо-га проситиме м’яса в А-ку!
Це була найбільша образа, яку тільки може почути мисливець.
— Ух!.. Ух!.. — закричав розлючено Йога. — Йога розтопче А-ку!
І тут поруч з А-ку залунало грізне гарчання. А-ку аж здригнувся, а Йо-га завмер, перелякано витріщивши очі.
Поруч з А-ку стояв Га-ав. Величезний, майже по груди А-ку, з наїжаченою гривою, з вишкіреними іклами, він стояв поруч з А-ку, недвозначно даючи зрозуміти, що вчепиться у горло кожному, хто посміє скривдити його друга.
Войовничий запал Йо-га одразу ж згас.
