Ноти для тисячолітньої скрипки - Федорів Роман
Мене цікавили музеї... і ще цікавила, якщо хочете знати, душа міста. Я хотів чути, як живе, дихає, розмовляє Київ чи Львів, Тернопіль чи Кдм'янець-По-дільський. І даремно було б вважати, що шукаю у містах самої тільки старовини. Я прецінь людина теперішня...
Звичайно, це не означає, що заледве забагши поїхати, скажімо, до Дніпропетровська, щоб походити залами музею, який створював колись Дмитро Яворницький, купую квиток — і гайда в дорогу. Не так усе легко... Треба було чекати відпустки, бо я був людиною робітничою, а не вільним художником. Та й, відомо, зарплата моя, а тепер — пенсія — не бозна аж які великі. Крім того, треба зважити, що в нас із дружиною росло троє дітей.
— І все ж ви їздили багато?
— їздив і їжджу. І не обов'язково тільки в міста. Якось, пам'ятаю, з дітьми і дружиною ми вибралися у гори до витоків Дністра. Я не пейзажист, а мабуть, скоріше топограф, але тоді не втерпів, щоб не змалювати Дністрове джерело. Розумію, справжній художник зробив би це краще... але кращої для моїх дітей пам'ятки не зробить ніхто. Тепер вони вже дорослі (старша Ганна стала економістом, син Ігор — будівельник, наймолодший Мирон — зв'язківець), однак вони дотепер пам'ятають свій подив: ось із цієї кринички, з цього струмочка випливає могутня рікаї Для дитини, підлітка та, мабуть, і для дорослого багато важить відчувати, зрозуміти свою причетність, свою кровність з деревом у лісі, з каменем, який за традицією називається Довбу-шевим, із струмочком, який наречений Дністром; відчувати свою кровність з тим, що народжується, і з тим також, що вже відбуває свій вік. Я, наприклад, люблю малювати старі бойківські хати. Нема, може, у них, як у гуцульських ґраждах, чогось фортечного, неприступного, заслоненого з усіх боків. Бойківська хата в моїй уяві схожа на велике лелече гніздо, повне тепла, старих запахів, сутінків і згадок про тата-маму. Коли я малюю стару хату... будь-яку хату, то чомусь у віконечку бачу самого себе.
І знаєте, що думаю при тому, коли малюю стару бойківську хату? Міркую собі: як добре, що в підсліпуваті маленькі віконця не виглядають мої діти...
Коли ходиш по землі з писалом і білим папером, коли душа в тобі відкрита і грає-грає тобі старий Скрипаль на тисячолітній своїй скрипочці, то відмикаються перед тобою простори і глибини, мовби тримаєш у руці чарівний ключ. Виявляється, нема на рідній землі нецікавих, сірих, непотрібних місць. Ось я змалював будинок-зеленівку на горі Кичера біля села Лужок Великий. Нібито нічого особливого. А тим часом від старих людей я дізнався, що на Кичері споконвіку молодь справляла Івана Купала... тут "у зелі купалися і сили набиралися". Тепер на Кичері тихо... а язичницькі зела ростуть, як і колись.
А хіба міг я обминути долину, де колись лежало село Лопушан-ка? Розповідають, що село було велике, мальовниче, у минулому столітті чи ще раніше винищила його холера. Я півдня сновигав тією долиною. Ні голосу, ні згуку. Лише ліс шумить навколо. Поряд жебонить потічок. І ще стирчить поміж деревами самотній хрест.
Долина печалі, правда?
— Може бути, що майбутньому історику-досліднику мій малюнок якимось чином знадобиться. А може, просто подорожній зупиниться і скаже: тут жили і вмерли в тяжких муках люди. Згадаймо їх добрим словом.
То чи обов'язково їхати тільки у великі міста?
Тепер хочу розповісти про дерев'яний міст через Дністер поблизу
Старого Самбора. Власне, цього моста вже давно нема, зрушила його повінь, решту розібрали люди.
І всі про старий міст забули. А він, певно, служив людям і сто, і двісті років. Майстри тільки міняли то "плиницю", то підгнилу колоду, то дошку на настилі, з'їджену колесами і копитами.
Хтось може сказати: Бог з ним, був дерев'яний міст, послужив людям, навіщо будемо його марно згадувати. Маємо ж бо на його місці міст залізобетонний.
Може, воно й правда, Володимир Іванович, однак, думає інакше: "Не повинно такого бути, щоб завтра-післязавтра ніхто не цікавився... не зацікавилися письменники, художники, учені тим, як у давнину будували великі дерев'яні мости. Адже в народному мостобудуванні вироблялася певна практика. Невже знання, зібрані по крихті не одним поколінням майстрів, повинні пропасти за одним махом тільки тому, що на сьогоднішній день вони не мають актуального значення? І, зрештою, хто сказав, що вони втратили своє значення? Хіба, наприклад, ще недавно про солом'яні стріхи не говорили, що вони архаїчні і ніяк, мовляв, не вписуються у проекти нових сіл. А недавно я десь вичитав, що у Скандинавських країнах визнано, що і в наш час найкращим, найдешевшим покрівельним матеріалом є... відповідно оброблена хімікатами солома.
Володимир Іванович вибрав час і поїхав на Дністер змалювати міст; це була довга і, правду кажучи, клопітлива робота. Адже йому йшлося не про те, щоб змалювати стометрову споруду в загальних контурах. Він прагнув розібратися у кожній деталі, вникнути в конструкцію. Заковика була в тому, що ні сам Шагала, ні цікаві люди, які спостерігали за його креслярством, не знали, як називається та чи інша конструкція. На щастя, знайшовся старий тесля Васюнець, "останній з могікан", який допоміг Шагалі: оце, брате, називається брусом колесовідбійним, оце насадка, підбалка, верхній настил, хватка, льодокол і т. д. Запиши-но, небоже, кожне слово, бо слово-назва разом зі мною та із старим мостом підуть у небуття. А він же, цей міст, не одну війну вистраждав... його спалювали, підривали, нищили, проте люди неодмінно його відновлювали.
Тепер про старий міст лишилася людська пам'ять... і лишилися слова-назви його деталей. А кожне добре слово — це ж скарб, який на певний час може потьмяніти, покритися патиною, щоб колись знову зблиснути. Хіба ми не знаємо, як стираються, забуваються і наново воскресають слова?
Знову про потребу... про потребу душі трудитися.
У чудесному і розлогому селі Рожнів, що під Косовом, розповідають про звичайного і водночас незвичайного чоловіка, що звався Михайлом Дмитровичем Боруком. Його вже давно на світі нема, бо народився ще 1880 року, але люди не лише на присілку Долина, а й у цілому селі згадують про нього добрим словом. Крім того, що він був потомственим хліборобом — орав, сіяв, випасав маржину, чоловік прагнув також уділити частку своєї душі сусідам близьким і далеким: заохочував до театрально-аматорської роботи, прихиляв молодь до народних танців. А основне: учив неписьменних читати і писати. Вивішував на вербі— саморобну чорну таблицю, запасався у Косові крейдою і терпеливо вчив жінок і газдів, старих і молодих... учив пізнавати літери, відкривав їм світ, розширював обрії.
І ще дотепер у Рожневі розповідають, що кожному, хто "старався", старий Борук дарував книжку віршів Шевченка або ж Франка, приговорюючи при цьому:
— Тепер ти уже, чоловічку, не жебрак... тепер ти вже багач, бо слово тобі відкрите, як тайна. По собі знаю, яка це благодать.
Він служив у 24-му Коломийському піхотному "регіменті", а оскільки був височенного зросту, то його взяли для варти в покоях самого .цісаря Франца-Йосифа.
— Якби тільки хто знав, скільки я зазнав у тих покоях знущань від цанів офіцерів... а все через те, що був темним. Тоді я заповзявся: вивчу письмо і своє, і німецьке, щоб міг вище голову тримати... щоб мав у голові трохи "олії" і сонця.
Тепер ділюся сонцем із людьми: беріть, не лінуйтеся! Так, переповідають, він любив говорити.
Володимир Іванович Шагала знає, що у світі, близькому і далекому, людей, схожих на нього, таких, які приросли стожильним коренем до рідної землі... таких, які роботою своєю, захопленням, цілим своїм існуванням день при дні, не виголошуючи високих слів, множили і множать добро... які не тримають свою душу за образами в лінощах, а примушували і тепер змушують її повсякчас трудитися, було і є багато і багато.
Той, крім основного свого заняття-чинбарства, яким заробляв родині на хліб, ходячи мандрівним "бундарем" село від села, залюбки вирізав, вифантазовував з липи, з верби, з трепети "ружні забавки" — коней, ведмедів, птахів,— роздаровував їх направо і наліво дітворі, Володимир Іванович ходив його, того бундаря-чинбаря, старими стежками. Хоч ніхто не запам'ятав його імені-прізвища, зате казали: був згорблений, добрий... був Бундар, і була радість у дорослих і малих від давніх його вже призабутих статуеток.
Той був вівчарем, ціле літо перебував на полонинах, але ранньою весною завжди знаходив час, щоб ходити по селах і нащеплювати людям груші і яблуні, знаючи живлющі таємниці садового вару із смерекової живиці та ще з якихось там компонентів. Під його садовим ножем ні одна гілка не всохла, прищеплені груші і яблука вкривали свої гілки плодами густо і медяно. Ще й дотепер то в цьому селі, то в тому, то в десятому (а одного разу аж на Поділлі) люди показували Володимирові Івановичу грушу, старезну й високу, яка родила "дзбанки", і казали: її нащепив той чоловік.
Той ходив весіллями старостувати: це була тяжка робота, особливо восени, бо тут же треба власну картопельку копати, зерно кинути в грунт, отаву викосити, а люди, однак, на всі його турботи не зважали, в одно кликали і кликали в старости: весілля під його рукою не забувало ні тієї хвилини, коли настав час молодій поплакати, коли треба молодих зерном і цукерками обсипати, коли дати знак, щоб дорогу барвінком встеляти; старий староста не забував у весільному обряді жодного слова, танцю, руху, співанки, погляду; він був великим артистом, може, навіть більшим, ніж ті, які грають на сцені, бо грав він сам і примушував грати інших... грав, примовляв, пританцьовував, припрошував і при тому по-селянському журився, що цьогоріч жито не вродило, бо стояла посуха, а дітям, крім їжі, постолята треба розстара-ти і одежину; він і на весіллі носив у собі буденні свої клопоти, але весільні гості цього не знали, не сподівалися навіть, що він свої клопоти і свої хворощі носить із собою, і дивом дивувалися, що одного понеділка він раптом умер. Гей, як же він міг умерти, коли старі та молоді ґазди й ґаздині пам'ятають весільне його благословення і чують на своїх тепер уже сивих головах ваготу весільного хліба і його, старости, тверді, як підошва, долоні.
Той лікував травами людей; хата його, гбрище, стодола, ціле обійстя влітку і взимку пахли арнікою, підбілом, бабкою, рум'янком, заячою крівцею, малиною, липовим цвітом, ожиною, свербигузом і ще десятками інших сушених трав, корінням, зерном-насінням, квітками...
До нього, до цього лікаря-цілителя, ішли "всі гори і всі доли", як казали в селі Великому на Старосамбірщині.
