Земля світлячків - Близнець Віктор

Зараз вони проходили, мабуть, кімнату Сиза, де стояв м'який диванчик і де валялись древні книги. "Рах!" — сказав один із нападників і збив рукою ліхтарик над входом, а заодно і млинок з корча. По-злодійському оглядаючись, рушили вони з Сизом на плечах до ворітець, загупотіли сходами до озера. Далі, за всіма прикметами, подались понад берегом, бо під ногами у них на дванадцять голосів заскрипів пісок.

Тепер повернули, без сумніву, до лісу. Сиз почув над головою шум, а скоро тріск — дванадцятеро дерлись напролом, валяючи дубки й берези. Коли вони перекидали Сиза з плеча на плече, тривожно билась у мішку зозуля й опускала крила, ніби тим затуляла Сизові очі, мудрістю яких вона завжди захоплювалася.

Ще минула якась година, і от пролунав збоку дуже знайомий міцний. голосок:

— Кха-кхем! Ану, Чублику, потримай пакунок, я хотів подарувати Варсаві цей новий млинок! Тримай! Диви: що то за голубчики? Несуть! Звідки, куди несете? Стійте, замри, вам кажу! Гля, що робиться: серед темної ночі грабують! Мабуть, дині в Хворощі обнесли, га! Ану, витрушуй мішок! Зараз, кому я сказав! Чублику, гукни наших людей з галявини.

Чулося, як Вертутій виламав сирого дубця і, грізно кахикнувши, хмаркою рушив на них. А Чублик метнувся гукати своїх.

Дванадцятеро, що на якусь мить принишкли, одразу вдарили підборами в землю і так замолотили ногами — смуга лягла за ними! Боялися, боялися вони гурту стовусів! Тріщали кущі, бився мішок об дерева, падали під ноги колоди, а вони гнали, гнали вперед, як стадо бізонів.

— Стій! Лови їх! — гримів здалеку голос Вертутія.

Дванадцятеро бігло запекло, і мішок то сповзав, то аж підстрибував у них на плечах. "Ага, — міркував сонний Сиз. — Скільки вони і*уль мені наліпили? От на лобі — раз, два… п'ять, таких, як груша завбільшки. Один синяк на носі, одна ґуля за вухом… Аіі! Щоб ви скисли — ще одну бараболю вліпили!"

Мішок труснуло і вдарило об корч і тут же підкинуло вгору. Сиз простогнав і захвилювався: чи не придушили його бідну птаху? Зозуля легенько поворушила крилом. "Ага, ти ще жива, моя сиза голубко! От і добре, поїхали!"

Несли їх довго. Через якусь річку й болото, через місток, а далі загромохкало під ногами каміння, і мішок тягли кудись на скелю, а може, на круте узгір'я. Та найстрашніше було для Сиза, коли його розгойдали і він думав, що вже смерть йому, що зараз кинуть його з кручі вниз головою. А мішок розгойдали і жбурнули кудись в небо, і хтозна-де, за широкою розщелиною, з реготом спіймали інші лапи. Ще трохи пронесли попід скелею, і тут запахло таким противним духом, що Сиз і сонний чхнув.

Видно, тут був табір або стійбище отих патлатих мамул-розбишак.

Прокочувався трубний гомін, скрегіт каміння під ногами. Десь далі, було чути, веселилась брава компанія, там дружно гоготіли й обгризали кістки і пробували на все горло затягти пісню:

Хто в горах — pax, pax!

Валить скелі в прах, прах!

Ми!

Сизові одразу згадались обгорілі дерева, мертві білченята в дуплах і на землі. "Трапезують, гемони!" — невесело подумав він.

Раптом все стихло. Гуркнули кам'яні ворота, з димом і шипінням в пазах одчинилися.

— Pax! Pax! — пролунало в ущелинах грізне.

Дванадцятеро виструнчилися, вдарили підборами в кам'яну підлогу і понесли Сиза на витягнутих руках.

— Стій! Хто йде? — грізно перепиняли їх на кожному кроці.

— Pax! Pax! — відповідали дванадцятеро, і їх пропускали далі, в чорні кам'яні печери.

Та от вони кинули мішок на землю, мабуть, комусь під ноги ("Щоб вас трясця кидала!" — застогнав Сиз), і один із дванадцяти, як із гармати, випалив:

— О великий сокрушитель скель і спалитель лісів, найсильніший і найхо— робріший цар під землею і на землі, наш безсмертний Магава Перший! Твоє повеління ми виконали: ось коло твоїх ніг той жалюгідний карлик, що хотів розвідати "чому?".

— Pax! Pax! — наче залізом зашкребло об камінь.

Хтось тяжко звівся і вп'явся очима у своїх підданих.

— А де той менший карлик, який теж осмілився ступити з ним за річку, в мої володіння? — гримнуло кремінним голосом.

Неважко було зрозуміти, що то озвався у гніві не хто інший, як сам Магава Перший.

Довго-довго висіла грізна мовчанка, аж камінь закришився під поглядом Мага— ви. Знов рахнуло й зашкребло над головами, і на гнівний жест вождя гурт дванадцяти швидко забелькотів про те, що вони, недостойні піддані, все зробили, щоб виконати повеління сокрушителя: сімнадцять разів оббігли круг озера, хотіли враз і негайно схопити меншого карлика, та схопити його не можна було ніяк: він сидів на воді, в довбанці.

А вода…

І тут Сиз почув про воду щось дуже химерне. Виходить, "сокрушителі" найбільше бояться живої води, бояться її, як лихий вогню. Бо колись їм прамати, якась печерна Гаргара, що викрадала людей, сказала: "О мої любі кам'яні діти! Ніколи й ніде не підступайте до води — вода для вас небезпечна, вона вас проковтне й втопить. Ніколи й ніде не торкайтесь живого вогню, він вас спалить. Ходіте сушею, ходіте скелями і лісами, несіть на стрілах чорний вогонь, а в серці печерну безстрашність — і вас ніколи й ніхто не поборе ні під землею, ні на землі".

Сиз хоч і спав, та тут нашорошив вуха і став потихеньку накручувати собі на вус про ту живу воду і страшний для них білий вогонь. А що воно за "сокрушителі", що то за лиха сила і як від неї спекатися, — про все це ще треба було гарненько помислити й поміркувати.

Одне слово, виходило, що меншого карлика (а Сиз догадався, що то мова про Чублика) розбійники так і не спіймали.

Магава Перший довго і грізно дихав, ганяючи перед собою вітер.

Нарешті повелів:

— Киньте його в темну яму-печеру, розв'яжіть його і пильнуйте у два ока, щоб було рах-рах! А завтра — на допит.

— Pax! Pax! — відповіли дванадцятеро.

Сиза потягли у мішку і кинули в якусь чорну яму. "А розв'язати? — забурчав сонний Сиз. — Що ж ви, гемони, не виконуєте повеління свого ж ідола?"

РОЗДІЛ ДЕВЯТИЙ

Сиз в ямі. Розмова двох стражників — болотного і печерного. Дещо цікаве про Магаву і його одноплемінців

— Та ну його к лиху! Не будемо розв'язувати. Хай так посидить, спокійніше нам буде. Не втече, — сказав один з підданих, той, що кидав Сиза в яму.

Чулося, як вони прикотили дві здоровенні каменюки, затулили скраю вхід і всілися тут же вартувати.

Один із них позіхнув, аж захрустіли кісточки: видно, добряче хотів спати!

— Слухай, Квасило, — позіхнув тепер другий. — А з якої ти бочки наливав сонного зілля? З дубової чи з березової?

— А кат його зна! Темно було, і я налив з тої, яку намацав у печері.

— Та ти що? Ти знаєш, що ти наробив, рябий телепню! Треба ж з дубової було, там зілля всипляє і слух одбирає. А з березової — навпаки, спиш і все чистісінько чуєш.

Тут вартовий перейшов на тихий шепіт і настрахано вимовив:

— Рах-рах… Якщо з березової ти налив і вусатий карлик все чистісінько чув і підслухав наші секретні розмови — пропали наші голови, Квасило… Тільки взнає Магава, тут нам і кінець!

— А ти не будь дурнем, от що, Дригайло! Прикуси язика, то й не взнає.

Вони примовкли. І спершу один, а потім другий завзято зашкребли потилиці, видно, дуже їм засвербіло в потилицях і дуже було жаль розлучатися з такими добрими головами!

— Давай краще розв'яжемо вусатого, бо ще ударить чолом на нас.

— І на кий біс ми забились у ці гибельні ліси! От скажи: був я чесний болотний страшило. Батько мій звався Квасило, і я звався Квасило. Ловили ми собі жаб — свіженьких рябух і кумок, стрибали з куща на кущ, пускали носом тумани і от… Ех, не життя було — рай! А тут… Послухав дурнів, найнявся, нап'яв на себе вашу печерну шкуру і тепер… Ганяй лісом, як пес, валяй головою дерева і когось там лови круг озера. Що він тут шукає, ваш сокрушитель? Що йому треба на цих поганих озерах? Га, Дригайло?

— А ти що, не знаєш?

— Не знаю! От не знаю і все!

— Темний ти, Квасило, як ваше болото! Може, ти нічого не чув про наше печерне царство і про наші великі походи в підземних катакомбах?

— Та щось трохи чув.

— Щось трохи! Слухай, Квасило, я тобі відкрию великі секрети. Тільки ж дивись — нікому анітелень. Добре? Ну от, слухай: під скелями, на страшній глибині, куди ніхто не потикався з вашого білого світу, народилися ми, печерні сокрушителі. І тільки ми народились, тільки сп'ялись на лапи, як одразу стали під стяги, зімкнулись в грізні полки. А ти помацай мене, Квасило, ти попробуй, які ми дужі й кріпкі: шерсть у нас дротяна, тіло — з печерного каменю, а зуби крем'яні: pax, pax! I їсти ми страшно хочемо — аж скелі гриземо! З'їли ми під землею всіх хробаків, з'їли печерний мох, з'їли все чисто, і тоді Магава провів нас у гроти Сліпого кажана — і ми там добре лапи погріли: всіх кажанів подушили й посмажили! А воно тільки почни, воно ще більше хочеться, дух завойовницький нас розпирає! І ми посунули глибше, в пекельні прірви, де ховаються чорні сови й двоголові упирі. Ох і погуляли ми там, ох і одвели свою душу — все обдерли й понищили, все зрівняли й засипали камінням. І коли в нашому царстві, в печерах, стало тихо й глухо, ми раптом завили од страху й голоду: їсти!.. А кругом — чорно й пусто, стоптано все.

Не ми, а вже наче пекло завило, загула тьма. І тоді грізно крикнув на нас Магава. Він сказав: "Pax, pax! Не вийте, печерні! Я поведу вас вгору, під скелі, у новий, верхній світ. Там побував мій брат-кремнезуб, його звали Мертвою Пащею, він давно розвідав для нас: за Щербатими скелями є долина, в тій долині живуть лісові чоловічки, і ростуть там зелені дерева, і птахів безліч водиться. Там буде для нас їжі й землі — за сто віків не столочимо!"

"А вода, а білий вогонь?" — тихо спитали ми і настовбурчили шерсть. Бо кому з печер, з вічної темряви хочеться лізти у воду? Під сліпучий вогонь, щоб знайти собі наглу загибель? Ти ж чув, брат Квасило: нас, печерних, вода одразу тягне на дно, а вогонь сліпить вмент!

— А що ж Магава? — спитав простодушний Квасило і вухо наставив до свого балакучого друга Дригайла.

— Магава! "Не бійтесь! — крикнув на нас Магава. — Що нам жива вода? Де зупинить нас ріка, там дістанемо ворога списами. А буде у них білий вогонь… На їхній білий вогонь ми знайдемо чорний!"

Магава вдарив у долоні — і ось привели до нього наймудріших магів. А ти знаєш, брат Квасило, які в нас маги, — вони все вміють.