Магус - Арєнєв Володимир
А головне — он ви як, месере, на супчик накинулися, аж замилуватися можна, бачила б вас моя матуся-покійниця... га? та ні, це я не у прямому значенні, вона не відроджена, звідки, ніколи у мене таких грошей не буде, знову ж, навіть якщо і накра... назбираю, неодмінно ж ресурдженти поцікавляться, звідки, мовляв? Та й, знаєте, матуся моя була вдачі суворої, тому... ну, я би подумав, перш ніж... Це знатним панам годиться предків оживлять, а проста людина і без таких зайвостей обійдеться. Що? Татусь? Ні-і, татка я не бачив ніколи, його в якійсь п’яній бійці зарізали, він вантажником був у порту чи щось таке. Достеменно не знаю, матінка не любила розповідати. Мабуть, випивав і бив її, самі знаєте, норови в "схлялого народу" дикі. Адже чому я у "віллани" подався? — таку-сяку, а все-таки честь маємо, традиції, гідність. І тут не суттєво, хто ти за походженням, тут, месере, інше цінується. Чого своїми силами, розумом доможешся — те твоє.
— Є й інші шляхи, — обережно мовить Оберто, відсовуючи спорожнілу миску. — Тим паче в такому місті, як Альяссо.
— Без грошей, без знайомств, без батька і матері? — в голосі Фантина сарказм лунає вкрай
зухвало, майже з викликом. — Месере, я припускаю, що ви краще за мене знаєте закони Республіки. Але я, мабуть, краще за вас розбираюся у житті.
— Допоможи-но мені. — Оберто повільно, намагаючись не робити різких рухів, відкидає ковдру й сідає на ліжку. — Ти пам’ятаєш, що говорив синьйор Бенедетто?.. Ет, дійсно, тебе ж тоді не було у кімнаті! Утім, не суттєво, якщо не віриш мені — запитаєш принагідно в синьйора Аральдо. Кожен із них починав звичайним купцем і здобув титул за заслуги перед Республікою.
— Я не можу розпочати звичайним купцем, месере, — уїдливо завважує "віллан". — І давайте облишимо цю розмову. Ви прийшли в Альяссо не для того, щоб перевиховувати таких, як я, чи не так? — Він, відвернувшись, наводить порядок на столику, надміру гучно брязкає ложками, мисками, переставляє невеличкий пісочний годинник, зсовує речі, які раніше лежали в кишенях Оберто, зокрема — й альбомчик. — І, між іншим, — додає, — я тут теж не для того, щоб приглядати за всякими там законниками, навіть якщо вони — магуси! Якби ви мене тоді не змусили... Та все одно, я обіцяв допомогти вам, а не вислуховувати... бозна-що!
— Проте ми ще повернемося до цієї розмови. Іншим разом. А тепер... — Оберто пробує звестися на ноги — і йому вдається! — Скажи, коли повинен прийти Малімор?
— Сьогодні вже був, — бурмоче Фантин. — Тепер — завтра, не раніше опівдня. ...Месере, можна спитати? Я зрозумів так, месере, що вас отруїли, а потім дали протиотруту, правильно?
— Чому ти так вирішив?
— Ну, я ж не бовдур! Здогадався. Синьйор Бенедетто — він надто вже себе вище за інших підносить, гадає, що довкруж одні телепні глухі. І Малімор обмовився якось...
Оберто киває:
— Ти все правильно зрозумів. Мені дійсно спершу підсунули отруту, а затим — протиотруту.
— Ви так спокійно про це кажете! І коли ми на віллу йшли, я ж помітив, ви зовсім не хвилювалися. Як вам вдається? Я от, якщо на "промисел" іду, завжди трохи нервуюся.
— У тому й різниця. Для тебе це "промисел", ти знаєш, що йдеш проти людей, проти законів людських і Божих. Через те боїшся бути спійманим. А для мене це лише робота.
— Знову повчаєте, месере?
— Глянь на мене.
— Це ще навіщо? — Фантин продовжує безцільно пересувати речі на столі. — Поглядом зачарувати хочете?
— Я хочу, аби ти повернувся до мене обличчям. Чи це тебе лякає більше, ніж спроба потрапити до вілли подести?
— Месере, чи не можна простіше? Ви ж не в академії якихось там мистецтв викладаєте.
— Простіше? Ось, скажімо, звідки ти знаєш, що, не затримавши подих, пірнати в воду небезпечно?
— Та в дитинстві одного разу... перевірив.
— А, приміром, не перевіряв, що... ну, що пити киплячу смолу не варто?
— Та ні до чого ж. Це яким cretino треба бути!..
— А коли вирішуєш, що на сніданок обрати?
— У гаманець заглядаю. Він найправильнішу підказку дає.
— А коли вирішував, що треба допомогти матусі по господарству?
— Я ж, месере, не поміж звірів зростав, серед людей. Як належить поводитися — знаю, навчений.
— А чому думаєш, що навчений правильно? Інших, наприклад, по-іншому вчили вчиняти.
— А Святе Писання навіщо?! Хто по ньому не живе, хіба може... — Він раптом щось розуміє і замовкає. Довго дивиться у підлогу, розгублено хитаючи головою, нарешті переводить погляд на магуса. — Он ви до чого вели, месере! Про заповідь не згадаю яку — про "не вкради" нагадати вирішили? Я ж кажу: проповідь!
— То віриш у Святе Писання і так зневажливо говориш про проповіді? — Оберто не приховує іронії. — Але і до Святого Писання, схоже, у тебе зовсім не канонічне ставлення?
— Хочете в єретики записати?
— Хочу на твоє запитання відповісти. Простіше, як і просив. Коли ти вирішуєш, як діяти в ситуації звичайній, ти спираєшся на знання, правила, закони, закладені в тебе з дитинства батьками, узагалі людьми, які тебе оточували. Але хіба знав ти хоч щось про Святе Писання, коли вперше вдихнув повітря? Ні — проте тоді тебе по життю вела твоя душа. Уже тоді закони Божі були вкладені в тебе.
— Овва! — не витримує Фантин. — Прямо як по-писаному торочите.
Магус усміхається, ледь поблажливо, але приязно:
— Ти не перший, кому доводиться пояснювати, що до чого, і доводити правоту нашого ордену.
— Першим були ви? — простодушно уточнює "віллан". — Ви вже даруйте, месере, але схожі ви зараз на проповідника. Причому на такого, котрий сам не впевнений у тому, в чому переконує інших. Що людина від народження наділена душею, відомо кожному. Зі Святого Писання, коли вам захочеться про це запитать. А що у житті дотримуватися Його заповідей не завжди і не всім вдається — гадаю, ви самі про це знаєте.
— А чому, як гадаєш?
— Грішні ми за природою своєю. Та й світ не досконалий, оскільки споганений Сатаною. Тут би хоч половину заповідей не порушити!
— А закони людські — не Божі? Навіщо вони, по-твоєму, потрібні?
— Гадаю, аби примирити природу людську, грішну, з душею її. І з заповідями, мабуть. Хоча вам, — додає після паузи, — все ж таки видніше, ви вчений.
— Та ні, ти правильно сказав: щоб примирити в нас дві природи: небесну і земну. Але коли ти наважуєшся порушити заповіді й земні закони, чим ти керуєшся?
Фантин червоніє.
— Хочете, месере, мене образити, от чим керуєтеся зараз ви! Тільки не вийде! До ладу говорите, красиво, правильно. А нігтем ваші слова колупни — фарба облущиться! Чи закон, скажіть, для одних один, для інших — інший? Чи сперечатиметеся, що нині, як і колись: якщо в тебе є гроші і влада, можеш закони земні зневажать. От і доводиться іншим, хто бідніший і слабший, пристосовуватися. Тут не до земних законів, часом — і не до заповідей! — майже кричить Фантин. — Від суду мирського тікаємо, перед судом небесним намагаємося гріхи відмолити, вимолити бодай відстрочку, хоча б надію на помилування. А ваша братова так полюбляє відбирати навіть її!
— Мені дивно це чути. З усіх можливих шляхів, що лежали перед тобою, ти обрав той, який поставив тебе супроти законів Божих і людських. Бо він видався найлегшим! Але хіба Господь обіцяв, що путь до Нього — саме така?
— Ваша, само собою, тернистіше, месере! — насмішкувато відповідає Фантин.
— Я живу згідно із законами. Більше того, я служу їм — а отже, служу Господу і людям. Ти питав, чому я не перелякався тоді. Відповідь проста: це моя робота. Хіба хвилюється швець, коли шиє чоботи? Чи веннеційський склодув, виготовляючи чергову вазу, нервується більше, ніж робив би це будь-який інший майстер?
— Ну-у, якщо він справжній митець...
— Я не про митців. У тих робота творча, а у мене — реміснича. Я не створюю нічого нового, лише займаюся пошуком тих, хто порушує закони. Виконую свій обов’язок, як можу і вмію. Я — у злагоді із законами і небесними, і земними. Тому надміру не тремчу перед небезпекою: знаю, що правота за мною і закон на моєму боці.
— Кажу ж, терниста у вас путь! Але я б оце поглянув на вас, месере, якби доля по-іншому вами розпорядилася. Простіше простого про законність розумувать, коли черево набите і гаманець повний! От ви мені за послугу мою, як домовлялись, заплатите, тоді і я, може, розмову таку підтримаю на рівних. ...Тільки, месере, ви на Цинікуллі не дуже розраховуйте, ага. В них потреба у вас відпала, вже даруйте, що відразу не сказав, якось до слова не спадало.
— Знайшлися персні?
— Еге ж! І не тільки персні, а й злодії! І знаєте...
Він не встигає договорити — з вулиці чути людський гомін, слів ще не розібрати, але ясно, що люди вкрай схвильовані. Фантин виглядає у вікно і б’є себе долонею по лобі:
— Забув! їх же сьогодні якраз страчують. За годину, на площі Акацій.
— "Їх"? Кого "їх"?! Утім, не суттєво. Мені треба бути на страті, неодмінно. Допоможи!
— Куди, месере?! Ви і на ногах ледве тримаєтеся!
— Знайди якийсь візок, найми, я заплачу.
Фантин розпачливо дивиться на магуса, вирішуючи, наскільки той непохитний у своєму рішенні, нарешті махає рукою й збігає униз, запитати в Ходяги про візок. Це потім, по дорозі на площу, "віллан" розповість Оберто у подробицях про те, як спіймали крадіїв. Ото, запально вигукуватиме, історія! Якби тоді їхня "Цирцея" на мілину не сіла — і це, зауважте, в бухті, де всі шляхи-доріженьки, маршрути себто, вивчені від і до, де сісти на мілину — ну, все одно, Що в калюжі затонуть: чи у дим п’яним треба бути, чи зовсім не при собі!.. А вони, здається, цілком нормальні, дорослі чолов’яги — ну, ці, з "Цирцеї". Так от, кажу, якби галера їхня на мілину не сіла, так і попливли б персні бозна-куди. Тоді вже і ви, месере, не знайшли би, і ніхто не знайшов. А тут випадковість, збіг обставин, гримаса фортуни: змушені були залишитися, опинилися на мілині — і в прямому, і в переносному значенні — й вирішили здобич збути, щоб хоч якусь монету за неї отримать. Бовдури! От ювелір, до якого "цирцеївці" звернулися, — той бовдуром не був, хоча по секрету скажу вам, сам, буває, скуповує всяке-різне, ага, але ж тут зовсім особливий випадок, він і звернувся (як чесний городянин!), до кого слід у таких випадках звертатись. А шкіпера відправив погуляти годинку, мовляв, поки гроші роздобуде — і уже коли повернувся, той потрапив якраз у засідку, а там і решту знайшли, за ними спостереження встановили — і виявилося, між іншим, що у боцмана, кока і ще в одного матроса є якраз по персню.
