Воскреслий із мертвих - Чорногуз Олег
Як ви кажете… товар лицем…
— Ви так кажете, начебто той товар тільки їх цікавить, а вам то байдуже.
— А воно так і є, — Палагнюк подав їм почергово руку, криво посміхнувся і попрощався:
— Бай! Бай! — а про себе додав: "Усі ви, сучі сини, однакові, і ті, хто тут, і ті, хто там!"
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Тієї ночі їх привезли обох у цю чергову по Києву лікарню. З одним і тим же діагнозом: переляк від привиду… Випадок рідкісний і унікальний у практиці київських медиків. У селі, де так міцно ще зберігаються древні повір’я і живуть серед українських селян вії та вовкулаки, домовики і потороча, таке ще можна зустріти. Особливо на Поліссі, Поділлі, у лісових селах… Але тут, у столиці України…
І перша, і друга знепритомніли… У першої заклякли руки і вона так і не може, ніби й досі чогось соромиться, відірвати їх від свого вродливого і ще такого молодого обличчя, яке за одну тільки ніч, видно було, осунулось і постаріло. У її сусідки по палаті Галини, яка так само побачила привид у вікні, передчасно почалися пологи. Вона ще й не знала, що дитя мертвонароджене… Передчасне.
— Ви мене, жінко, соромитесь?
— Що ви?!
— Чому ж закриваєтесь від мене руками? Соромитесь свого скаліченого обличчя? Та з ким цього не трапляється!
— Ні, зовсім ні… Як тебе звати?
— Галею. Галя…
— Мене — Лідією Андріївною. Я не тебе і не себе соромлюсь. Це така біда зі мною трапилась.
— А що трапилось?
— Ти не повіриш, але коли розповідаю, мене сприймають за божевільну… — вона тяжко зітхнула. — Але я бачила… Я бачила його живого… Ось так, як тебе. А мені ж повідомили… Він загинув…
— Боже милостивий, — вихопилося в Галі. — Невже й ви бачили?
— Що ти цим хочеш сказати?!
— Я також його бачила…
— Кого його?! Що ти говориш?!
— Миколу!
— Миколу?! Ти знаєш Миколу?! Мого Миколу!?
— Миколу Мазура. Це ж мій наречений… В Афганістані загинув… Мені повідомили…
— Хто тобі повідомив?
— Його друг. Вони разом у секреті перебували. Моджахеди напали несподівано… Миколу вбили одразу, Альберту перебили стегно, розсікли багнетом щоку. На щастя, наш вертоліт прикрив їх з повітря вогнем. Альберта підібрали, а Микола… Микола так і залишився в афганській землі.
— Неправда! Миколу я п’ять років тому поховала на нашому міському кладовищі!
— Як?! Ви поховали Миколу на нашому кладовищі? Ви мама? Миколина мама Лідія Андріївна? Чому ж мені ні слова не сказав про це Альберт? Вони ж разом служили. Учились разом. Пішли разом в армію. Попросилися самі в Афганістан…
— А хто ж ти така, доню?
— Я Миколина наречена… Я одержала записку… Її написав Микола кров’ю перед смертю. Він усього кілька слів написав. "Галинко, я уже одружився. Зі смертю. Якщо ти виходитимеш заміж, то тільки за Альберта. Він мій справжній друг. Він не раз мене виносив з поля бою. Цього разу нам не пощастило обом. Мені більше. Цілую твої неціловані губи. Твій Микола!" Я напам’ять знаю цю записку. Ми одружилися з Альбертом, і от позавчора…
— Отже, ти Галя? Та сама Галя?
— Та сама!
— Що ж позавчора?
— Позавчора ввечері я побачила Миколу біля вікна. Він стояв під вікном і дивився на мене. Я не помилилась. Він стояв… Живий… Його раптом освітила машина. Я зойкнула і знепритомніла…
— Отже, ти бачила те саме… Ти бачила те, що бачила й я… І все так само. Мого також освітила машина. Під’їхала, освітила, і він побіг…
— Чому ви кажете "мого"?.. Микола також і мій.
— Пробач, доню. Але я мала на увазі… Мій привид…
— Це не привид. Це ніякий не привид. Під ранок прийшов Альберт. Я його запитала: "Де ти цілу ніч шлявся? Ти знову шляєшся… Он глянь на свої штани. На коліна. Усі в болоті, глині. Напився… Чому ти стояв на колінах? Перед ким? Яка ж ти брудна потвора! У тебе нічого святого… Де ти набрався цього болота, як жаба мулу?"
"Цить, бо задушу!" — погрозив він.
"Уже не задушиш… А задушиш — мені все одно. Он твоя дитина… Наша дитина… Ти збрехав мені, що Микола убитий! Ти збрехав мені! Микола живий. Він сьогодні приходив"…
"Цить, — сказав, — сука! Цить! Видаси — прикінчу разом з твоїм недоноском".
"Це не мій, це й твій недоносок! Це тебе Бог покарав! За Миколу. За підроблену записку. Мабуть, червоною тушшю писав".
"Замовкни, записка писалася кров’ю!"
"Чиєю кров’ю?.."
— Я нічого не розумію, — не витримала Лідія Андріївна. — Ви, Галю, розповідаєте якісь страшні речі.
— Так, страшні… Він сказав… Ми уже труп прибрали… Приберемо й Миколу… Він довго уже не побігає…
Лідія Андріївна знепритомніла вдруге.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Телефонний дзвінок цього разу був особливим. Може, тому, що капітан Дубль його не чекав. А може, тому, що задумався. Але телефон дзвонив — різко, довго, настирливо. Ледь не розривався.
Капітан схопив нарешті слухавку, натис на вмикач, мружачись від світла, глянув мимовіль на годинник. Третя година ночі. Не інакше, як з управління. Але на його здивування в трубці почувся незнайомий жіночий голос:
— Алло! Алло! Квартира капітана Дубля?
— Так! — мовив грайливо капітан. "Невже якась сп’яніла дама засумувала за моєю парубоцькою квартирою і, мокнучи під дощем, хоче просушитися в теплій постелі?"
— Мені капітана Дубля!
— Капітан Дубль слухає вас.
— Слухайте мене уважно і нічого не питайте… Нас можуть підслуховувати.
— Ну, в цьому я дуже сумніваюсь. Якщо й мене підслуховують, то чи варто…
— Вас, може, й не підслуховують, але я кажу про себе.
— Хто ви і як вас звати?
— Я вам нічого не скажу…
— Чого ж ви дзвоните?
— Ви маєте негайно приїхати у Жовтневу лікарню і знайти там Лідію Андріївну Мазур…
— Ту, що позавчора вночі привиду побачила?
— Сам ви привид… Приїздіть негайно… Я більше не можу говорити!
У трубці почулися короткі гудки.
"Чортзна-що — привид у моїй трубці… Тільки цього разу, судячи з голосу, привид у спідниці… А я вже грішним ділом подумав… Зрадів… Ні — таки, мабуть, поки не пізно, зміню професію. Піду в бізнесмени. Ті хоч рано встають, але й рано лягають". Капітан Дубль натягнув штани, акуратно заправив за пояс сорочку. З-під подушки витяг пістолет, засунув його в кобуру під пахвою. Примірявся. Здається, муляє. Трохи зсунув наплічні ремені. Усе як треба. Засвітив світло в кухні. По ринві з приглушеним гулом бігла вода, дахом методично тарабанив дощ… Капітан Дубль і сам не знав чому, але він любив дощ… Особливо, коли їхав у теплій машині… А ще краще, коли стояв, чекав, вистежував. Дощ тарабанив по дашку автомобіля, навіював меланхолію, хилив на філософські роздуми й лірику.
Цього разу дощ періщив бігучий, з вітром, що траплялося досить рідко. Струмені жбурляв прямо в шибку і вода нерівними потічками стікала по склу… За вікном у сизому тумані тьмяно мерехтіли жовтаві ліхтарики… Десь містом бродив під дощем привид, лякав гарних жінок. Одні передчасно народжували, інші — закриваючи обличчя — клякли. Невже той шок не пройде?.. Капітанові раптом стало якось не по собі. Розігралась уява… "А що коли б зараз до нього на кухню зайшов привид… Привид воїна-афганця… У формі, з кобурою на боці… Чи з ножем днювального… і сказав: "Привіт, капітане. Ти тільки для себе вариш каву? Чи, може, й афганця Миколу пригостиш?" Що б ти зробив, капітане?! Стріляв, злився, відскочив би до вікна, вибив шибку і стрибнув у вікно? Тільки чесно. "Чесно — не знаю"", — посміхнувся сам до себе капітан.
Налив у склянку води. Вона густо забуріла. Кава стовідсоткова. Без домішок. Розчинилась повністю. Грудочки на поверхні не плавали. Взяв баночку з буфету, насипав дрібно потовчених грецьких горіхів, сушених суниць… Кава пахла лісом, смакувала горіхами й медом. Кухня дихала свіжістю, не характерною для інших кухонь. Стерильна чистота. Пахощі липового цвіту, полину, м’яти і материнки, що він їх час від часу перемелював у кавоварці, а потім просто варив. Тоді холостяцьку квартиру заповнювали пахощі різноквіття, і життя здавалося йому зовсім іншим. Іншим від життя на асфальті. Кава легенько парувала. Над холодильником висів кнопковий телефонний апарат. Подарунок генерала Ситорчука. Капітан уже й не пригадує, у зв’язку з якою операцією. Дуже зручний. З пам’яттю. Натис на кнопку. Двічі. Апарат миттєво з’єднав з черговим.
— Черговий по відділенню слухає…
— Капітан Дубль…
— Слухаю вас, пане капітане.
— Негайно пришліть мені машину. Бажано з сержантом Голубеєм.
— Сержант Голубей сьогодні вихідний. Буде завтра. Точніше, сьогодні. Сьогодні вранці, пане капітане…
— Гаразд. Я чекаю автомашину.
— Через двадцять хвилин буде біля під’їзду.
Капітан допив каву. Приємний присмак горіхів і сушених суниць навіював невиразні незабутні спогади, викликав асоціації. Хотілося згадувати і мріяти… Та ось автомашина яскравим промінням фар пройшлася по його вікнах і завмерла в темряві біля під’їзду, ледь помітно освітлюючи матовими підфарниками свої контури.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
— Отже, ви вважаєте, що Микола живий? — спитав капітан Дубль, завітавши вранці в палату до Галини. Він з сержантом Голубеєм і черговим лікарем залишок ночі просидів в ординаторській, оберігаючи жінок і їхній сон від живих привидів.
— Так, — тихо мовила Галина. — Це я підтверджую. Це підтвердив і мій чоловік. Альберт Бордоніс… Миколин однополчанин. Вони разом воювали в Афганістані… П’ять років тому він передав мені від Миколи записку, яку той написав кров’ю… Нібито перед смертю… Сказав, що помер у нього на руках… Але я й тоді щось не дуже в те повірила… Мені чомусь здавалося, що Альберт забрехався… Розповів, що стояли в секреті… На них несподівано напали моджахеди… Миколу вбили наповал, а його тільки полоснули багнетом по щоці… Шрам так і залишився. Він завів бороду — шраму соромився. І прострелили стегно… Але його врятував наш вертоліт… "Чому ж вони не врятували Миколу? Він же ще писав записку… Отже, був живий", — запитала я. Альберт почав тоді викручуватися. Я не надала цьому значення. У тому пеклі хіба щось розбереш. Можливо, і порушив якусь послідовність… Сказав, що Миколу ще раніше поранив снайпер… Рана уже була смертельна. В живіт. Тоді й написав. А вночі уже напали. Миколу непритомного добили, а сам Альберт відстрілювався. А тут наш вертоліт. Ніби стало трохи схоже на правду. Я й повірила. Заспокоїлась. Інколи поверталися до цієї розмови… Просила Альберта: "Все-таки розкажи… Як загинув Микола і як врятувався ти?.." Він все віджартовувався: "Я, очевидно, зробив помилку.
