Зима минула... Одцвіла весна... - Щербак Микола

Зима минула... Одцвіла весна...
Зарослий Гощів їх прийняв у гості...
Землянки. Нетрі. Ліс. Трясовина.
Та неба шмат, та сонце в високості...

– І хто б міг думати в високу мить
Гарячих рейдів і стрімких походів,
Що доведеться на безлюдді жить,
Що висихатимуть бурхливі води
І тільки в снах жахтітимуть бої?..

– У снах? Ні, ні! Мене підносить мрія,
Що десь Петлюра... Уряд... Є свої!
Ми не самітні! Україна зріє,
Як світлий колос! Ще душа жива!
І кров у жилах закипа, іскриться!.. –

Промовив сотник, і його слова
Дописувала шаблею правиця...
– Так, сотнику! Ще є у нас мечі!
Лише б Зеленого!.. Ніхто не збудить
Отамана...
– Це добре, що вночі,
Коли пішли із похорону люди,
Подбали ми про вічний супокій –
Переховали Батька... Хижі звірі
Глумилися б у лютості лихій...
О, Божа сило! Бий їх, бузувірів!
Скарай їх, зайдів!
– Добре, що в ту ніч
Переховали й зброю... О надіє!
І мовив сотник: – Оживе ще Січ!
І знов з Трипілля полум'ям повіє!
Вогнем із яру!.. Якось в темноті
Блукаючи, я вийшов на узлісся...
Блідий світанок зорі золоті
Гасив у небі... Наче камінь ніс я...
І враз – як в казці! – блиснули мені
Понад Трипіллям, пройнятим імлою,
Жаскі вогні, запалені вогні!
Мов блискавиці, кресані грозою...
Спливала мла, і густо бурий дим
Дихнув у сутінь, над Дніпром розлиту.
І я здригнувся... Довго ще ходив
І дивувався... Не заснув до світу...
Загомоніли лицарі: – Ні, ні!
То не вогні, то блиск мечів із яру,
Де ми сховали їх у глибині
На слушний час – на боротьбу, на кару!..

На слушний час!..
... І досі уночі,
Як Бог благословляє світло днини,
Жахтять із яру месницькі мечі –
Святі мечі за волю України!