Еманципація мужчин - Маковей Осип
ЕМАНЦИПАЦІЯ МУЖЧИН
Роман Сидорів, один з редакторів "Руського дневника", вернув сегодня по обіді з кав'ярні в дуже поганім настрої додому. Замкнув двері своєї комнати на ключ, вийняв з кишені малий пакетик і поклав на стіл, потім скинув із себе пальто і сів на крісло. Все те робив він з очевидним пере-сердям, яке не щезало з його лиця і тоді, коли він закурив собі папіроску і, мов від нехочу, взяв у руки книжку, що лежала перед ним на столі. Книжка мала заголовок: "Дівочі сльози. Історія терпінь дівчини". Роман перекинув кілька карток і чимскорше запхав книжку під купу різних часописів на столі,— видко, не хотів на неї й дивитися. Але невдоволення і після того не щезало з його лиця. Він дивився хмарними очима на малий пакетик, брав його кілька разів у руки і клав обережно наново на стіл, так як би у нім було щось небезпечне: яка отруя або револьвер...
Уже з самого ранку Роман почував себе недобре. Якась порожнеча взялася в його голові і в серці, так що цілий світ йому опротивів. Одно лише знав він добре, що жде його гірка чаша, яку раз треба випити. Вже від двох місяців бачив він, як се лихо зближається, росте щораз більше і з цілою ватагою чорних думок сунеться на нього, мов чорна хмара. Йому було щораз прикріше являтися між людьми, бо кождий зараз пізнавав його недолю і оглядав його з милосердним усміхом. А вже перед жіноцтвом годі було йому і показатися: воно дивилося на нього і з глумом, і з жалем, і з докором та шептало поміж собою таємно...
— Треба раз тому зробити конець! — сказав собі Роман сегодня рано, і отеє прийшла тепер хвилина, коли він мав виконати свій намір. Він піднявся з крісла, попробував ще раз, чи двері замкнені, приступив потім до стола і помалу розгорнув зловіщий пакетик. У нім були нитки, голки і ґудзики...
Усів на крісло і поклав на колінах своє пальто. Почав числити, кілько ґудзиків відорвалося. Цілих сім ґудзиків не доставало з одного і другого боку, лишився тілько один, як сирота...
Роман із суворим лицем заложив нитку у голку, поклав недокурену папіроску у попільницю і почав пришивати перший ґудзик.
На душі було йому прикро, а хатня тишина вражала його гірше найбільшого галасу. Тілько будильник тікав собі правильно та замучував спокійно і немилосердно на своїх колісцятах хвилину за хвилиною, як давні інквізитори чарівниць. Більше ніхто й ніщо не відзивалося в комнаті, і ся тишина наводила на Романа самі невідрадні думки. Коли б хоч сиділа коло нього Зоня, донька Павловської, ся люба щебетушка, то не було би йому так сумно. Тим часом її тут нема,— він сам сидить у своїй хаті, як сидів сам учора, передвчора, тому тиждень, тому місяць, тому рік і протягом останніх десятьох літ.
Коли б хоч Зоня сиділа ось тут коло нього на софі та щебетала про всяку всячину! Він приніс би їй з міста різних помадок та чеколадок, а вона за те — як звичайно се робить дома — співала би йому що-небудь, декламувала, казку казала, або в доміно грала з ним, або й поцілувала би його. Люба дівчина! А яка розумна! Просто дивує всіх своєю мудрістю, хоч притім у неї в ^деяких справах — просто чудова наївність, якою і натішитися годі. "Я люблю її! — приходить Романові на думку.— І вона любить мене. Сс явна річ, і ми з сим не криємося перед ніким. Коли б вона була так уже на порі, я взяв би її за жінку, але вона має тілько шість літ і кличе мене вуйком, хоч я зовсім не її свояк, отже, ніщо з того".
Або коли б хоч сидів тут у хаті Гектор пані Павловської. Се просто розкіш — мати такого великого і розумного собаку дома! Він на привітання подає передню праву лабу, а як з ким у великій приязні, то стає на задні лаби і цілує в лице або в руки, коли до лиця не може досягнути. Роман, коли тілько буває у пані Павловської в гостях, завсіди вітається з Гектором і притискає його щиро, як приятель, до своїх грудей. За то Гектор цілий час не зводить з нього погляду, ласиться коло нього, кладе свою голову на його коліна і не хоче відступитися від нього. Такого собаку мати!.. Але се лиш ідеал, котрий і багато коштує, і багато їсть, а Роман не має грошей...
Пані Павловська все запевняє Романа, щоЫн мусить бути добрим чоловіком, бо його люблять діти і собаки. Роман не перечиться з нею, бо і сам справді не знає, за що міг би хто назвати його злим чоловіком. Він має деякі свої примхи, але їх кождий має.
Трісь! зломилася голка. Але перший ґудзик був уже майже пришитий, так що Роман тілько зав'язав вузлик, спокійно взяв другу голку і другий ґудзик і почав пришивати. Таку просту роботу годі робити, не думаючи про що-небудь; Роман закурив нову папіроску і думав. Та хоч як силкувався прогнати від себе навісні думки, які наводило на него саме пришивання ґудзиків, сі думки не відлітали, інші не прилітали,— папіроска в зубах Романа загасла, і він думав.
Здавалось би: чи може бути менше поетична річ, як пришивання ґудзиків, а проте ніхто не знає і не вгадає тайн душі; вонаг як ся таблиця на стрільниці до забави; ти стрілиш шротом або хоч ґудзиком, поцілив і бачиш: вискакує із-за таблиці панна з хоруговкою, а схована катаринка грає тріумфального марша.
Роман згадав панну Стефанію.
Було се у вечір під Новий рік. Пані Павловська, давня знакома Романа, справляла у себе гостину на привіт Нового року. Запросила і Романа до себе. Він прийшов, привітався з людьми і з Гектором, Зоні дав помадки і вступив з господинею дому до салону, де були ще інші гості.
— Пан Роман Сидорів. Моя бабка, моя кузинка Стефанія, пан радник суду Скрутинський.
— Дуже мені приємно, дуже приємно.
— Прошу сідати.
Роман присівся до громади познакомлених з ним гостей. Був тут ще і Павловський.
— Я перешкодив у розмові,— ві дозвався Роман,— прошу дальше її вести. Я зачув щось про ідеальну жінку. Тема дуже цікава.
Бабка (з окулярами на носі і з солодким усміхом): Власне, я хотіла сказати, що ідеальна жінка повинна бути побожна, господарна, салонова, повинна любити мужа, але не мішатися в його справи. Розумна жінка, себто розумніша від мужа,—и то нещастя. За моїх часів таких не було.
Павловська: Ну, я не сказала би, щоб розумніша жінка шкодила у чім своєму мужеві. Мій муж...
Павловський (настрашений): Але ж, Олю, що ти мене?..
Пан радник суду: Я тої самої думки, що поважана старша пані.
Стефанія: А я думаю, що тепер уже зовсім інші часи і вимоги. Рівне право як для мужчин, так і для женщин!
Усі повинні бути розумні. І мужеві, і жінці( краще з розумним згубити, як з дурним найти.
Роман глянув на Стефанію — прегарна дівчина! Він чув про неї не раз, бачив її фотографію у тітки Павловської, але не думав, щоб вона була справді така гарна і така розумна!
Бабка (з ласкавим усміхом): Га! Тепер інші часи. Вже моя Оля вчилася більше, як я, а ти (до Стефанії) ще більше, як тітка. Чого тілько вона не вчилася: і господарства, і музики, і гігієни, і фізики — всего вчилася. Навіть посади шукала собі, аби заробляти на хліб; тілько ми відрадили їй, бо не потребує мучити себе.
Стефанія: Багато вчилася я, а мало що знаю.
Пан радник суду: Панна Стефанія дуже скромна.
Стефанія: О ні! Нема прикрішого компліменту, як когось хвалити за скромність. Що се таке скромність?
Бабка зітхає.
Радник дивується.
Павловська: А ви, пане Романе, як думаєте: яка повинна бути ідеальна жінка?
Роман: Жінку повинно тішити, смутити і взагалі займати те все, що її мужа. Вона повинна розуміти його, а розуміти не може без освіти. Вона, в потребі, повинна вміти обійматися без його помочі і ласки, повинна знати заробляти на життя. Не повинна кривитися, коли він іде на пиво або чорну каву, тілько повинна з ним пійти.
Радник (з глумливим усміхом): Пан Сидорів дуже поступовий.
Стефанія: Пан Сидорів сказав дуже розумно. Павловська: Прошу до вечері! Павловський: Се також розумно сказано. Всі встали, щоби перейти до їдальні. Романові при-йшлося вести панну Стефанію попід руку.
— Дякую вам, пане, що обстаєте за нами.
— О пані! За вами я готов...
— Ви з компліментами? Се вам не до лиця.
— Що ж, коли чую потребу сказати комплімент.
— Заховайте його для іншої панни, я не люблю компліментів.
Роман зачудувався. Прегарна дівчина — просто розкіш! І де вона виросла така розумна і гарна!
— Уже більше не скажу вам ніякого компліменту, хоч би й було за що.
— Згода! Будете на вечерках? Я приїхала трохи забавитися в м'ясницях.
— Буду.
— Танцювати любите?
— Як з ким.
— Наприклад, зі мною?
— Дуже радо.
Сіли вечеряти поруч себе. З другого боку панни Стефанії сидів радник, але вона розмовляла з ним мало. Зате з Романом не могла наговоритися, головно про жіночу справу. Роман зовсім годився на її думки, а вона на його.
Вечір минув як гарний сон, а коли вдарила дванадцята година, Роман і Стефанія привітали Новий рік як добрі приятелі.
Потім Павловська оповідала йому, що він дуже сподобався панні Стефанії. Роман був щасливий. Давно глядав такої дівчини і найшов...
Нитка замоталася так, що годі було дальше шити. Але ґудзик-уже й так тримався сукна стращенно сильно. Роман урвав нитку і зробив вузлик. Другий ґудзик був пришитий...
* * *
Розглянувшись у своїй гардеробі, Роман зміркував, що на м'ясниці доконче потрібно йому нової фракової одежі. Видаток був незвичайний, він не мав стілько грошей. Отже, написав до свого батька по гроші. Тим часом уже й замовив у кравця одежу. Ждав цілий тиждень — відповіді не було, і гроші не прийшли. Але по тижні приїхав до нього батько, і перші його слова, якими привітав сина, були такі:
— Чи ти вже забув, як брав замолоду в шкіру? Дивись: отеє палиця! Якби не те, що ти сам здоров і сильний, як медвідь, я пригадав би тобі хлоп'ячі літа... Такий старий хлоп, що йому вже тридцять чотири роки а він у мене грошей просить! Се просто сором! Я мушу раз тому всему зробити конець! Я тебе оженю!
—' 3 кЦм, тату?
— Менше о те, з ким; будеш мати гроші і можеш до смерті остатися тим проклятим газетярем! Я вже умовився з її батьком.
— Вже умовився!
— Що ж ти, йолопе, дивуєшся! Коли ти не думаєш нічого, то я за тебе мушу думати. Не буду ж я тобі вічно посилати грошей! В мене є ще донька!
— Pardon1, тату! Ви на мене, по правді, видали дуже мало. Я сам заробляв і заробляю на себе! Великими видатками на мене не можете мені дорікати. Донька, певно, коштує все більше, не рахуючи посагу, який складаєте для неї.
— Мовчи! Одягайся, поїдемо! Завтра вечерок у стрия, там буде вона.
