Ідеї - Кобилянська Ольга

Невеличке товариство, яке складалося з кількох літератів, артистів і деяких молодих інтелігентних осіб, що було і нині, як не раз вже, зібране у поважнім домі пані Б...к, було сього вечора незвичайно оживлене.

Ведено дискусії про літературу, про штуку, театр, про містику, яка втискалася чимраз більше в північне письменство, а в кінці про тон, який панував в українській журналістиці і молодіжі. Балакано про жіноцтво і мужчин, а в кінці зійшло на "подружжя".

Одна молода учителька поставила питання, чи ліпше артистам одружитися, чи ні, бо,— додала поважно,— "двом панам годі служити".

Більшість голосів пішла за подружжям.

— І чому ж би ні? — запитав один професор, котрий недавно одружився і був зі свого кроку незмірно ущасливлений.— Жінка — се ж найліпший наш товариш, отже, і найщиріше прихилиться до всякої нашої праці, артистичної чи практичної. Вона піддержує нас морально, коли тратимо віру чи в себе, чи в свій талант і свою працю. А коли артист останеться безженний, то яка в нього дума на самоті в горю? О, се зовсім хибний погляд, що подружжя обмежує свободу артиста, стісняє його в полеті, обтяжує його обов'язками родинними, паралізує його фантазію і творчість духа. На мою думку, се — неправда. Чи не так, мої панове,— звернувся до одного маляра і музики.— Ви ж артисти, отже, можете самі вияснити сю справу. Я не артист, а звичайний чолов'яга.

Артисти усміхнулися і здвигнули плечима. Припадком, не був з них жоден одружений.

— Але тут, на мою думку, річ в чім іншім,— тягнув він дальше.— Дайте артистові чи артистці безжурний бит, забезпечте його матеріально, щоб не журився хлібом з дня на день; відберіть йому тії паралізуючі його клопоти, а побачите, чи не буде так само працювати одружений, як "на волі". Що ж,— додав,— і нежонатого жура за хліб пригнобить і затупить. Тому життя в злиднях одному чи вдвох — однаково гірке. Часом легше удвох зносити журу і горе. Хоч промовити, пожалітися є перед ким. А самому? Війдеш між чотири пусті стіни, заскрегочеш зубами з жалю до долі і промовиш хіба до своєї тіні. О! погано на світі самому жити,— додав щиро і поважно заразом.— І не дурно сказав хтось мудрий: "Не добре самому бути". Знав чому сказав. Головна річ в тім, щоб мати справдішньо щиру і любу душу при собі, а все інше — другорядна справа. Чорт не такий страшний, як його малюють!

— А все-таки страшний,— закинула з притиском учителька.

— Так що ж! — відповів вій.— У кого нема відваги в характері, тому все страшне. Ще... ще можна б сказати, що пожиття родинне абсорбує, чи там експлуатує духову і фізичну силу жінки; бо так, як воно тепер у нас уладжене, що жінка має і, кажім, навіть почасти мусить займатися веденням господарки домової і вихованням дітей, то подружжя мусить статися перепоною в артистичному заводі[1] і таким чином скорше талант у жінки губить, ніж підносить. Але артист в подружжі ніколи не може в такій мірі поносити духову страту.

— Глибокі і благородні ідеї обговорюємо і обробляємо найкраще з істотами, що тішаться нашою любов'ю і приязню,— обізвалася господиня дому.— А дуже часто бувають ті нам "наймиліші істоти" — чоловік або жінка. Я стою на вашій стороні, пане професоре! — додала ласкаво.

Він поклонився вдячно.

— Маємо докази і в історії, де великі учені мужі і також артисти жили, так сказати б, своїми жінками. Не сягаймо в давніші часи, а берім... мені саме приходить на думку великий учений природник Ернст Геккель. Чим була йому його жінка? Найщирішим товаришем по душі, співробітником його в праці, ангелом життя, як називав її. А по її смерті пішла половина його енергії і сили з нею в гріб. Сам говорив, що з колишньої його істоти осталася з нього лише "половина". А славний маляр Росетті! Хто не знає, чим була для нього жінка?.. Він знав і бачив лише її, і в кождій його картині бачимо її демонічно-гарне обличчя. А по її смерті ледве займався ще малярством. А був заразом і поетом. Ледве що викінчив кілька картин. Взагалі, коли оглянемося в історії значних людей, бачимо не раз, а всюди: там була якась "вона", що подавала йому в житті барву і сили, підтримувала, розпалювала, збільшала, мов сама іскра божа, душу. А там знов якийсь "він" ставав невидимим мотором геройських жіночих учинків, самопожертви, творів штуки чи яких інших подій. Дарма! Артист іноді ще більше потребує жіночої душі, як пересічний чолов'яга.

І чи не мовлю знов правду, дорогі товариші?..

— Правда, правда! — кликнуло весело кілька голосів, і тут і там почулися оплески.

Один літератор, названий в крузі своїх товаришів жартом за свою прямість, фізичну силу і шорсткість "медведем", сидів мовчки, підкручуючи спокійним рухом вус.

— Я вам кажу,— обізвався він поважно,— що головна підстава всякого артистичного й неартистичного руху і існування — се хліб. Не дайте артистові чи артистці їсти, чи вже вони там вдвох, чи по одному, і послухайте потім, якої вони вам заграють. Погляньте на нього або і на "них" на самоті, в чотирьох стінах, на усміх її, що їх уста викривляє, коли до них доходять оклики їх слави, а потім розпливайтесь в мріях про любов і гармонію! І чому те все? Тому, що він і вона з своїми виніжненими цивілізованими умами і думами, почуваннями почули себе нараз нарівні з дикою звіриною з лісу у своїх потребах.

— Будьте такі ласкаві і мовчіть! — кликнула прикро вражена молода учителька, затикаючи собі вуха.

Однак він, незважаючи на оклик діткненої душі, тягнув дальше, звертаючися почасти до неї і до інших.

— Се вражає ваші тонкі душі, вірю; але тим більше калічить воно і тих, що опинились в подібній ситуації. Ніде правди діти: гармонія розвивається з рівноваги і супокою, коли всі умови биту забезпечені. А аж із гармонії витворюється штука і все інше, подібне до неї. Іду навіть ще дальше. Кажу, що задля маєтку повинен артист і без любові, а так просто з почуття поважання одружитися, щоб забезпечити собі бит і віддатися цілою душею своїй праці. Навіть сам знаю одного такого німцямаляра, що оженився з багатою жінкою без любові... і жиє нині виключно для штуки. І дуже славно зробив! Жиють спокійно; вона пройнята до глибини душі його працею і артистичним стремлінням, не клопоче йому голови сильними афектами, дбає про його, жиє і радується його славою, а він віддався цілковито штуці своїй і творить прекрасні діла. Між ними царює розум і рівновага, а з тим і мир. Хто тут скривджений або упокорений і скільки тратить талант на своїй творчості?

— Не розумію, як можна в'язатися задля маєтку, хоча б і в жертву своєму талантові, з якоюсь немилою особою! — мовила з легкою погордою учителька.

Вона все іритувалася подібними висловами гумориста, і лиш рідко коли могли отсих двоє гарних людей договоритись спокійно до кінця. Завсігди роздразнював отсей чоловік своїми реалістичними та тверезими поглядами і незвичайно щирим заявлюванням своїх думок ту вразливу, потрохи артистичну вдачу, що справді не зазнала ще багато дотиків гострішої долі.

— Не знаю, чому се має бути зараз якась "немила особа", прим., і от та, з котрою оженився маляр! — боронився він з неповорушним супокоєм, усміхаючися лиш очима.— По-моєму, нема на світі жодної немилої особи, коли лише оглянемо спокійно і без пересудів кожду. Особливо щодо жінок... я міг би хоч би й зараз оженитися з кождою!

— З вами взагалі не можу поважно говорити, бо ви впадаєте з одного екстрему в другий,— відповіла роздразнено учителька.— І не трактуєте ніяку річ поважно.

— Я впадаю в екстреми? — запитав він з комічним супокоєм.

— Ви!

— Я кажу, що можна задля маєтку оженитися артистові з панною і жити в мирі і в згоді, працювати ліпше і свобідніше, як у журі за хліб насущний, марнуючи час і енергію, заслонюючися якимсь дуже проблематичним аргументом, що буцімто без любові женитися годі, а їй краще знов зі своїм маєтком забезпечити йому долю і удержати для штуки, як на самоті з нудьги з розуму сходити, коли нема настільки сили і духу, щоб самій боротися з життям. А далі кажу, що на світі нема жодної немилої людини, особливо ж панни, і що я міг би з кождою хоч би й зараз оженитися, і через те ви вже не можете договоритися зо мною "до кінця". Одначе як ні, то ні. Ви поклонниця Метерлінків, романтизму, містики; представительна самої "ніжності" і тонкості, а й — жорстокий реаліст, матеріаліст і противник усяких так зв. фантасмів і мрій красних і некрасних,— де ж ми коли згодимося? Може, те, чого я бороню, дограває вже до кінця свою роль й уступить місце цілком новим ідеям. Ідеям про "збільшення душі", про любов "навпомацки" і т. п.— і де ж ми годні згодитися?.. Ми можемо лише боротися і в кінці радуватися здобутками в постаті молодіжі і в постаті літературних і інших артистичних творів. А як ні, то нехай правда буде на вашій стороні. Одначе...— додав, як перше, усміхаючися,— може, підійме хто інший мною кинену рукавичку і захоче посперечатися? Як уже не задля самих принципів, то бодай на те, щоб ввести душу в розмах.

— Сперечатися з вами не думаю, але запротестувати проти вашого принципу можна,— обізвалася нараз одна немолода вже дама нашого гурту. Се була вдова по однім редакторі, удержувалася виключно з праці пером і визначалася великою інтелігенцією та енергією. Про неї говорено, що хотіла в своїм найкращім дівочім віці, саме в вісімнадцятім році життя, виходити замуж за одного старого вченого, не бачивши передом ані разу, лише тому, що чула, що він посідав величаву бібліотеку, відбував великі подорожі і міг їй дати нагоду виобразуватися. Вона написала йому лист з такою пропозицією і лише завдяки чистому випадкові сей лист не дійшов його рук.

— Стою на тім,— сказав гуморист,— що мотором усяких рухів, особливо в штуці і науці, як учить нас і історія штуки, є добробит і хліб.

Вона усміхнулася і умостилася вигідніше в кріслі, поглянувши на хвилину крізь вікно.

— Бувають випадки,— сказала звільна,— що подружжя заключаються на маєткових умовах, як се бачимо часто поміж селянами і жидами, і дуже добре тримаються. Часом знов заключають подібні собі таланти зв'язь, щоб одно одного довершало. Се, здається мені, лупається вже рідше і вимагає головного мотора — розуміння одного другим.

— Се друге уходить,— перебила живо учителька.— Але те перше, "задля маєтку", се рішуче некультурність.

— Те, що ви називаєте некультурністю, добра пані,— закинув уже поважно гуморист,— буває іноді ідеальніше, благородніше і далекосяжніше, як часом і сам який твір штуки.

Вдовиця мовчала хвилину, немов надумуючися, потім обізвалася, окинувши присутніх живим поглядом.

— Отсе, що буду оповідати,— то все з мого життя.