Дивосил-зілля (збірка) - Шморгун Євген
Дивосил-зілля
Мандрівочка пахне…
Трапилося так, що ми в лісі розгубилися. Крутнувся я туди-сюди — немає Івана Михайловича. Погукав — ніякої відповіді…
"От тобі й маєш, — досадував я, — тепер доведеться самому назад вертатися…"
Коли це бачу — в ягіднику зграйка хлопчиків і дівчаток чорниці збирає. Запитую, чи не зустрічали часом чоловіка середнього зросту, сивого, з рюкзаком за плечима.
— Сивого? — перепитав хлопчина, що був найближче до мене, і майже одразу показав на північ рукою: — Там він! За отією посадкою…
— Там він!.. Тамечки… — врізнобій за хлопчиком загаласували діти.
— Там, певно, галявка є,— здогадався я.
— Атож… — кивнув той самий хлопчик. — Дивний якийсь дідок. Чорниць он скільки, а він квіточки надибав та й застряв собі біля них.
Хлопчик те казав і начебто дивувався, як то можна ягоди проміняти на квіточки.
А я не дивувався, бо знав Івана Михайловича. Так, то напевно був він, Іван Михайлович Носаль, відомий у нашому краї знавець рослин і народної медицини. Багатьом він видається диваком, навіть сусідам.
Ото йтимете вулицею Пархоменка у нашому Рівному й побачите, що біля одного будиночка аж на дорогу повитикався чистотіл та інше дике зілля, знайте — тут живе Носаль. У сусідів квіти як квіти: і гладіолуси, і півонія, і жоржини, а тут — наче на лісовій галявині. Світлана Всеволодівна, дружина його, щовесни садовить і сіє біля хати путящі квіти. Та хіба ж вони виростуть за дикунами?! Заглушать, хай там що!
А Іван Михайлович і радий. Трави — то його стихія. Випаде вільна година — і він уже з рюкзаком поспішає за місто. Буває, що звичайнісіньку бадилину роздивляється годинами, а квіткою валеріани милується, мов дитина, дарма що давно за шістдесят.
Отож іду я в той бік, куди мені хлопчик показав. Невдовзі посвітлішало — і посеред лісу випірнув лужок. А там і Носаль — топчеться на тому лужку. Побачив мене і гукає:
— Давайте навпрошки! Тут сухо…
Підходжу — біля Носаля кущиста мечовидна трава, висока аж до пояса. На вершечку найбільшого куща вітерець погойдує два язички рожево-фіолетового полум’я.
— Косарики черепичасті? — дивуюся.
Носаль явно задоволений. Очі так і сяють.
— Це, — каже, — мене інтуїція на цей лужок вивела…
Що ближче я взнаю цю людину, то більше захоплююся нею. На якій би траві я не зупинив у лісі погляд, Іван Михайлович одразу ж ладен розповідати про неї хоч цілу годину. І в кожній розповіді чимало такого, чого не вичитаєш у жодній книжці.
Для Івана Михайловича рослини — не просто цікавість, а суть усього його життя. Ще змалку він перейняв багатющий досвід свого батька-зілляра, а відтоді призбирує і додає що може до того набутку. Звичайно, надає перевагу лікарським рослинам. Разом з батьком він зібрав і упорядкував способи використання рослин у народній медицині. То був справжній подвиг двох природолюбів. Адже для цього довелося протягом довгих десятиліть відбирати усе краще з народного досвіду, сотні разів перевіряти, зважувати.
— Інтуїція вивела… — повторює Іван Михайлович.
— Та ще й, певно, рожево-фіолетова? — сміюся я, присідаючи навпочіпки біля косариків.
— А в мене інтуїція завжди жаданого кольору…
Це ми, звичайно, жартуємо. Але ж чи тільки то жарт? Я вже не раз мав нагоду пересвідчитися, як сильно в Івана Михайловича розвинена ота інтуїція. Розповім хоча б про такий випадок.
Шукали ми якось гриби в малосходженому лісі. Ходили-ходили, а в кошиках навіть дно світиться. Вийшли на якесь болітце, посеред якого — острівець, а на тому острівці — кілька сосон. Носаль не вагаючись скидає черевики, засукує холоші й по іржавій воді чалапає на острівець. Я гукнув навздогін: "Ні пуху!" Але слідом не пішов — ліньки було роззуватися. Та й не вірилося, що на такому острівці щось може бути, коли он скільки лісу зміряли даремно. А потім шкодував: Іван Михайлович повернувся з повнісіньким кошиком. Отак!
Тепер я добре знаю: його інтуїція грунтується на величезному досвіді. Носаль і сам любить повторювати, що без досвіду навіть пофантазувати путящо не вдасться.
— От і ще одну білу пляму заповнили на своїй карті,— каже Іван Михайлович.
Косарики черепичасті — багаторічна рослина з роду півникових — у нас на Поліссі колись були звичайною собі травою. На луках, галявинах та в рідколіссі вони щоліта рясно витикали рожево-фіолетові прапорці — однобічні колосовидні суцвіття. За це й поплатилися: люди, залюблені у їхню красу, зривали ці суцвіття на букети, аж поки не стало чого зривати. І тепер маємо: косарики черепичасті занесені до розряду рідкісних рослин…
Саме тут пора сказати, що ми з Іваном Михайловичем Носалем уже тривалий час шукаємо рідкісні рослини. Шукаємо не для букета, не для гербарію, а щоб нанести на карту рідного краю місця, де ще збереглися незаймані острівці рослинного дива, й узяти їх під захист.
А почалося все от з чого. Якось ми гортали альбом рідкісних рослин України, а Носаль візьми та й скажи:
— Переважну більшість з них я зустрічаю кожного року…
— Де? — не йняв я віри.
— У лісі, в полі, на луках — де ж ще? Хочете, покажу й вам?
Відтоді й запахла нам мандрівочка і повела просторами рідного краю. Без доріг і стежок повела. Бо рідкісні рослини на видноті не селяться.
А з подорожніх записок і склалася ця книжка.
Зозулині черевички
"Іди туди — невідомо куди, принеси таке — невідомо яке", — загадують героям у казках. І коли сміливці зрештою приносять те, що від них зажадали, ми навіть не дуже дивуємося: адже у казці все збувається. Інша річ, коли таке трапляється в житті.
Ми ходили туди — хтозна й куди, шукали таке — ледь відомо яке. І ніяк напасти на нього не могли. Бо шукали рослину, знайти яку хіба що трохи легше, ніж цвіт папороті. Так-от, націлилися ми на зозулині черевички, або, як їх у науці називають, венерині черевички. Чому венерині — ще якось можна зрозуміти: богиня кохання і краси може мати якусь взуванку? Авжеж. А тут квітки справді схожі на черевички якоїсь казкової красуні. Зате до чого тут зозуля — ніяк не вкладається в голові.
Ще називають рослину цю мрією. Певне, тому, що вона така рідкісна й приваблива, і знайти її — заповітна мрія кожного, хто любить природу. А може, й не тому. Ось давайте послухаємо легенду.
Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і загребущий князь. Пообкладав той князь усі села такими податками, що люди ледве-ледве животіли.
Та якось від одного села князеві не прислали данини.
Розлютився грізний правитель і вирішив жорстоко покарати непослухів. З великим загоном посіпак сам вирушив на розправу.
Запечалилися-затужили в селі, як почули про карателів. Знали, нікому не буде пощади.
Старі діди думали-гадали, як зарадити лихові, та нічого не могли придумати.
І тоді прийшла до дідів тих донька бідної вдовиці.
— Я, — каже, — спробую врятувати село.
Ті похитали сивими головами: "Що ти зможеш, дівчино, коли тут уся громада безсила?" Та відговорювати не стали — бо хто топиться, і за соломинку вхопиться.
Попросила дівчина тільки одного: щоб їй пошили нову сукню, бо та, що на ній, зовсім зносилася.
Цілу ніч жінки шили сукню з усього кращого, що знайшлося у селі. А коли вранці вдовина донька одягла її — усі раптом побачили, що перед ними стоїть красуня, якої ще й на світі не було.
І вийшла вона у тій сукні навстріч карателям.
— Князю, — мовила, — не з лихого серця не сплатили ми тобі податі, а гірка доля спіткала нас. На полях недорід видався, і якщо данину віддамо тобі, то самим доведеться голодною смертю загинути. Пожалій людей наших, князю.
Хотів посміятися грізний правитель з тієї мови — та не посміявся. Ні, не збудили в нього жалю слова дівчини, бо зроду не знав, що то таке жаль. А заворожила його невидана врода дівоча.
— Гаразд, — нарешті видавив з себе князь, — не буду я твоє село плюндрувати. Але за однієї умови: стань моєю дружиною.
Князь був старий і бридкий. Від самої думки, що можна стати дружиною такої потвори, сторч головою у безодню кинешся… Та дівчина знала, що в селі і старе і мале з тривогою і надією чекають її повернення.
— Згодна… — згнітивши серце, мовила вона.
Пожвавішав князь:
— Тоді вертай до села, сповісти про мою милість. І подумай, який тобі дарунок привезти на весілля. Даю своє князівське слово, що справлю усяку твою забаганку, хоч би скільки золота довелося на те покласти.
Пішла дівчина. Розказала про все, а сама ридма ридає. Тоді підступився до неї найстаріший з дідів:
— Не побивайся, дочко. Ти одна врятувала нас усіх від загину, тож ми всі тебе одну теж на поталу не дамо. Ось тобі насіння. Передай його князеві і скажи: "Ти обіцяв справити всяку мою забаганку. Отож я хочу, щоб ти сплів мені весільного вінка із квітів, що з оцього насіння виростуть". А там сама побачиш, що буде.
Передала дівчина те насіння князеві і сказала, як дід їй велів. Князь поміркував якусь мить, зважував, чи немає тут якоїсь каверзи, а потім навіть зрадів, що не треба тратити грошей на дорогий дарунок. А що весілля відкладається — то дарма, можна й почекати, дівчина все одно нікуди не дінеться.
Посіяв те насіння та й став наглядати. Ось перші сходи з’явилися, стебельце в рослин вигнало, листочки виметнулися, а квіток все нема та й нема.
Рік немає цвіту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, та слово князівське при всіх давав — назад не забереш. Зачаїв чорну злобу на цілий світ. І поклав собі, що дочекається цвіту, а тоді вже віддячить і молодій дружині, і всім-всім, хто насмілився глузувати з нього.
Сімнадцять довгих літ чекав князь. А на вісімнадцятому літі рослинки в один день раптом зацвіли небаченим досі цвітом. Кинулися князівські слуги доповідати про це своєму господареві, а той уже мертвий у ліжку лежить. Так і не дочекався своєї мрії.
Відтоді-то, кажуть, ці квіти й називають мрією…
А вчені авторитетно стверджують, що зозулині черевички справді розцвітають на вісімнадцятий рік.
…На давно не їждженій лісовій дорозі ми стрілися з дядьком, який косив траву. Познайомилися. Він — лісник, а це якраз його обхід. Скоро уже тридцять років, як лісникує.
Показуємо дядькові малюнок зозулиних черевичків: чи, бува, не бачив де у своєму обході?
— Здається мені, колись бачив. Та було це так давно, що вже й не беруся доказувати, чи то ця квітка…
Мабуть, у нас був дуже пісний вигляд, бо лісник враз підбадьорив:
— Та ви не той… Бо я, може, не так придивлявся…
Ми рушили углиб лісу.
