Мордовія - Полтава Леонід

Видатному митцеві Опанасові Заливасі

У Нью-Йорку

Очима — вікна.
А в кімнаті
Високі чола білих стін.
Будь хоч і сто раз головатий —
Ти перед ними сам, один:
Високі чола білих стін,
Що мовчки хиляться до тебе…
За вікнами — ньюйоркське небо.
В паризьких рамах — небо України.
По радіо — розкішний Каталані…
Але морозять невідступні стіни,
Немов і я вже з вами на засланні:
Зника Нью-Йорк, і в нім переходовий я,
Бо справжня лиш вона — Мордовія.
Летять волторн стрімкі потоки,
Сміються й плачуть скрипалі, —
Купаюсь в радощах барокко
Серед весняної землі…
А в тебе
Вистежені кроки
Та й ті —
Землею без землі.

У Мордовії

Глуха печаль снігів Мордви.
Мордва. Мордовія!.. —
Погорда
В самому слові, а живи!
Встає всесвітній держиморда
З-поза залізної трави.
Поросте залізною травою
Не одно чоло.
Над тобою, спражньою, живою —
Лапу занесло!
Ти — предвісником аварії,
Чи вогнем нових ракет?
"Хороша страна Болгария,
А России лучше нет!"
Не росте, не повнокровіє
Твій сибірський силюет.
"Хороша страна Мордовия,
Но России лучше нет!"…
Б’ють босоніж Ванька з Машею
Із гармошкою ракло.
Всеросійською парашею
Вже й за Місяць потягло…

У Нью-Йорку
Дивіться такожЛеонід Полтава — Листи до Адама МіцкевичаЛеонід Полтава — ПророцтвоЛеонід Полтава — Містечко під горамиЩе 25 творів →Біографія Леоніда Полтави
Високі чола білих стін.
В чужинній рамі — українське небо.
Надколений філадельфійський дзвін
Ще не дзвенить, Нездолана, для тебе.
Мені ж під руку трапивсь Каталані…
Усе навкіс, на скошенім екрані.
І засмутилася жоржина —
Моя дружина.

У Києві і в світі

(Комуністи вибили Шевченківський вітраж у Київському університеті ім. Тараса Шевченка — роботи Алли Горської, Опанаса Заливахи та ін. друзів).

Їх вибивали серед ночі
Із люті сковані ножі;
Виколювали —
Наче очі мого народу! —
Вітражі:
В мовчанні університету,
В заціпленні зімлілих стін
Трощили вітражі Поета
Усіх на світі Україн.
"Вперьод, за Леніна!" — і з маху
У скло, неначе у чоло!..
І Опанаса Заливаху
Північним снігом примело…
Дізналась Непокірна Алла.
На Гірці сонце зустріча.
Не витримала, заридала
Край Володимира плеча:
— І доки будемо в полоні?!
Але Шевченка горда мідь
І в Києві, і в Вашінґтоні,
Не похитнувшися, — стоїть!

Народня пісня про Опанаса Заливаху

Опанасе, Опанасе,
Золотії руки,
За що тебе, Опанасе,
Кинули на муки?

За те, брате Опанасе,
Що в чужім розгоні
Вигарцьовують під нами
Мальовані коні!

Хай би були розбійники,
Святії чи юди,
Та між нами,0панасе,
Мальовані люди!

Хай би були, Опанасе,
Чи добрі, чи злії,
Та не мертві, а живії,
Живії, живії!..

Усесвітні задвірки

Летять волторн стрімкі потоки,
Сміються й плачуть скрипалі, —
Купаюсь в радощах барокко
Серед залізної землі…
А в тебе —
Вистежені кроки,
Та й ті
Землею
Без
Землі.
Холонуть очі-холодини.
Гріхи вклоняються гріхам.
Нема вселюдської людини,
Але живий останній хам,
Якому й музика, мій Боже,
Ніщо уже не допоможе:
Твої воскресні вітражі
Йому ворожі і чужі.

В Україні-Мордовії

Гусинці. Харків. Ленінград.
Зелений Клин. Вітри Сибіру…
Та Україні ти повірив,
Позбувшися чужих принад.
У непокірний Станиславів
Щаслива доля привела,
І крила крилились —
для слави
Всеукраїнського орла,
І загорялися вогнями
Пекучих фарб твої сонця;
Сорочка, вишита піснями,
Була до серця й до лиця!
Ти оспівав, та не чужинку,
Не голоножицю бездіт…
Свою безсмертну українку
Ти вивів павою у світ!..
І повели… в мордовські далі,
І далі все, як у кіно,
І мов колись на Кос-Аралі
Упало знов: "Запрещено!"
Сконфіскували й фарби, брате,
Що об’явилося — замаж!
Лиш одного не зруйнувати:
Душа, мій брате,— не вітраж!

У Нью-Йорку

Летять волторн стрімкі потоки,
Сміються й плачуть скрипалі,
Купаюсь в радощах барокко
Серед бурхливої землі…
А в тебе —
вистежені кроки,
Та й ті — землею без землі.
Кружляють ночі кажанами.
Останній хам нагнувсь над нами.
Очима — вікна.
А в кімнаті
Високі чола білих стін.
Будь хоч і сто раз головатий —
Ти перед ними сам, один!
Морозить невідступні стіни
Гарячкою великих душ…

У Мордовії

Тебе іще немає, Україно,
А вже явивсь твій Муж!
Червоні очі правда коле,
І, мов пістолями до скронь —
Юрка Чупринки, Чорновола
І Караванського вогонь!
Кружля надія синім птахом,
Гримить новітній заповіт:
До тебе, друже Заливахо,
Ще прийде позувати світ!
До серця тулиш, мов до рани,
Вістки невтішні із ООН;
Вже і в сипучі тегерани
Заповз земний хамелеон;
І червом у народну душу
Впивається розтлінне зло…

У Нью-Йорку

П’ю музику… А душу сушить
Оте надламане крило…
Летять волторн стрімкі потоки,
Сміються й плачуть скрипалі,
Купаюсь в радощах барокко
На Вашінґтоновій землі…
А в тебе
Вистежені кроки,
Та й ті
Землею без землі!

Завтрішнє

Глуха печаль: снігів століття,
Сухої крови, мертвих мрій
І патентованих повій
Без міжнароднього лахміття!.. —
Є чим тривожитися, брате!..
Але росте народній Муж:
Нічого вже не вдіють ґрати
Супроти повнокровних душ!
Весняний гін і рев свободи
Не приховати за міраж,
Не знищити тебе вже зроду,
Бо велична душа народу —
Це не вітраж!