Тоді, як галич на галич налітала... - Лотоцький Антін

Нарис із 1340—1349 рр.

I

Темінь залягла вже була вулиці Львова, як до одної з брам міста застукав комонник. Вийшов воротар і, тільки побачив подорожнього, не гаючись відчинив ворота та велів Спустити зводний міст.

— А, вітай, Петре! — звітав він подорожнього, видно, добрий знайомий був його.— Які новини привозиш нам із Володимира? Як там княжі йменини перейшли — десь дуже гучні були?

— А були гучні, як ніколи! Повно було тих "гостей" із-над Вісли — був навіть їхній біскуп. Пили на княже здоровля, величали його та бажали йому многих літ.

— Ну, їм так і слід. Князь справді для них батько, а зате для нас то гірш вітчима.

— Та вже скінчилося...— казав подорожній поволі, з притиском.— Скінчилося вже!

— Скінчилося? Як це? — здивувався воротар.

— А так, що князя Юрія немає вже в живих. І я саме їду з грамотою до тисяцького Дмитра, щоб узяв у свої руки владу та скликав раду бояр, що діяти.

— Князь Юрій не жиє?! Як це сталося так нагло та ще й під самі йменини?! Здоровісінький виїхав відсіля,— дивувався воротар.

— Так воно в житті буває! Боярський мід князеві пошкодив. Розумієш?! Боярський мід! — відповів комонник.

— Боярський мід? Не розумію! — здивувався воротар.

— Боже мій, який ти недогада, Семене! — скрикнув подорожній.— Видно, цей сніг, що присипав твоє волосся, не допускає вже в твою маківку світла. Бояри в час пиру почастували князя таким медом, що він від його й заснув навіки. Чи ж ти не сподівався цього, чи жаль тобі князя?

— І сподівався, казати правду, і не жаль мені князя. Та й кому його жаль, хіба оцим зайдам-голодранцям.

— О, їм його жаль, бо і їм немає що тут тепер діяти. У Володимирі ні один не втік. Усі помандрували за своїм князем. І так скрізь буде.

— А буде, буде! — притакнув воротар.— Таж оповідь же старому, як це склалося. Я, бачиш, хоч старий, та цікавий на такі вісті.

— Не "хоч старий", а тому, що старий! — засміявся комонник.— Та мені сьогодні ніколи, а то ще прийдеться будити тисяцького зі сну. Прощавай, завтра довідаєшся більше. На сьогодні хай буде з тебе доволі самої вістки.

— Бувай здоров! — сказав воротар, замикаючи ворота.

А комонник поїхав чвалом вулицями в напрямі літнього замку й скоро опинився під його воротами та з усієї сили загримотів.

Ворота скоро відчинилися, й незабаром служба заповідала тисяцькому Дмитрові Детькові, що прибув із Володимира княжий тивун Петро Воєславич із важними грамотами від дворецького.

Тисяцький сидів саме враз зі своєю сім'єю при вечері. Невеличка була в його сім'я, бо тільки жінка Оришка та 16-літня донечка Ганка. Тисяцький Дмитро Детько був ставної та кріпкої будови, рішучий з виду, та зовсім не гордий.

Коли тивун увійшов і вклонився тисяцькому, його жінці й дочці, він попросив його сідати до столу.

— Ти з дороги змучений,— говорив тисяцький,— та, певно, й зголоднів — покріпишся.

Тисячиха й метнулася зараз запоряджати, щоб дали вечерю для гостя.

Тивун подав тисяцькому грамоти, що їх привіз.

Тисяцький забрався до читання грамот, а тивун тим часом заспокоював голод. Так і видно було, що таки добре зголоднів, бо їв та не переривав собі.

Ганка зараз і вийшла з кімнати, а тисячиха ще остала. Аж коли гість з'їв, а тисяцький скінчив читати, вийшла й вона..

Тисяцький із тивуном остали самі.

— Скінчилося! — сказав тисяцький до тивуна, коли відложив письмо.

— Так, скінчилося! — притакнув тивун.

— Оповідай же, як це було? — питав тисяцький.

І тивун почав оповідати:

— Гучні були йменини. Володимирський замок був повний гостей. Князь сидів у престольній світлиці, окружений своїми земляками та гістьми з заходу. Між гістьми був і краківський біскуп. Приїхав, кажуть, старатися в князя о дозвіл на засновування нових кляшторів на землях Галицько-Волинського князівства для поширювання римської віри.

— Бодай так! Це для заселювання нашої землі своїми ксьондзами, щоб опісля легше її захопити! — замітив тисяцький.

— Князь мав навіть поробити біскупові важні обіцянки. Увесь час на пирі найбільш із ним говорив, голосно вихваляв римський обряд, а висміював наш обряд і наші звичаї. Аж володимирський єпископ прилюдно напімнув князя. Та князь ніщо собі не робив із його напімнень. Тоді боярин Левко Данилкович устав і попрохав дозволу говорити.

"Князю й господине! — говорив він.— Приймав ти сьогодні привіти від усяких чужинців, прийми ж їх і від нас, бояр, бо виглядатиме, що ти не наш князь, а їхній, що ти не князь, не отчич цеї землі, а гість у нас! На знак, що так воно не є, випий, князю отсю чашу меду, що її подаю тобі в імені всього боярства галицької й волинської землі".

Князь узяв із рук Данилковича чару й держав її, та вагувався, пити чи не пити.

"Ти сам, князю, не певний, чи ти наш князь, чи ні!" — сказав Левкович. А бояри враз закликали: "Пий, князю, коли ти наш!" А деякі грізно кричали: "Не наш він, ні, він князь отсих зайдів!"

Постава бояр була щораз грізніша. Князь поглянув по них і вже без вагання випив чару до дна. "Тепер я ваш князь?" спитав. "Тепер ти ні наш, ні їх! — закликав боярин Данилкович.— Тепер тобі час готовитися в дорогу на той світ!" Князь глянув остовпілим зором на Данилковича. "Що? — спитав.— Що ти, боярине, говориш?" — "А це, що твої, князю, години почислені! — закликав Данилкович грізно.— На дні цієї чари була твоя смерть!" — "Що, отрута? — закликав князь налякано.— Зрада! Зрада!" — "Не зрада, князю, а суд бояр! Зрадив ти нам і вірі нашій! Ти прийняв нашу віру, обіцявся боронити її й нас, бути заступником нашим, а ти боронив віри чужинців, їх попирав, а нас і нашу віру понижав і топтав на кожному ступні! І судом бояр присуджено тобі смерть, а я виконавець волі бояр!" — "Гей, хто вірний мені, покарати цих зрадників!" — закликав князь і став шукати зором, хто стане на його приказ. Та ні один боярський меч не станув по княжому боці! Тільки княжий прибічник Болеслав Мешкович добув меча, та в цій хвилі двох бояр пробило його мечами. Це був неначе знак боярам! Вони кинулися на зайдів і вибили всіх до ноги. Був би й сам біскуп не вийшов ціло, та його захоронив єпископ володимирський...

Тисяцький Дмитро похилив голову, а по хвилі сказав:

— Заслужена кара для його, а однак, однак я боюся, що це недобре сталося.

— Чому? — спитав Петро Воєславич.

— Чому? Тому, що це готова вода на чужий млин. Ти тямиш?! Я був проти вибору Болеслава Тройденовича на нашого князя. Я знав, що він отварить настижір ворота в нашу землю своїм землякам, і тому я всіми силами старався не допустити до цього.

— Ну, а тепер уже кінець всьому.

— Кінець, думаєш? А я думаю, що ні! Я думаю, що тепер жде нас велика проба наших сил, нашої єдності й згоди. Ти ж знаєш, що Казимир краківський — свояк Болеслава Тройденовича, а й угорський Людовик жде тільки нагоди, щоб посягнути на багату галицьку волость. Тепер вони покористуються смертю Болеслава Тройденовича й нападуть на нашу землю, щоб її загарбати собі.

— Значить, краще було оставити князя Юрія? — сказав Петро.

— А так! Треба було тільки окружити його своїми людьми, не допускати до впливу чужинців, а головно, його ж таки земляків з Польщі. А так ми самі усувалися від його, й він майже змушений був окружатися чужинцями, хоч теж і рад був із сього, бо так думав, що вдасться йому зглуздати, присмирити гордість та силу бояр, що в'язали йому руки. Тому, кажу, недобре сталося, що сталося. Та сталося вже, й тепер треба думати, як вибрести з цього.

— Що ж нам діяти? — спитав стривожено Петро.

— Що діяти! Згідно й одностайно стати в обороні волі й самостійності загроженої батьківщини. Тепер нехай не буде в нас ні боярина, ні смерда, ні закупа — а всі сини однієї, землі, одного народа. Всі особисті, всі кастові справи мусимо відложити набік, а берегти, як ока в голові, однієї спільної справи: волі рідної країни! — сказав палко тисяцький.

А потім устав та сказав:

— Та нам уже час на спочинок! Ти заночуєш у мене, Петре, розуміється.

II

На другий день, у вівторок страсного тижня, 11 квітня 1340 р., тисяцький скликав до літнього замку боярську раду.

Бояри явилися вповні. Всі вже знали, чого тисяцький скликав їх на нараду. Вістка про смерть князя Юрія в сам день іменин рознеслася блискавкою по всьому Львові. Воротар Семен Курилич, мов найнятий, голосив її всякому, кого тільки зустрінув. Тож і не диво, що всі бояри знали вже про це. Вони й не дивувалися. Самі ж на своїй раді присудили князя на смерть за це, що сприяв він колоністам із лєхітських пісків і їхнім звичаям, а нехтував усім, що українське, що сприяв римській вірі, а нехтував православною церквою. Тільки що не сподівалися, що воно так скоро й легко станеться, бо князь знав, що його не люблять, і стеріг себе добре.

А скликав тисяцький бояр, на вечір. І як сонце ховалося за верхівля гір, а на небі запалювалися перші зірки, зійшлися всі бояри в великій світлиці літнього замку.

Заки в світлиці появився тисяцький, бояри гомоніли проміж собою. Ні при що інше, а тільки про смерть князя.

— Ну, тепер можемо покликати на престол князя Любарта Гедиминовича,— говорив боярин Павло Миколчин,— як цього хотів тисяцький тоді, коли ми по смерті князів Андрія та Льва Юрійовичів вибирали нового князя. Тепер він певно радіє, що по його склалося.

— Де там, не радіє! — відповів боярин Любомир Радославич,— Він же ж не хотів пристати до заговору й на тайній нараді виступав рішуче проти вбивства князя Юрія.

— Дивні діла господні! — сказав на це боярин Павло Миколчин.— Та вкінці чого й дивуватися. Сказав же якийсь-то еллінський чи римський любомудрець: зміняються часи й люде з ними.

— Ні, боярине, я не змінився — який був тоді, такий я й сьогодні: Тоді я говорив: "Не кличмо собі князя з ляхів, бо воно добром не пахне для нас. За ним, мов чорної галичі, насуне в нашу країну всякої саранчі, й потім не спекаєшся їх. Чи ж вони не так само близькі свояки Романовичам, як і отсей Болеслав? Та не слухали мене. Вибрали Болеслава. А тепер от до чого дійшло.

— Не спекатися нам їх! — сказав тисяцький, що саме ввійшов і чув останні слова.

— Як не спекатися?! — закликали бояри.— Якось спекуються! Ось маємо вже вісті з Щирця, з Буська, із Звенигорода, що там на першу вістку очистили геть городи з цеї галичі. І так по всій країні піде!

— Піде, правда! — відповів тисяцький.— Однак я цим не радію.

— Не радієш? Чому ж саме? Чи ж жаль тобі ворогів наших?

— Ні, не жаль мені їх, та я знаю, що цим ми ще не збудемося їх.