Подарунок телепата - Бережний Василь
1
— Ну, то як же ваш експеримент? — спитала Соломія Олексіївна, пораючись біля невеликого круглого столика, що стояв біля розчиненого вікна. Її красиві ніжні руки так і пурхали над білою скатертиною, неначе два птахи, ставлячи то вазу з фруктами, то чайний сервіз, то тарілки. Сергій Антонович так задивився на ті руки, що й не обізвався.— Телепатія, здається, вийшла тепер на передній край? — провадила господиня. Гість зворухнувся, теплим поглядом окинув її постать. "Така ж, як і тоді, хоч нам уже пішов четвертий десяток...— промайнула щемлива думка.— Вишня в цвіту". Уголос промовив:
— Так, телепатія, можна сказати, наука модна. Явища, пов'язані з людською психікою, цікавлять багатьох. Але...
— Що "але"? — обернулась Соломія Олексіївна, і це знову нагадало йому студентські роки. Отакий погляд був у неї й тоді — відкритий і бистрий. Тільки була ближчою...
— Але я й зараз не можу "прочитати" твоїх думок!
Соломіїне обличчя освітилося усмішкою:
— Чи не пора б уже, товаришу докторе, облишити жарти?
— Які там жарти...— Сергій Антонович зітхнув, хотів щось сказати, але, певне, передумав. Підвівся з крісла і заходив по кімнаті, гамуючи хвилювання.— А справді, якби я... Знаєш, нам ще дуже далеко до розуміння феномену психічного. Є здогади, припущення, а точного знання нема. Психіка людини, як той міраж,— наблизишся до нього, а він і розтав...
— Це так,— і собі зітхнула Соломія Олексіївна,— під мікроскопом психіки не побачиш.— Раптом сплеснула руками: — Бач, а про твої квіти забула!
На ходу скидаючи фартушка, заспішила на кухню. Незабаром поставила на стіл кришталеву вазу з трояндами.
— Отепер можна й сідати. Прошу, дорогий госте!
Сергій Антонович із самого початку почувався в своїй корзині, як кажуть англійці, Соломію ж Олексіївну його несподіваний візит вибив з рівноваги. Те, що він — видатний учений, це її зовсім не хвилює, на стрічці пам'яті замиготіли інші кадри... Колись удвох мріяли про спільне життя... Скільки ж це вони не бачились? Сергійко ходить до сьомого класу, отже, чотирнадцять...
За столом почалися, звичайно, спогади, і поступово прірва часу вужчала, сходилася. Сергій Антонович делікатно проминав її невдале заміжжя, може, не хотів розвередити свою давню рану? — а все згадував веселі випадки із студентського життя, розпитував про роботу.
— І все-таки — як ваш експеримент? — нагадала Соломія Олексіївна. Адже в пресі ще нічого не було.
— Матеріали обробляються, як сказано в повідомленні,— розвів руками вчений.
— То ж поки до вас доб'ються кореспонденти...
Експеримент, в якому брав участь Сергій Антонович, дав справді дивовижні наслідки.
— Розумієш, Соломіє, нам пощастило знайти кілька нервових точок планети...
— Не розумію.
— Чесно кажучи, нам і самим це ще не ясно, і ота фраза: "матеріали обробляються" аж ніяк не відписка. Якщо ти цікавишся...
Авжеж, Соломія Олексіївна цікавилась. Не в її характері питати "для годиться". Коло її зацікавлень не обмежувалося нейрохірургією, якою вона займалася в науково-дослідному інституті.
Смакуючи запахущий чай, Сергій Антонович, хоч і уривками і не послідовно, розповів про той експеримент майже все. Суть його полягала ось у чому. Прихильники телепатії — науки про безпосередню передачу думок — вирішили провести експеримент у глобальному масштабі. В основу поклали геометричні принципи — були визначені точки симетрії східної півкулі, куди й відправились учасники експерименту. Наслідок перевершив усякі сподівання: сім точок із дев'яти встановили зв'язок! Вони по черзі то приймали, то передавали інформацію за допомогою самої тільки думки. І це — на відстані в десятки тисяч кілометрів.
— Неймовірно...— прошепотіла Соломія Олексіївна, коли Сергій Антонович замовк і загадково посміхнувся.— Без телефону, радіо чи якихось інших засобів... Дивовижно! — Вона зіжмакала салфетку та так і тримала в руці.— Знаєш, коли б про це розповів хтось інший, а не ти, я б не повірила...
— Я б, мабуть, теж не повірив, якби сам не "перемовлявся",— хитнув головою Сергій Антонович, і в його густій русявій шевелюрі Соломія Олексіївна помітила срібні нитки.— Та що це ми все про науку...
— Незвичайні явища завжди мають притягальну силу.
— Розкажи краще, як ти живеш?
Щілина часу, яка розділяла їх, зовсім не зникала та й не могла зникнути, і він перекидав місток через прірву. Десь у глибині душі відчував: дві геометричні точки поєднати легше, ніж двох людей.
— Та отак і живу. Син росте. Робота захоплює — нема коли і вгору глянути.
Роки лягли їй на плечі, уже Соломія не така жвава, трохи обважніла, мабуть, не часто розправляє крила, та все-таки це була вона, очі її повні того особливого блиску, який завжди вабив Сергія.
— Непокоїть мене Сергійко.
В кожному слові про сина бриніло трепетне материнське почуття, в якому було і захоплення його здібностями, і невдоволення поведінкою, і тривога про здоров'я.
— Нестійка нервова система... Особливо гострі стресові стани, коли програє в шахи.
— Честолюбний,— обізвався Сергій Антонович, беручи яблуко.— Це добре.— А здібності до шахів є?
— Аж занадто. Навчанню це, може, й не заважає, але здоров'ю шкодить,— зітхнула Соломія Олексіївна.— Якби він покинув... Може б, ти...
Сергій Антонович кинув такий виразний погляд, що вона замовкла на півслові. Тільки цієї миті згадала; він же затятий шахіст! Це ж шахи спричинилися тоді до розриву... В уяві висвітилась миттєва сценка — вони спізнюються на концерт, а Сергій дограє якусь "принципову" партію. Вона спаленіла: тобі шахи дорожчі від мене! Тоді навіть вухом не повів, коли вона грюкнула дверима. Гадав, що вже прив'язав, але не на ту наскочив...
Мовчки дивилися одне на одного, можливо, й Сергієві Антоновичу защеміла згадка, та напевне ж, бо й він зітхнув глибоко й значливо.
Нервово зателенькав дзвоник.
— Це він,— підхопилась Соломія Олексіївна.
До вітальні заглянув кучмастий височенький хлопець, привітався і одразу причинив двері. Не більше, як через дві-три секунди з його кімнати почулися різкі, істеричні голоси.
— Я такого ще не чув,— знизав плечима Сергій Антонович.— Наче записана бійка.
— Напевне програв. Завжди отак...
Сергій Антонович устав із-за столу і попрямував до Сергійкової кімнати. Музика стихла.
Дерева за вікном потемніли, Соломія Олексіївна ввімкнула світло і почала прибирати зі столу. В Сергійковій кімнаті теж засвітилося,— видно було золотисту стежечку під його дверима. "Ну, що ж, нехай познайомляться...— думала Соломія Олексіївна,— два Сергії..." Та коли знайомство затягнулося, заглянула до кімнати — Сергій Антонович і Сергійко сиділи один проти одного за столиком, схилившись над шахівницею. Усміхнулась нервово:
— Тобі, значить, шахи дорожчі...
Сергій Антонович глянув на неї, наче звідкись здалеку, і знову втупив очі на картаті простори шахівниці, де кипів мовчазний бій двох армій. Чи він пригадав ці слова?
— Ну, то як справи? — Соломія Олексіївна присіла на канапу.
— Не заважайте, мамо,— обізвався Сергійко, не повертаючи голови.— Я готуюсь до республіканських змагань.
— А сьогодні програв?
Сергійко, невдоволено засопівши, підпер голову руками і невідривно дивився на шахівницю.
— Ні, він не програв,— відповів за нього Сергій Антонович.
— Але ж прийшов явно розстроєний.
— Та то нічия зіпсувала йому настрій.
— Є чого переживати!
— Сергійко хотів виграти — ось у чому річ.
Перемовляючись, Сергій Антонович робив ходи і хвилин через десять змушений був припинити опір.
— Вітаю,— потиснув руку Сергійкові,— молодчина, це була тонка комбінація!
Сергійко сяяв, Соломії Олексіївні теж було радісно. "Коли б він знав, у кого виграв! — думала схвильована мати.— Коли б він тільки знав..."
Потім Сергійко показав ту злощасну партію, яка не далась йому і так зіпсувала настрій.
Сергій Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицію, тоді разом із Сергійком почав розглядати варіанти. Малий чудово пам'ятав партію і кожного разу відновлював її на шахівниці етап за етапом. Його прохідний пішак дійшов до сьомої горизонталі, один крок — і це вже ферзь!
— Я завагався,— ніяково посміхнувся хлопець,— чи підтримувати цього пішака, чи виводити коня на кращу позицію...
— І вирішив?..
— Ну... розумієте... це ж міг бути другий ферзь! Я послав ферзя на підтримку, ну, а чорні почали шахати... вічний шах.
— Запам'ятай, мій юний друже,— на все життя запам'ятай.: боягуз не грає в шахи! А тепер давай розглянемо такий варіант,— міркував Сергій Антонович, ставлячи того пішака у ферзі.
— То чорний ферзь одразу його й забирає!
— Нехай бере, а тоді білий кінь відходить із шахом і перекриває дорогу ферзю. Віддавши того пішака, ти змусив би чорного ферзя відійти на пасивну позицію. Дивись, тепер про вічний шах він і мріяти не може, а в тебе ось ще одна прохідна по вертикалі "а"...
Юний шахіст запустив п'ятірню в свою кучму.
— Точно!.. І чому я... чому завагався?
Соломія Олексіївна, хоч не уявляла перипетій боротьби на шахівниці, уважно дослухалася до розмови. В ці хвилини їй стало ясно, можна сказати, відкрилося: Сергійко природжений шахіст, і тут уже нічого не вдієш.
А Сергій Антонович то запитаннями, то мимохіть кинутим зауваженням підводив бесіду до головного: треба виробити в собі рішучість, силу волі, тоді не будеш спотикатись на рівному. В шаховій грі часто складаються такі ситуації, що один сміливий хід може вирішити долю партії.
— Я розумію...— Сергійко то зчіплював, то розчіплював пальці,— але... важко якось вирішити...
— Як на тому роздоріжжі,— усміхнувся Сергій Антонович.— Підеш ліворуч — натрапиш на змія, підеш праворуч — здибаєшся ще з якимось монстром...
— Та він ось як підросте...— почала Соломія Олексіївна, але Сергійко запально перебив:
— Наче я маленький... Я вже вищий за вас!
— Ну, добре, добре,— усміхнулась мама,— я мала на увазі життєвий досвід.
— Який ще там досвід? Аби говорити...
Сергій Антонович по-змовницькому підморгнув до Соломії Олексіївни:
— Такі юнаки, як Сергійко, тепер усе знають... Це такий народ, що... Але характер виробляти треба. Згоден?
— Та згоден, але...
Сергій Антонович вийняв з бокової кишені масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато більша від звичайних. Верхня частина її ребриста — тонкі стріли летять угору.
