Тихоокеанські оповіді - Тендюк Леонід
ТИХООКЕАНСЬКІ ОПОВІДІ
Там, де захлюпала спека,
Ніби обніжок — екватор,
Ліг борозною далеко
"Витязя" слід смугуватий…
А як прокинеться вітер,
Крилами люто ударить,
Залопотять понад світом
З якоря зірвані хмари.
Від буревійного шалу
Дітися, хлопці, куди нам?
Море і небо змішало
Вихором тим воєдино.
Штормом стривожена тиша
Над кораблем розкололась…
Рідний, за все наймиліший,
Здалеку вчувся нам голос.
Піснею з тихого гаю,
Шепотом ніжним колосся, —
Ніби дітей то гукає,
Жде — не діждеться матуся.
Земле — життя наше, доле!
Шквал шаленіє двобою,
Та не схитнеться ніколи
Той, хто багатий тобою…
"Тиша, стривожена штормом"
ПОЯС ОРІОНА
Поривчастий вітер одноманітними настирливими рухами розсотав, а потім і зовсім порвав зроблені з тонкої конопляної пряжі відтяжки, що ними до палуби кріпляться наші брезентові намети. Вночі, коли я змінився з вахти і йшов горішньою палубою, брезентові полотнища наметів тріпотіли над "Витязем", немов крила велетенських птахів. Здавалося, корабель летить і в мене за плечима теж виростають крила.
Десь позаду лишилися Центральні Полінезійські Споради, їхня насичена вологою спека, безмежжя екваторіальних вод.
Пливемо, але куди ж нам пливти? —
Попливемо на північ, під Пояс Оріона.
Так співається в старовинній полінезійській пісні.
Ми прямуємо на північ, до Гавайїв, куди ходу не більше трьох діб, і над кораблем увесь час палає золотий Оріон. У подувах північно-східного пасату вже відчувається ледь вловима, така жадана прохолода. Але землі не видно; за підрахунками штурмана, до Гавайських островів "Витязь" має підійти післязавтра опівдні. Проте близькість землі відчувається: по лісових духмяних пахощах, які приніс вітер; по обважнілих хмарах, що клубочаться ген удалині, заступаючи собою півнеба. Нарешті, з'явилися чайки та фаетони — перші вісники недалеких берегів.
Сьогодні уранці, коли зайнявся світанок і я мав ставати до керма, на північному сході з океанської безодні виткнулися гористі суходоли. Гавайї… Які вони зблизька? В уяві поставали різні картини. Але матросові ніколи мріяти. Життя на кораблі підпорядковане нелегкому обов'язку служби. Матросам, отже, ніколи і вгору глянути.
На Таїті, в Папеете, я з Анатолієм Анукіним, моїм напарником по вахтах, ходили в кіно. Дивилися "Графиню з Гонконгу" — фільм Чарлі Чапліна; у ньому знімалися один із синів Чапліна та відома італійська кіноактриса Софі Лорен. Єдине, що нам сподобалось, — місцевий колорит, екзотика. Та ще коли судно, на якому з Гонконгу відпливла графиня, причалило до Гавайських островів. Музика… Бронзовотілі остров'яни, яких ще звуть тут канаки. Кожному з прибулих вродливі гавайки дарували барвисті вінки — леї.
"От коли б і нас так зустріли!" — думалося. В усякому разі, коли б боцман забув про мене й Анукіна, ми — це вже напевне! — не прогавили б екзотичної гавайської зустрічі. Ба, може, навіть і самі були б її учасниками.
Не встиг я поснідати, як з гучномовця пролунало:
— Боцману на півбак, швартовій команді зайняти місце за розкладом!
— Ходімо мерщій! — прочинивши двері до їдальні, гукнув товариш, і ми вибігли на палубу.
Вимита і продраєна, вона висихала під лагідним тропічним сонцем, милувала око білизною та скалками води, що де-не-де виблискували мерехтливо. Постаралися хлопці! А ми з Анукіним зараз візьмемо в руки сталеві швартові кінці, протягнемо їх по всій палубі, і — прощавай, чистота. Адже троси — в мастилі. В рукавицях та й то відчуваєш під пальцями щось липуче.
Коли судно причалює до берега, швартування — чи не найвідповідальніший з усіх матроських обов'язків. У книжці "Виробниче навчання матроса", яку боцман радив вивчити назубок, чорним по білому написано, що в швартових операціях бере участь вся палубна команда. Правда, біля коралових островів, куди підходили, нас з Анукіним не турбували, дарма що ми теж з палубної команди і за швартовим розкладом повинні стояти біля в'юшка на півбаці.
Тепер боцман згадав і про нас. Як і належить, ми з Анатолієм протягли по палубі довжелезний трос; до корми піднесли сплетені з манільської линви велетенські грушоподібні кранці, котрі під час швартування опускають за борт, щоб пом'якшити удари судна об причал; підготували все інше. Тепер можна і помилуватися берегом.
Суходіл лежав недалеко. Зорові спочатку відкрилися силуети гір. Пласкі, із зрізаними вершинами, вони нагадували якісь дивовижні, націлені в небо жерла; долини, що розкинулись біля підніжжя, були схожі на широченні палуби. І сам острів скидався на диво-корабель, що перетинав нам курс в океанському безмежжі.
Учасники експедиції — океанологи, морські геологи, астрономи — висипали на палубу. Озброївшись біноклями, розглядають берег.
Здавалося, ніби не "Витязь" рухається, а острів летить назустріч і ми от-от зіткнемося з громаддям гір, кам'яним хаосом портових споруд.
Гавайські острови. Вісім високих, вулканічного походження суходолів — ланцюг височин підводного кряжа, розташованого в центрі північної частини Тихого океану. Найбільший — острів Гавайї. Він майже удвічі більший від кожного з усіх інших тамтешніх суходолів. Потім іде Оаху з портом Гонолулу, де зараз на лікуванні після невдалої операції в океані заступник нашого начальника експедиції — Стоянов і куди ми прямуємо; далі Кауаї, Мауї, Молокаї, Ніїхау, Ланаї та Кахулаве. Крім цих суходолів, до Гавайського архіпелагу належать також численні коралові мілини й рифи, один з яких названо іменем нашого земляка Юрія Лисянського.
Ми наближалися до одного з найбільших островів Гавайського архіпелагу — Оаху. Опівдні, як і передбачав штурман, підійшли до причалу. Кинули якір, швартувалися недовго: стали до пірса, на берег завели прив'язні канати. Ми з Анукіним не загаялися надіти на них за півметра від корми захисні щитки, аби берегова гидь — щури — не змогли пробратися на судно.
На пірсі, біля якого зупинився "Витязь", височить гранчаста вежа з годинником угорі та написом "Алоха". Про цю "алоху" розповідає кожен, хто тут буває. Слово "алоха" означає водночас і вітання, і виявлення почуттів до прибульців: "Моя любов з тобою". Навіть у лоції, цій безпристрасній книзі мореплавців, зазначено: при вході в порт найпримітніший об'єкт — вежа Алоха висотою сто дев'яносто три фути, вона стоїть на східному боці Гонолулу, на пірсі, за шість кабельтових на північ од входу в порт.
"МОЯ ЛЮБОВ З ТОБОЮ…"
У пам'яті зринули барвисті кінокадри "Графині з Гонконгу": гірлянди квітів, чарівні усмішки дівчат, спів гавайської гітари.
Я зачудовано дивився на вежу, коли почув з берега:
— Гей, ти! Алоха!
Якийсь незнайомець басив хриплим голосом. І враз спритним рухом — я навіть не встиг отямитися — жбурнув до ніг пачку папірців. Упавши на палубу, вони розсипались, і на одному я прочитав: "Протестантська секта мормонів звертається…"
Щоб не видатися неввічливим, я ретельно зібрав мормонські брошурки, розмахнувшись, кинув з корабля. Вони зачепилися за швартовий трос, розлетілися, повільно падаючи на масну, вкриту портовим брудом воду.
І тоді я вперше збагнув справжній зміст хваленої "алохи": мормон лютував, біснувався, сипав прокльони, лаявся, підбираючи найбрутальніші слова.
— Я — мормон, розумієте, мормон! — кричав він. — І я проклинаю диявола у вашій душі!
Слуга Єгови тицяв пальцем у небо, погрожував кулаком. Накричавшись, пішов геть, а на борт піднялися представники місцевої влади.
З візами у нас все гаразд — перша група витязян уже збирається в місто.
Мені ні з першою, ні з десятою сьогодні берега не бачити. Треба прибрати палубу. На це піде весь післяобідній час, а ввечері, якщо я завтра хочу бути вільним, слід заступити на вахту біля трапа. І треба ж, щоб усе так випало: вахта, брудні троси, щитки від пацюків… Прихід мормона. Не щастить, далебі, не щастить. А з вежі різноколірними вогнями дратівливо мерехтіло: "Алоха" — "Моя любов з тобою".
А бодай тобі!
Уночі стояти на вахті біля трапа — втіха: спека вщухла, ні штурман, ані боцман не дають доручень. Стій собі та дивись.
І я стояв, недремно пильнуючи "Витязь".
Із гір повіяв береговий бриз, приніс прохолоду. В порту десятки кораблів, а берег височіє гранітними мурами портових споруд. Ліворуч, за кілька метрів од нас, стоїть велетенський американський лайнер "Маріпоза". На його палубах не вщухає музика, веселощі. Рясні цятки ілюмінаторів, немов бджолині соти, з яких струмить золотаве світло, — он, переді мною. Я мимоволі шукаю між цього золотого розсипу одне-єдине віконце — ілюмінатор, що найближче до води. Зором перебігаю від корми до носової частини, вподовж лівого борту. Перший… другий… третій… Може, отой, найближчий од корми? В пам'яті зринають багато разів читані рядки: "Мартін… пішов до себе в готель. У вестибюлі він подивився на розклад пароплавів. Через п'ять днів на Таїті відпливала "Маріпоза".
— Подзвоніть завтра по телефону і замовте мені каюту, — сказав він портьє.— Тільки не палубну, а внизу з лівого борту".
Я знаю: то тільки вимисел митця. І знову згадується мимоволі: "Огні "Маріпози" вже мерхли вдалині, а він усе плив і плив, немов хотів дістатися до найближчого берега десь за тисячу миль".
На "Маріпозі" Джек Лондон послав свого Мартіна їдена на згубу в далеке море.
Синіє вітрило ночі, розкрилившись над містом. Вдалині, якщо дивитися з ходового містка, видно кам'яне громаддя, що зловісно нависає над Гонолулу. Жодного деревця — голі, без ознак життя скелі, припорошені сіруватим пилом схили. Гора — мов велетенський келих. Вона зветься Пуншевий келих — кратер давно згаслого вулкана.
Кілька років тому, вперше побачивши Гавайї, ці романтичні в моїй уяві острови, я неабияк захопився. А згодом довідався, що на одному з них, Кюре, живе тільки сила-силенна пацюків. І ще: острівець обрали мішенню американські військові кораблі на час маневрів. Та й інші острови, виявилося, не такі вже й мирні…
Хлюпала, б'ючись об пірс, лінива хвиля; корабельні снасті здавалися мереживом на небосхилі. З пірса вітер ніс пряні пахощі ванілі, ананасів, копри.
Принишкло огорнуте пеленою темряви місто. Угамувалися пасажири "Маріпози", розійшлися з палуб. У гавані тиша. Бовваніють мовчазні кораблі, що зайшли сюди на короткий перепочинок. У небі інколи прогуркотить мотор — іде на посадку літак з військово-морської бази Пірл-Харбор, та серед зоряного рясноквіття, в самісінькому зеніті, часом помітиш вогнисту рухливу цятку — супутник Землі.
