Березневий каламут - Гончар Олесь
Ще один воскреслий із мертвих — та чи цим тепер особливо кого й здивуєш? Ще один. Лейтенант Валуйко Максим, або ж просто Максюта, як звали його в полку. Той двадцятирічний безстрашний шибайголова з рум'яними повними щоками, що завжди першим ліз у вогонь і що загинув напровесні сорок п'ятого на плацдармі за Гроном, де під час одного з боїв увесь взвод його був відрізаний у полі й перемелений ворожими танками.
Бої на тому плацдармі були для нас чи не найтяжчими зі всієї війни. Намагаючись будь-що прорватися до оточеного Будапешта, ворог скаженів, в одну з ночей висадив на станції Комарно щойно перекинуті з Арденн танкові дивізії й, вибравши момент, пішов у наступ таким броневим валом, що ледве всіх нас не перетопив у Гроні. Тяжкий, пекельний то був плацдарм. А найтяжче було, може, тому, що вже весніло, сонце пригрівало, розбухали річки, наливались водою низькодоли в полях та пролеглі через плацдарм балки. Наші глинисті траншеї теж поналивались талими водами, в усій природі почувалось оте велике бродіння-відродження, що в нас має назву березневий каламут... До того ж перемога була не за горами, близькість її ми почували кожним нервом, почували, як подмух вологих південних вітрів, як тепло сонця, що крізь серпанки хмар уже звисока світило нам у білих весняних вітрах.
Дотавали сніги, вся Придунайщина була рябою, поля набрякли водами, бійцям доводилось стояти в траншеях де по коліна, а де й по пояс у глинясто-рудій крижаній каламуті.
Оборону ми перед тим будували кілька тижнів, вросли в землю і були певні, що ворог не зрушить нас з місця. І не зрушив би, якби не оті армади "фердинан-дів" та "королівських тигрів", несподівано кинутих проти нас.
Навіть на передовій, як відомо, є найпередовіші, ті, що їх висунуто вперед на саме вістря позицій. З-поміж них був і лейтенант Валуйко із своїм взводом. Бути на тому вістрі — то далеко бути. Бо коли удар, то їм першим приймати бій, бо коли тоді "тигри" вдерлися, то найпередовіших отих вони з ходу змели, перемололи, розтягли гусеницями по полю...
Загинув. Так вважалося. А він ось сидить переді мною — голова біла, як у молоці, очі в променях зморщок, у цих очах і досі — відвага молодості. Це таки він. Такий же відкритий погляд. Така ж статурність — груди випнуті, і орден Червоної Зірки якось особливо випукло поблискує у нього на грудях, на чорній сукняній гімнастерці. Сивий, сивий зовсім! Крупне, квітуче колись обличчя давно, видно, втратило юнацьку свою повнощокість — схудло, вилиці різко випирають, з'явилася в рисах його якась нова твердість, міць, мужня карбована різкість.
Валуйко каже, що він тут проїздом, їде от сюди (добуває з кишені запацьорену карту й показує на ній — куди), має на тамтешнім заводі одержувати, вірніш, вибивати якусь дорожну техніку.
— Я ж тепер дороги будую, уяви собі. Маю справи з щебенем, піском, гудроном, з різною дорожною технікою і бюрократами... Коли відвалявся вісім місяців по госпіталях і постало питання: куди? — дай, думаю, піду в дорожньо-будівельний технікум, дороги будуватиму: вони ж у нас ще дуже погані. І відтоді будую. На Кавказі будував, на Саратов тягнув, а зараз між районами будую. Бо ми ж варвари, розумієш? Бачив, що восени робиться в районах, коли зайдуть дощі, а буряк треба вивозити?.. Яку техніку рвемо, які машини губимо! Стільки за один сезон техніки гробимо дорогоцінної, що на ті кошти можна б уже не гудронові — золоті дороги побудувати!
Почувається, як кипить у ньому пристрасть, кипить оте наболіле, і як він стримує себе, щоб не розійтись аж занадто.
Він закурює.
— Життя як? А життя як життя: то недовиконуєш, то перевиконуєш, сьогодні виносять догану, завтра дають премію, а там знову загризешся з начальством — знаєш же, як це в нас... Та, мабуть, і у вас так само? Одному не те сказав, другому не догодив, того на зборах покритикував, бо ж не личить нашому братові очі на брехню заплющувати, де б вона не була, правди від тебе ждуть — ти ж гвардієць!.. Ну а потім чуєш: важко з ним, характер у нього псується...
Міцний басовитий голос фронтовика стає неспокійним, Валуйко й не помічає, як знову кидається в ту рідну свою стихію із гудроном, нарядами, бюрократами, в той клопітний світ, де він живе, воює, де треба "давати комусь прикурити", когось виводити на чисту воду, роздраконювати на зборах, бо хіба ж це нормально, що мусиш кидати все і їхати на завод вибивати техніку — знає, що й там доведеться з кимось братись за петельки...
Ні, це таки Максюта, я впізнаю його волю, впертість, темперамент, і все ж — хоч я його уважно слухаю — мене не покидає почуття неймовірності його появи тут, його повернення звідти, з небуття. Адже він зник був для нас остаточно, безповоротно, героєм поліг на полі бою, відійшов у минувшину, і полк саме так згадував його — як одну з невіджалованих, хоча й неминучих на війні втрат. Нове ж поповнення, те й зовсім безболісно слухало згадки про нього та про його взвод — полеглий у димах плацдарму, полеглий загадково, майже легендарно.
І оце він звідти. Звідти, де весніло, а потім враз заскреготів залізом увесь наш плацдарм і враз перетворився в пекло, де мокра, щойно розмерзла земля мішалася з кров'ю, з розбризканим людським мозком, і вирував той залізний ураган без найменших пауз, і не сонце життя, а сонце смерті латунно, ненависно блищало нам крізь серпанок хмар.
— Але як же все-таки ти воскрес?
Він нахмурюється. Темне, землисте обличчя його ще дужче темніє.
— Воскрес я, брате, один. А взвод? Взвод же весь поліг,— очі його блиснули спідлоба сірим недобрим блиском.— Ви так і не знаєте правди всієї. Полягли. А як? Вінок героїв на них, та й по всьому... А я ось двадцять років живу і двадцять років мучуся цим: так наче я їх навмисне погубив. Ти ж знав моїх гвардійців — що за люди були! Чаплієнка пригадуєш? Перед тим його тільки в партію прийняли. Веселий, співучий, страху не відав... А Багрій? Це ж орел! А Божедар, що все дітьми хвалився... А Юров? Ну, отой зовсім молоденький. Вася Юров, телефоніст... Той, що все сміявся та казав: "Нічого не боюсь! Війна для мене — як маскарад!.." Я їздив після війни в його краї, з батьками бачився, і наречену його показували мені — вже літня жінка, має свою сім'ю... А я досі ніяк не можу забути той його погляд, коли танк на нього наїжджав — погляд-благан-ня, погляд-крик, юний, майже дитячий погляд, яким він зі мною прощавсь... Всюди ношу його в собі і знаю — носитиму до кінця днів моїх...— Валуйко схвильований, очі його вологішають, він ще запалює цигарку.— В тім-то й річ, що пережиті драми — вони не вмирають, вони — в людині. Буває, що приглухне, а тоді знов вибухне, опалить, опече, і ти вже місця не знаходиш, несамовитієш від того, що було...
Те, що було! Для нього воно, здається, справді ніколи не вмирає, знову й знову в ньому відроджується, оживає, як цей березневий каламут.
— Розумієш, наче всі їхні душі в мою переселились і оце ганяють мене по світлу, бунтуються, не дають заспокоїтись.— Гримаса болю пробігає по суворому Ва-луйковому обличчю.— Ми ж могли не загинути в тому бою — ось що терзає найбільше. Смерть наша там була непотрібна, в цьому я переконаний. І уяви моє становище перед взводом в тій, передсмертній уже ситуації: я їм командир, старший над ними, їхнє життя в моїх руках, і все ж я мушу губити їх і себе — губити безглуздо. Трагедія вся в цьому, що безглуздо! Досить було одного слова, одного розумного розпорядження, і взвод був би врятований без будь-якої шкоди для справи... І той, хто це слово міг сказати, був з нами якраз, стояв поруч зі мною...
— Хто ж це?
— Ну, хай уже я міг не зорієнтуватись,— мовби не розчувши запитання, в замисленні вів далі Валуйко,— молодий був, гарячий, сам на рожен ліз, бо, крім усього, ще й хвастонути любив, та й орденів кортіло — не стану брехати... Але ж він, він! У батьки не одному б із нас годився: і не дурень же, бачив, як ситуація складається... У відкритому ж полі ми, нічим не захищені, в нас і окопів путніх ще не було. А за кількасот метрів, за спиною в нас — траншеї повного профілю. Хіба під захистом тих траншей ми гірше билися б з танками? Капітан Хлюпань, трясогуз старий,— на ньому, на ньому весь гріх.
Он воно що! Капітан Хлюпань, отой скрипучий, лайливий сусід наш... Мав ніби ж репутацію бездоганного служаки... Ні, це щось не схоже на нього. Бували в нього з Валуйком сутички, це вірно, але щоб аж так...
— Наче ж він непоганий командир був.
— Я теж так думав до того нашого смертного дня. Вмиратиму, не забуду ранок отой. Сонце в тумані. Ми щойно поснідали, стоїмо гуртом на вогневій, і Хлюпань з нами — він тієї ночі в нас ночував... Ворог не стріляє, ми теж, веселі стоїмо, диво наше солдатське розглядаємо: на землі, під крижинкою тоненькою — весна зеленіє! Водичка під тією крижинкою, і в ній так яро, іскристо зеленіє травка якась... І в цей час чуємо далекий гуркіт. "Що це?" — глянув на мене капітан Хлюпань, і я бачу, як він зблід. І одразу ж ми почули, як і за пагорбом, і в балках, в одній, другій — всюди в тумані танки гуркочуть. На фланзі метушня, піхота з бойової охорони уже перескакує до головних траншей. Я не мав сумніву, що капітан Хлюпань дасть і нам наказ відійти, бо кому ж це було потрібно, щоб ми з своїми мінометними трубами залишалися тут — адже в нас і протитанкових гранат було всього лише кілька штук. Міни, але ж міна "тигра" не бере, це він знав, гад старий. Гуркіт танків посилювався, вже били по них наші артилеристи, треба було щось вирішувати, і капітан Хлюпань заметушився, скрипучим своїм голосом гукнув ординарця,— бачу, зараз чкурнуть.
— А взвод? — питаю.
— Вам із взводом — лишатися тут!
— Але ж піхота... гляньте!
— Мовчать! Без паніки! Ні кроку назад... І наказав мерщій знімати зв'язок.
— Я був просто ошелешений,— помовчавши, вів далі Валуйко.— Бо якщо перед цим ще можна було думати, що він не розібрався, не встиг як слід оцінити становище, то тепер, коли він наказав забирати зв'язок, усім нам ясно стало, що він просто нас кидає, жертвує нами, свідомо нас прирікає на смерть.
— Нащо ж зв'язок забираєте???
То лунає чийсь крик з вогневої. А він ніби не чує. Ще лютіше квапить ординарця і, нагнувшись, сам шарпнув, зриваючи, нитку польового телефону.
