Неабияке казна-що (дитинство Пеле) - Дерманський Сашко

ДІКО

У ребра щось муляло, мабуть, батькове взуття. А ще було тісно й темно, тому трохи страшно. Проте Діко тихесенько скрутився калачиком і намагався не вовтузитися, щоб ніхто не викрив, де він.

— Жоао, ти не бачив Діко? — спитала мама в батька. — Куди це він подівся?

— Певно, побіг гратися на вулицю, — відповів той.

— Малому ще немає трьох років, ти ж знаєш, що я не хочу, аби він сам вештався по дворі. Піди забери його звідти, поки знову не забрьохався по вуха в калюжі.

Рипнули двері — це, напевне, тато пішов по сина. Але ж він не знає, що Діко зовсім не надворі. Ну й нехай. Головне — сидіти тихо, тоді нарешті збудеться його мрія.

За кілька хвилин двері знову противно рипнули.

— Його ніде немає, — почувся стурбований татів голос.

— Цього ще не вистачало! — мама теж була занепокоєна. — А ти гукав?

— Та гукав.

— Піди ще погукай та зазирни в собачу буду. Може, знову заснув коло Бутча.

Діко ледь стримався, щоб не засміятися й не викрикнути: "А я тут! А я тут! У буді мене немає!"

Та вчасно спохватився: не можна йому кричати, бо витягнуть зі схованки й нізащо не дозволять здійснити задумане.

— Я — бігом до Бутча, а ти тут пошукай. Якщо запізнюся на тренування, то лишуся без зарплатні! — роздратовано кинув батько й знову сердито хряснув дверима.

— Діко! Діко! — почала гукати мама. — Де ти, синку?! Ану виходь. Годі гратися в хованки!

Хлопчик закляк. Йому було страшенно мулько, але заради поставленої мети він був готовий витерпіти все.

— Діко! — мамин голос прозвучав зовсім поруч.

Вона підійшла до ліжка. Коло нього стояла велика сумка, з якою її чоловік, батько Діко — професійний футболіст місцевої команди, завжди ходив на тренування. Сумка заважала зазирнути під ліжко, тому жінка вирішила відставити її набік.

— Ого! Що це він сюди наклав? — здивовано спитала сама в себе мама, ледве відірвавши її від підлоги.

Потім вона стала навколішки й заглянула під ліжко. Сина там не було.

— Повно пилюги, треба витерти... Але де ж Діко?

А Діко тим часом навіть дихнути боявся.

Мама була так близько, що ось-ось могла його знайти. На біду, йому ще й у носі засвербіло. У батькової спортивної форми, надто ж у взуття, був якийсь кусючий запах. І він дедалі дужче крутив малому в носі. Діко вже тричі намірявся чхнути, та вчасно затискав носа пальцями й дихав ротом.

Тим часом мама подалася на кухню й чимось там забряжчала.

Малий полегшено зітхнув.

Тут укотре подали голос незмащені двері.

— У буді немає! — повідомив батько. — Не знаю, що робити далі, але я не можу спізнюватися.

— Якщо тобі тренування дорожче за власного сина, — озвалася з кухні мама, — то можеш вшиватися. Тільки я не знаю, навіщо ти взагалі туди ходиш? Все одно в твоїй провінційній команді платять, наче кіт наплакав.

— Щоб перейти в кращий клуб, мені треба тренуватися! — скипів батько. — А я замість того в собачі буди заглядаю!

— Мені все зрозуміло! — тут Діко визначив по маминому голосу, що і їй урвався терпець. — Все ясно: тобі футбол затьмарив увесь світ — сім'ю, жінку, дитину...

— Це неправда! — заперечив батько. — Ви для мене важите значно більше.

— Ні, чоловіче, — огризалася мама, — якби поставити на ваги сім'ю і твою спортивну торбу, то вона б таки переважила. Що ти, до речі, туди напхав?

— Нічого я не пхав туди, там, як завжди, форма.

— Мені вже однаково, — спересердя відрубала мама. — Йди на своє кляте тренування, а я сходжу до сусідів — може, Діко до них забрів і бавиться з їхнім котом.

"От і не вгадала, — думав собі малий, — я тутечки, в кімнаті. А з котом я посварився вчора, бо він видер у мене прямо з рота млинця".

— Точно, він у сусідів, — погодився з мамою тато, — треба було одразу до них іти, а то тільки сварку на рівному місці затіяли. Не сердься.

— Я й не серджуся, — подобрішала мама, — просто дуже переживаю за малого, раптом з ним щось трапилось.

— Усе буде в порядку, — вже лагідно промовив тато, — він напевне грається в сусідів. Он і вчора ходив до них.

— Якби ж так, — зітхнула мама. — Ти знову до вечора?

— Як вийде. Скоро важлива гра, ти ж знаєш. Якщо гарно себе покажу, може, запросять грати до "Сантоса". Переїдемо в Сан-Паулу, я зароблятиму пристойні гроші...

— Ну, гаразд. Йди, бо спізнишся.

— Та йду вже.

Батько взяв свою велику сумку й закинув на плече.

— Ого-го! Ти щось сюди поклала мені?

— Я? Чого б це? — здивувалася мама. — Я гадала, це ти напхав повну сумку якогось каміння.

— Нічого не розумію, — збентежено пробурчав батько й поставив сумку на підлогу.

І тут Діко вже так защипало в носі, що навіть не допомогло затискання. У той момент, коли батькова сумка опинилася долі, в ній стався вибух.

— Матір Божа! — підскочила на місці мама. — Хтось підклав тобі бомбу!

— Що за маячня?! — насупився батько й одним рухом розкрив сумку.

"Бомба", скрутившись калачиком, лежала на його тренувальній формі й затискала пальцями свого маленького носика.

— Діко?! — в один голос вихопилося в батьків. — Що ти тут робиш?

— Чхаю, — спокійнісінько відповів малий, а потім додав: — Мамо, треба випрати таткову форму, бо вона смердить і крутить у носі.

Батько засміявся, витяг малого з сумки, поцілував його і, віддавши мамі, помчав на тренування.

— Навіщо ж ти заліз до сумки? — спитала мама, гладячи сина по голові.

— Та, — махнув рукою малий Діко. — На тренування хотів.

— І що б ти там робив? — усміхнулася мама.

— Як що? Я б себе гарно показав, і мене б узяли грати до "Сантоса".

— Іншим разом, синку, — розцвіла посмішкою мама, — в тебе ще все попереду.

МИЛИЦІ

Батька так і не взяли до кращої команди. Не тому, що він погано грав, ні, грав він гарно, проте сталося ось що.

Якось, йдучи на чергову гру, батько сказав матері Діко:

— Мені здається, що сьогодні має статися халепа.

— Може, тебе нарешті запросять до пристойної команди, й ми виплутаємося зі злиднів, — з надією сказала мама.

— Не знаю, але в мене, передчуття: в цьому матчі мусить вирішитися моя футбольна доля, — сказав батько й пішов собі.

— Якби ж то, — зітхнула мама й, наказавши Діко нікуди не йти з двору, подалася готувати обід.

Діко з двору не йшов. Він знайшов якусь іржаву бляшанку, встановив з двох камінців ворота і півдня гилив у них свого залізного "м'яча".

Потім мама забрала його на обід. Діко нагасався добряче, тож мав гарний апетит.

— Ого, розійшовся! — навіть здивувалася мама. — Гляди, батькові залиш попоїсти, бо він повернеться теж голодний, як вовк. Ох, і пощастило мені — двоє футболістів у хаті!

— Пощастило, — погодився Діко, втираючи губи долонею. — Ходімо, постоїш на воротах, я тобі гол заб'ю.

— Вибач, не можу, синку, — відмахнулася мама. — У мене робота є. Он скоро батько прийде, з ним пограєшся. Гра вже закінчилася, ось-ось татко буде. Йди— но виглядай його.

Діко побіг виглядати татка. Але того все не було й не було. Скоро й мама вийшла з дому.

-Немає?-стурбовано спитала вона.-Дуже дивно. Гра вже мала б давно скінчитися.

— Бачиш, немає, — журливо мовив Діко. — Ставай на ворота.

Доки мама думала, що на те відповісти, біля двору зупинилася машина.

— Мабуть, татка хтось підвіз! — здогадалася мама. — Нарешті.

Діко зрадів: вже хтось таки стане на ворота, і він вклепає комусь гола. Але коли тато увійшов, Діко не просто зрадів, його охопив справжній захват від того, що він побачив. Тато зайшов не просто так: в руках він тримав якісь чудернацькі дерев'яні штуковини, на які щоразу спирався, хитро примостивши їх попід руки. Одну ногу він переставляв, як і годиться, а другу, Діко такого зроду не бачив, — весь час тримав у повітрі, трохи підігнувши.

"Ну, все! — подумки зрадів малий. — Певно, татка нарешті взяли до багатого клубу і там видали такі спеціальні хитромудрі палиці. Мабуть, в пристойних командах усім такі видають, щоб футболісти швидше бігали".

Хлопчик вже хотів підскочити до батька й помацати небачені штуки, як мама по хвилі заціпеніння вигукнула:

— Жоао! Що з тобою, Жоао?! Та не мовчи ж ти, кажи, що сталося!

— Ось, — батько ніби виправдовуючись, винувато кивнув чи то на зігнуту ногу, чи то на дивні дерев'яні предмети. — Не пощастило.

Тепер Діко збагнув, що ті штуки — не дуже добрі, й не став їх чіпати, а мовчечки пішов за батьками в дім.

Виявилося, що батько пошкодив коліно під час гри. Його оглянули лікарі на полі, а потім відправили до лікарні. Там сказали, що травма серйозна, і видали ті палиці (вони, з'ясувалося, звуться милицями).

Тато щодня натирав чимось і перемотував своє коліно, інколи ходив до лікарні на своїх милицях і повертався звідти понурий. Він дуже переживав. Згодом батько вже пересувався без милиць, але одного дня прийшов від лікаря зажурений.

— Сказали, я не зможу більше грати, — кинув він матері, й кожне його слово було, наче важкий камінь.

— Зовсім? — обережно спитала мама.

Батько не зміг відповісти, а просто кивнув, ковтаючи щось невидиме.

— Давайте обідати, — тихо відповіла мама й пішла на кухню.

Тато нічого не їв. Він сидів над тарілкою і дивився в неї, наче нічого в ній не помічав. Його очі блищали, а жовна здригалися раз по раз під темною шкірою на вилицях.

— Тобі доведеться шукати якусь роботу, — тихо промовила мама. — У нас майже закінчилися гроші.

— Знаю, — ледве витиснув із себе батько. — Але чому так сталося? Хіба так мало статися обов'язково? Я ж мріяв грати за "Сантос", бути найкращим і гарно заробляти, ми ж мусимо коли-небудь звести кінці з кінцями! Чому ж так сталося?! Тепер я не гратиму. Ніколи... не гратиму.

Діко здалося, що його мужній татко ось-ось заплаче. Малий зіскочив із свого стільця й підійшов до батька.

— Не журися, тату, — сказав малий. — Хочеш, я гратиму за "Сантос" і стану найкращим? Хочеш?

— Хочу, — батько підхопив сина на дужі руки й притис малу кучеряву голівку до своєї щоки.

Діко відчув, що батькова щока чомусь мокра.

— Я гарно зароблятиму, — вів своєї малий футболіст.

— Тобі доведеться багато тренуватися, синку, — сказав батько витираючи щоки рушником. — Дуже багато, чуєш? За себе... й за мене.

— Дорле, тату, — сказав Діко. — Буду тренуватися за себе й за тебе...

ЧИСТИЛЬНИК ВЗУТТЯ

— Краще мати брудну пику, ніж нечисті черевики!.. Підходьте, не минайте, взуття підставляйте!.. За одну хвилину зроблю з вас людину!.. — без угаву вигукував дзвінким голосом малий темношкірий хлопчик, сидячи на дерев'яному ящичку край перону залізничного вокзалу бразильського містечка Бауру.