Як Русин товкся по тім світі - Франко Іван

I

Русин умер. Про се не було ніякого сумніву. Секція його тіла, доконана трьома лікарями, виказала навіть причини, задля яких він мусив умерти. Причини були дуже глибокі і висловлені дуже вченими термінами; в протоколі не промовчано навіть, що секції доконали ті самі три лікарі, що за життя лічили його, пускали йому кров, виривали зуби і вирізували всякі шкідливі нарости, поки не вмер.

Умер нарешті, і його поховали.

Як відомо, руська душа не зараз по смерті летить на той світ, але ще якийсь час літає потих місцях, де спочиває тіло. Може, се перша кара за її життєві гріхи — приглядатися невидимо до того, що з її тілом і пам’яттю роблять по смерті. Так воно, чи ні, досить, що душа нашого Русина почула се дуже дошкульно. Коли зійшлися лікарі, щоб краяти і шматувати її тіло, вона в виді мухи сиділа на великім чорнім цвяху, яким були прибиті до хреста ноги дерев’яного Христа, що стояв у головах катафалка. Сиділа і чула розмову ескулапів, не можучи одначе ніяким способом виявити свого осуду про неї. .

— Крепкий був хлопиця, — сказав один лікар, — погляньте, колего, які в нього кості, які м’язи, які груди, як у Геркулеса! Я й не думав, що так швидко переможемо його своїми ліками.

— Що кажете, колего, — швидко! Згадайте краще, скілько то ми намучилися з ним. Мені дивно лише, як багато він витримав і жив. Коли б не шановний наш протомедик, то хто знає, чи не жив би ще й досі.

— I певно жив би, — мовив поважно третій лікар, якого ті два звали протомедиком. — Колеги, невважаючи на всю свою вченість, не пізналися на тім, де його найслабша сторона, і задавали йому ліки не такі, яких було треба, щоб вповні знівечити його життєві сили.

— Але ж, шановний колего, — скрикнули в один голос оба перші, — адже ж нам здається...

— Лиш потривайте хвилинку, колеги, — мовив поважно протомедик, — зараз витолкую вам се. Колега з правої руки зрозумів свою задачу дуже примітивно і лічив його тільки на Vim numericam* через пущанє крові, насильні прочищування і т. д.

— Здається, одначе, що наслідки... — перебив несміло лікар із правої руки.

— Наслідки, розуміється, були, але ані не такі скорі, ані не такі тривкі, як би можна було надіятися, — сказав протомедик. — А колега з лівої руки навіть і настілько не зрозумів своєї задачі.

— Як то? — скрикнув лікар із лівої руки. — Хіба ж моє лічене його Rabies hajdamacica*...

— То-то ж то, та ваша нещасна Rabies hajdamacica! А знаєте, колего, що само етіологічне і терапевтичне поняття тої хороби інвольвує певну нерівність і несистематичність поступування. В’яжете хорого і рівночасно даєте йому їсти. Випікаєте його рани і рівночасно виводите його з зомління і доводите до притомності. Даєте йому рвотного і рівночасно побуджуєте його апетит. Пускаєте йому кров і рівночасно очищуєте її. А головна ваша вина — ділання в суперечності з сусідом.

— Ну, ну, не знаю, оскілько колега протомедик... — почав якось помалу, ніби іронічно лікар з лівої руки.

— Знаю, знаю, що колега хоче сказати, — живо перебив його той, — і зараз виясню вам свій метод і своє поступування. Я вступив на фізіологічний терен, приготований вами, — не перечу сього, але я приложив метод досконаліший та успішніший, бо звернув головну операцію не против тіла, а против душі. Його Vis numerica, яку підкопував колега з правої руки, придалася мені против самого колеги. Його Rabies hajdamacica обернув я в відповідній хвилі против колеги з лівої руки. Ані одна, ані друга не шкодила мені ані крихітки. Натомість я головною підвалиною його життя признав Independetiam summi positam*, звану також Mania autonomica*, і против тої чисто психічної хороби звернув я весь апарат також психічних способів, поки його душа не стратила віри в своє власне існування і нарешті-таки не покинула сього велетенського тілища.

Бідна душа чула ті слова, розуміла їх, але не могла відповісти нічого. Лише затріпотала веселчаними крильцями, але вищий присуд не позволяв їй відлетіти — мусила слухати дальших розмов лікарів, мусила придивлятися, як їх ножі грузли в її тілі, пилували її кості, як їх закровавлені руки виривали з грудей її серце і розрізували його начетверо, щоб пізнати його будову, і як їх пальці видряпували мозок із її черепа та стрягли в його закрутах.

Нарешті минув її час, і вона полетіла на той світ, напоєна гіркою отрутою, бо ніхто не згадав про неї добрим словом, ніхто — здавалося — навіть не постерігся, що посеред живих не стало одного, і то не найгіршого та й не посліднього між усіма. Двигаючи ціле пекло болю та жалю, полетіла душа звичайною сонячною стежкою, але швидко зблудила з неї. Була се душа дуже грішна, то й очевидне діло, що блудна стежка завела її просто до пекла.

II

Прийшов Русин перед пекельну браму і навіть стукати не потребував. Пекло, як відомо, все стоїть отворене і браму має широку, а в брамі все натовп і стиск, так що ніхто й не завважив, як наш Русин разом із іншими грішниками ввійшов до середини тої "юдолі", повної "огнів невгасимих" та "черв’яків невсипучих".

Вид пекла розчарував його дуже. Думав, що знайде якісь бездонні пропасті, страховища, муки та катуші, яких ані око не видало, ані вухо не чувало. А тим часом куди тобі! Якісь сірі ніби багновища, ніби піски, без кінця й краю, без зелені, без лісу, без ріки; вгорі щось ніби небо, лише чорне, як смола, без сонця і без звізд, — одним словом, околиця нужденна і нудна до найвищого ступеня. А між тим небом і тою землею, ніби чорні хмари, повзали рої душ грішників, що блукали самопас, без заняття, без праці, без радощів, але й без ніякої особливої муки, крім нестерпної нудоти.

"Ага! — подумав собі Русин. — Чи бач, чим ті чортяки прокляті хочуть допекти чоловікові! Нібито — жий собі, літай, плавай, по стінах дерися, але не роби нічого. Хитро надумали! Нудою хочуть доконати, бо знають, що для господарської дитини праця — то перша основа життя. Але не діждете ви, поганці, щоб я тут піддався вашому правилу!"

Лютий був Русин. Так багато лютості приніс із собою зо світу, що наважився робити в пеклі все на злість і наперекір.

"Все одно мені, — думав собі. — Раз уже чоловік дістався сюди, то хоч погуляю собі і заллю чортам гарячого сала за шкіру".

I давай шибатися по пеклі, як навіжений, перевертаючи, розбиваючи та товчучи все, що лише надибав по дорозі. Але проклята рівнина була така безконечно довга, перешкод не було ніяких, а розбивати бідні грішні душі не було ніякої приємності.

"Що вони мені винні? — думав Русин. — От якби так чорта якого спіткати, то було б гаразд!"

Що ж, коли чорта ані навіть на лік не було видно.

"А се по-якому? — подумав Русин. — Бути в пеклі і чорта не бачити — ге, се вже хіба остатня ганьба! Але чекай ти, антипку, один із другим зараз я тут повиваблюю вас!"

Сів посеред болота і почав руками й ногами місити пекельну багнюку, ліпити з неї вальки та цегли та укладати в купи. Нарешті, коли того добра наготував уже досить, підняв руку, щоб перехрестити його, і крикнув:

— Ну, господи, допомагай!

В тій хвилі явився обік нього гарний паничик у шапочці з когутячим пером, у зеленій курточці і в червоних обтислих штанятках, з блискучою лісочкою в руці.

— А що ти, чловєчку, тут робиш? — запитав солоденько у Русина.

Русин з давньої привички зняв перед паничем свого здоровенного, повстяного, засмальцьованого капелюха і сказав:

— А то, прошу пана, хочу тут церков мурувати.

— Що? Як? — запищав панич. — Ти посмів би? Хіба не знаєш, де ти?

— Та нібито знаю, що в пеклі, — мовив Русин, чухаючися в потилицю, — але не знаю ще, які тут порядки. Панотців бачу тут досить, ну, та й подумав собі: вибудую церковцю, то ми б і оселилися тут усі разом із нашої парафії.

— Не знаєш, які тут порядки? — заверещав панич і замахнувся на Русина своєю паличкою, яка нараз перемінилася на величезний залізний дрюк. — Чекай, я тебе навчу наших порядків!

Та поки встиг ударити, вже Русин вирвав йому дрюк із руки та й як не відвине руку, як не вцідить чорта його власним дрюком по хребті, аж той завив, мов ціла сотня вовків, закрутився вихром і полетів до найстаршого дідька з жалобою.

Безмірно втішився Русин, дохопившися дрюка до свої рук.

— Ну, тепер уже не буду нудьгувати! — крикнув він. — Я їм отсею патичиною стілько дір у всіх стінах нароблю, що їм і крохмалю відхочеться! Ану, попройбумо поміст!

I почав працювати щосили, копирсаючи та вибиваючи дрюком діру в помості. По кількох здоровенних ударах почув, що дрюк пролізає наскрізь якусь негрубу верству, якою був переділений горішній пекельний поверх від долішнього. З діри почав добуватися густий смердючий дим.

— Ага, чортяки прокляті! — крикнув Русин. — Гей, дивіться, люди добрі, — кричав він до грішників, що окружили його широким колом, мов незліченне стадо ворон і галок, — гляньте лише, що се за бестіони! Тут нагорі морять нас холодом і пітьмою, а самі сидять у теплі і огник собі палять та світять. Але чекайте, доберемося ми до вас. Гей, хто має відвагу, нуте за мною! Ламайте поміст, буде й нам видно і тепло!

Але інші душі були прості тіні, то й не могли нічим допомогти йому. Лиш він один між ними був сильний. Тож, ухопивши чортівську дрючину, заважив нею в діру так здорово, що аж склепіння затріщало і відразу викришилася в ньому величезна діра. Крізь ту діру видно було долішній поверх пекельний. Се була також величезна рівнина, по якій, мов звізди на небі, були розсіяні незліченні великі огнища з приставленими до них кітлами, ще більшими, як панви в солеварні. Між огнищами, як величезні чорні гадюки, снувалися незліченні ріки і потоки плинної смоли, видаючи з себе досить приємний і дуже здоровий на груди смоляний запах.

— Чи бачите їх? От бестії чортяки, як вони собі тут приємно устроїли свою домівку! — крикнув Русин. — А ви, бідні душі, дзвоніть зубами від холоду та душіться тут у смердючих болотяних випарах! То така в пеклі правда? Го, го, панове анциболоти, ми вам не жаби, щоб у болоті сиділи! Годі вам підіймати нас на кпи! Раз уже чоловік дістався до пекла, то бодай пекельна справедливість мусить йому бути! Гей же за мною, кому тут негоже! — крикнув до грішників і з дрюком у руках скочив крізь діру в долішній поверх. Як непроглядна хмара, поперлися за ним грішні душі, наповнюючи все пекельне підземелля невимовним пискотом та свистом.

— Гей, а се що? — заверещав один чортяка, що стояв біля найближчого кітла і підкладав огонь під котел та доливав до нього смоли, в якій, мов галушки в окропі, плавали та булькотали грішні душі.

— А ти, проклята машкаро, — крикнув до нього Русин, — то ти тут собі забавки робиш, а про нас ані тямки? А се по-якому, га?

— Гевулт! — заверещав по-жидівськи чорт, бачачи діру в стелі і ті грішні душі, що товпилися крізь неї вниз.