Лебідь - Вишня Остап

I

Розчудеснi мiсця на рiчцi, на Пiвнiчнiм Дiнцi...

Вам нiколи там не доводилося бувати?

Коли не доводилося, — обов'язково побувайте.

Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змiіва.

Змiїв — мальовничий городок, тепер районний центр Харкiвської областi, — вiн розлiгся якраз на Пiвнiчному Дiнцi.

У Змiівi ви вiзьмете човна й попливете за течiію Пiвнiчним Дiнцем...

А пливти вам треба в червнi...

Ви потихеньку пливтимете i милуватиметеся чудесними краівидами: лiворуч зеленiтимуть заливнi луки, — зеленi вони, тi луки, зеленi, та запашнi, уквiтчанi i ромашкою, i конюшиною, i дзвiночками, а iнодi серед зеленої соковитої трави червоно горiтиме квiтка степового тюльпана або дикого маку.

I скiльки ви пливтимете, весь час вiтатимуть вас своїм щебетанням веселi жовтобрюшки, канарейковi трясогузочки, пiдпадьомкатиме на вашу честь перепел i дерчатиме деркач.

З прибережного пiсочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоцi, вкритiй лататтям та бiлими лiлеями, мов почесний вартовий, вас зустрiчатиме сiра чапля.

На правому високому березi в кущах лiщини розриватимуться солов'ї...

Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.

Наближаючись до Коропового хутора, Пiвнiчний Донець ширшаі, робиться многоводнiшим, глибшаі, — тут вiн упливаі в лiс, — з обох берегiв над ним схиляються зеленi вiти густо-зеленої вiльшини, гостролистих кленiв, струнких дубiв, бересткiв, грабини, утворюючи над ласкавою рiкою казкову алею-тунель...

Стоять на височеньких протилежних берегах дерева i нiби вiтаються мiж собою, простягаючи одне одному зеленi вiти-руки.

Як випливете ви з алеї-тунелю, — острiвець невеличкий на вашiй путi буде, — зелений, зелений острiвець, зарослий i вiльхами, i вербами, i кугою, i високим-високим очеретом.

А на тому на островi пiд розлогою, старою, дуплястою вербою курiнь побачите, — благенький курiнь, такий собi очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вiтами, та кугою, та травою, — щоб од дощу десь приткнутися було...

I в куренi зеленої трави наслано, щоб можна було при нагодi, чи як уже дуже очi злипаються, подрiмати годину-другу.

Ген там гонiв, може, за п'ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з лiвого берега на правий переправитися, — бо лiвим берегом ген он аж куди пiшли луки та й луки, та й луки, — а на правiм березi величенька серед лiсу галявина, де й розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з городами...

Ах, який чудесний Коропiв хутiр!

I хатiв за деревами та за садками не видно, i такi ж там соняшники, i така там квасоля, тичинами пiдтримувана, росте, — ну, просто вам як лiс...

Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть:

— У нас не хутiр, а рай!

А ви вiзьмiть та їх i запитайте:

— А ви рай бачили?

Вони за словом у кишеню не полiзуть:

— А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй ість...

А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк їх пригорнути, ви їм скажiть:

— Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно посмiхнуться i скажуть:

— Могло буть! Отакий Коропiв хутiр!

II

На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня, куди вам пристати треба, — там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу вудить...

От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об берег...

Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка сидить.

У солом'яному брилi й босий...

— Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! — весело ви до нього...

— Драстуйте, — вiн до вас...

— Живенькi-здоровенькi? Як рибка? — ви дiдовi.

— Порвало! — дiд вам.

— Кого порвало?! Хто порвав?! — iнтересуітеся ви.

— Снасть! — сердито кидаі Кирило Iванович. — Не бачите хiба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати не можу! Сатана!

— Та хто ж порвав, хто ж заплутав? — не вiдстаіте ви вiд дiда.

— Хто ж, як не вiн!

— А хто вiн?

— Та що, ви не знаіте: короп! — люто вже говорить дiд i з серцем кидаі на траву лiску. — Закурить нема?

— Закурюйте, дiдусю! Закурили...

Помовчавши трохи, Кирило Iванович починаі розповiдати...

— Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт заблагословилося. Смик! I тихо... потiм ще раз — смик! I знову-тихо. А потiм повело, повело, повело, до того он, — бачите? — кущика по-о-овело! Дай, думаю, пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло! А волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Iз Рицаря, з племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь, що на одну волосинку можна бузiвка налигати! Вудлище — дугою! Я — попускать! А воно рве, а воно рве! Я — держу! Коли ось — викидаіться! пй-же богу, як ночви!

— Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике?

— Їй-богу, як ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як урiже, й на дно! Я — смик! А волосiнь — дзень! А я в воду з усiх нiг — лясь! I — по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он мокрi! Босий ходю. Так з гачком i пiшло! Бiля грузила — перервало.

— Може, грузило волосiнь перетерло?

— Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кiлограмiв на двадцять! Не менше!

Вам краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо Кирило Iванович Дудка, як розгнiваіться, — замовкне, i нiколи в свiтi не розкаже вам, як вiн позатої весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв...

Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiдаі, отже вам треба дуже тонко й дипломатичне роз'ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на свого онука Васька розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи:

— А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй...

III

— Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, — починаі Кирило Iванович, запалюючи цигарку. — Да... Ви ж знаіте наше озеро Лиман. Воно звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман називаіться, i озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрiївки. Чудесне озеро. На ньому андрiївськi колгоспники силу качок свiйських i гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi там карасi!.. Вони й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, — а до чого ж смачнi — i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв'яни на базарi завжди питають: "Чи не лиманськi, часом, карасi?" — "Лиманськi!" — "Давайте, дiду, давайте, спасибi, що привезли!" Да... Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься... А мiж тими озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п'ятсот, а може, й бiльше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сiдаіш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiтаі або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки... i таки iнодi добре попострiляіш... Да... От позатої весни, якось надвечiр, прилiтаі Васько, онук отой мiй гемонський, i ще з вулицi криком кричить:

— Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! пй-бо, правда! Швидше, а то полетять!

Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командуі:

— Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!

— Обережно, — кажу, — забрiдайте, щоб не потопилися!

— Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! — подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.

Сiв я в ямцi, прикрився бур'яном, звiв курки, чекаю... А як спускався з гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить, уже й очi злипаються, i ноги терпнуть... Я терплю, — аякже: лебiдь! Коли ось чую Васькiв крик: "Дiду-у-у! Пильнуйте!" Пiдвiвся я трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь бур'ян, — бачу, справдi знялися з озера лебедi I летять просто на мене. I низько, так низько пливуть... Бiлi, бiлi, — аж нiби блищать... Сонечко якраз заходить, i як сонячний промiнь упаде на лебедя, — так у нього одно крило нiби золоте, а друге — срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий — нижче, — i той, що нижче, прямуі просто на мою ямку... У мене аж зуби цокотять i руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриі. Я беру його на мушку, вiрно беру, даю, як i треба, вперед: клац! не спалило!.. Аж я зубами заскреготав. — Клац — з лiвого! — не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком:

— Чого ж не стрiляли, дiду?!

А я не сказав, а нiби аж заревiв:

— Не спа-га-га-ли-ло!

Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, — а в мене централка, тулка, добряче ружжо! — розкрив її.

— Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:

— Як не заряджена?!

— Дивiться самi! — смiіться Васько. — Де ж вашi набої?

Так отаке буваі! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, — кричить, — швидше!" От тобi й швидше!

IV

Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться...

А ви його так лагiдненько запитайте:

— Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання, не пам'ятаіте?

— То ж бо й і, що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як навiжений, кричить: "Швидше, дiду, бо лебедi сiли!" Хiба той Васько не спантеличить?

— А цiії весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi?

— Сiдали! Васько бачив!

— I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти?

— Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, — як їх там? — юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як побачить когось iз ружжом у заборонений час, — зразу до сiльради! Та ще й менi навеснi наказуі:

— Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив цигарку i взявся знову розплутувати снасть...

Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку:

— Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не "спалило", мав би я мороку, що навеснi лебедя встрелив.

...Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку могилу, аж до... та куди, хочете...

1951