Тайфун - Загребельний Павло
Треба було засвітити світло, а Марія не могла тепер згадати, де вимикачі. Пам'ятала, що десь біля дверей, і ось тут біля ліжка, і ще ніби десь, та хіба ж знайдеш у цій пекельній чорноті, а втримати в голові незмога, бо скільки вже було тих переїздів, готелів, кімнат, меблів, килимів, світильників, дверей, вікон. Але такого, як тут, ще не було.
Вчора їх возили на рисові поля. П'ятдесят кілометрів туди, п'ятдесят назад, червона дорога по червоній землі, червоне небо і сонце червоне, а обабіч дороги сидять навпочіпки тисячі людей і дерев'яними корцями хлюпають з дерев'яних цебриків на дорогу воду, яку підносять їм звідкись ще тисячі.
— Нащо то вони? — спитала Марія у товариша Дена, старшого з китайських товаришів, які супроводжували в поїздці їхню делегацію.
— Щоб радянським друзям було холосо,— усміхнувся з поклоном товариш Ден.
За три тижні мандрів по китайській землі Марія набачилася вже всього. Бачила велетенські шалені ріки, які за одну ніч могли змити з лиця землі не тільки посіви й глиняні селянські хатки, а й цілі держави; бачила розлогі рівнини, над якими грізно нависало безжальне море; бачила настовбурчені, якісь неправдешні гори, холодні й чужі людині; бачила мільйонні міста, більші за Київ, а вона про них ніколи й не чула. А тепер ще оця червона дорога з червоним пилом, який прихлюпують водою тисячі людей, щоб їй, батате, приємно їхалося. Так ніби вона англійська королева! А вона ж тільки колгоспна ланкова, та й годі. Сказала про це товаришеві Дену, той мовчки нахилив голову, чи то ще раз вклоняючись, а чи даючи зрозуміти, що знає вже про Марію, але ставить її не нижче від англійської королеви, зате не втерпів голова їхньої делегації, харківський товариш.
— Китайські друзі хочуть виявити повагу нашій великій країні,— повчально мовив він,— і не треба їм перешкоджати.
— Та хіба ж я що? — знітилася Марія, а сама подумала: "От же горе, а не чоловік!"
Пошкодувала, що не їхала в тій машині, де був третій з їхньої делегації професор Федір Михайлович. Люди пізнаються не з першого погляду, а ось так, у далекій дорозі. Бо коли їх уперше знайомили, то харківський товариш (його звали Віктор Миколайович) сподобався Марії своєю поважністю, статечністю, сказати б, звичністю: саме такий тільки й уявлявся їй на керівника делегації. А професор виявився геть рідкісний: літературний. У Марії в селі ніхто й не знав, що є такі професори. Для селян коли професор, то тільки в медицині, а більше ніде вже не треба. І ось — така несподіванка. Професор був високий, худий, трохи пригорб-лений і сумний-сумний. "Бідний чоловік,— думала Марія,— то ж, мабуть, тяжко бути отим літературним професором".
В дорозі він здебільшого мовчав, лякаючи Марію тою загадковою мовчанкою, але згодом вона зрозуміла, що професор найбільше боїться набриднути супутникам своїми знаннями, які їм, власне, й непотрібні. Хіба ж не станеш поважати такого чоловіка?
Зате харківський товариш балакав, балакав, балакав, аж у голові гуло. Професор сказав Марії:
— Йому треба співчувати: він хоче вибалакатися перед пенсією. СЕІчка, перш ніж згаснути, спалахує.
їхня перекладачка Хуа, маленька китаяночка, з якою Марія заприязнилася вже з першого дня, втомлювалася ретельно перекладати балаканину харківського товариша, і мимоволі з'явилася спокуса пожартувати з нього. Марія пошепталася з Хуа, і та наступного дня (вони зустрічалися з вченими, де мав би говорити професор, але харківський товариш і там виступив з промовою) вдалася до нового способу перекладання: давала харківському товаришеві вибалакатися, а в кінці коротко воркувала до своїх.
Харківський товариш, хоч, здавалося, чув тільки самого себе, одразу вловив щось підозріле в надто куцому перекладі його просторікувань.
— Що це тут робиться? — здивувався він.— Я говорив півгодини, а вона перекладає трьома словами! Чи така коротка китайська мова?
— Це тому,— спокійно пояснила йому Марія,— що Хуа сказала про вас: "Він говорить дурниці".
Харківський товариш забув навіть обуритися від здивування:
— А ви що — знаєте китайську мову?
— Тут і знати не треба,— скромно потупилася Марія, ховаючи усмішку.
їй хотілося сміятися й тоді, коли харківський товариш при зустрічах з колективами на заводах майже всі свої промови кінчав незмінно поважним: "А також бажаю вам великого людського щастя".
"А яке ж іще щастя може бути у людей — коров'яче, чи що?" — так і кортіло Марії спитати, але вона стримувалася, бо все ж таки престиж делегації, та й набагато старший за неї Віктор Миколайович.
А поза тим делегація була дружна й товариська. Харківський товариш відзначався уважністю, дбав про всіх, нічого не вирішував сам, а тільки гуртом. От якби ще менше балакав!
Увечері після поїздки на рисові поля за програмою їм мали показати старовинну народну оперу, а після того ще опівнічне катання по морській бухті, риболовля і зустріч сходу сонця у відкритому морі. Але за вечерею товариш Ден сказав, що програма, на жаль, змінюється, їм доведеться лишатися в готелі, бо з моря наближається тайфун.
— А що таке тайфун? — спитала Марія. Харківський товариш поблажливо хмикнув:
— Тайфун — це китайська буря.
— Таке твердження навряд чи можна вважати точним,— пробачливо усміхнувся до Віктора Миколайовича товариш Ден.— Тайфун — це не буря, а тисяча або й сто тисяч бур, зібраних докупи і пожбурених на море і на суходіл. Тому, дбаючи про вашу безпеку, ми й просимо вас лишатися в готелі.
— А готель витримає? — недовірливо спитав харківський товариш.— Я відповідаю за делегацію і повинен знати.
Йому ніхто не відповів, ніби й не чули його слів, товариш Ден запросив їх звернути увагу на нову страву, яку внесли в мідній жаровні, всю в клекотінні й неземних пахощах, і зауважив, що це, звичайно, не уславлена битва тигра з драконом, але теж китайський спеціалітет так само, як окунь з озера Дунтінху, де вони відпочиватимуть кілька днів і милуватимуться цвітінням рожевого лотоса.
Вечеря тривала досить довго, китайські товариші мовби не хотіли лишати делегацію наодинці з тайфуном, в їхніх словах і поведінці, щоправда, не відчувалося ні стривоженості, ні напруження, однак Марія все ж вловлювала дещо то в трохи уповільненому вимовлянні слів, то в надмірно ощадливих порухах, то в підкресленій ввічливості господарів, їй згадалося, що й увесь день вже зрання був якийсь гнітючий, ні вітерцю, ні протягу, повітря липуче, густе, гаряче, все зловісно принишкло, море, повз яке вони їхали, поки вирвалися за місто, лисніло, як одшліфована сталь, сонце заходило безпромінне, криваво-чорне, тяжке.
— Ну, де ж ваш тайфун? — вигукнув харківський товариш, на що один з господарів спокійно мовив:
— Він може надійти.
— Чортівня якась! — пробурмотів Віктор Миколайович, але тут же заявив, що хотів би особисто оглянути кімнати членів делегації, щоб переконатися в безпеці кожного.
Так вони всі пішли оглядати номери, добралися й до Маріїного — величезної кімнати, з обшитими чорним різьбленим деревом стінами, з двома високими вікнами і ще вищими дверима, з важкими старовинними меблями, високим ліжком під балдахином з прозорого мусліну, в шовках і килимах. Ароматні палички, запалені в нефритових вазах на низеньких столиках, забивали дух застояного повітря, старих меблів, тяжких килимів. Вікна зсередини наглухо закриті лискучими, мов камінні, чорними віконницями, взятими на залізні прогоничі, велика бронзова люстра під високою стелею, з усього видати, була надто яскравою як для теперішнього настрою, тому її не засвічено, горіли приховані світильники біля ліжка, біля столиків і в кутках кімнати, і їхнє тихе світло вливало заспокоєння в душу.
— Я посередині між вами й професором,— підбадьорив Марію Віктор Миколайович.— Коли що — сигналізуйте!
Хуа показала Марії, де вимикається світло, де сховано двері, що ведуть до ванної кімнати, всі побажали їй доброї ночі, і вона лишилася сама.
Ждати їй того тайфуну чи не ждати?
В селі бурі й грому боїться хіба що малеча. Несвідомий страх за власне життя, посилюваний темними історіями, якими лякають тебе дорослі, та ще тим, що бачили на власні очі. Як з тіткою Мотроною Вороновською. Чоловік її Єгор пройшов фронт, цілий повернувся додому, ніде й не зачепило. Мотрона вберегла маленьку донечку, хоч як страшно було в окупації, коли фашисти втікали й палили все на світі, а хто траплявся під руку, то нищили немилосердно. Тоді народилося у Вороновських ще двійко діток — така ж сім'я, всім на заздрість! Влітку сіли вечеряти надворі під грушею, а тут гроза. Грози ще й не було, а тільки збиралося на неї, та ось мало не з ясного неба і мовби й не над грушею, а над дубом, що ріс поруч, грякнуло, вдарило блискавицею — і одразу на смерть і Єгора, і його трьох діток, а тітка Мотрона як стояла з мискою в руках, так і закам'яніла. Скільки й пам'яті було, ходила потім по селу, питала кожного стрічного: "Де мої діти? Де Єгор?" Хто б їй міг відповісти?
Але те ще з дитинства, з далекої далечі, коли світ поставав перед тобою загадковий, загрозливий, незбагненний, мов небо в хмарах, у грозах, у зорях і райдугах. А тепер, коли буря, гроза, негода, лихо, то вже боїшся не за себе, а за посіви, за домашніх тварин, за будівлі, дерева, і кожну втрату поза тобою відчуваєш, ніби втрату в собі самій, і світ мовби рушиться з кожною смертю рослини, деревини, струмочка, чийогось безіменного життя — пташиного, звіриного, а то й простого метелика з барвистими крильцями. А їй що? Вона маленька й кругленька, як перепічка,— ніяка буря не зідме, всі вихори пролетять мимо, всі грози прогримлять, не зачіпаючи.
Свої грози і бурі свої, а тайфун же не свій. Як його ждати і як перенести й перетривати?
Марія повимикала світло, крім того, що біля ліжка, в напівтемряві роздягнулася, пішла до ванни, довго хлюпосталася в жовтуватій теплій воді,-пробуючи змити з себе червоний пил, який все ж таки проник під одяг, тоді погасила останню лампочку, лягла на широке ліжко, звеліла собі: "Спи".
І зненацька відчула, що в кімнаті панує дика спека.
Поки горіло світло, холодний антрацитовий полиск обшитих деревом стін, дверей, віконниць мовби проганяв задуху, яка висіла в повітрі, а тепер ніщо не перешкоджало їй упасти на Марію своїм страшним тягарем, пітьма була спільницею мертвої жароти і сама мінилася лиховісною червоністю, ніби розжарювана невидимими пекельними силами.
Задихаючись, Марія сіла в ліжку.
