Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Але якщо справедливість — це боротьба чи війна; якщо «богині Долі» водночас є і «служницями Справедливості», якщо історія, а точніше кажучи, успіх, тобто успіх у війні, є мірилом чеснот, тоді й сама система чеснот повинна бути «плинною». Геракліт застосовує до цієї проблеми свій релятивізм і своє вчення про єдність протилежностей. Воно витікає з теорії мінливості (яка залишається основою для Платонової, а більшою мірою для Арістотелевої теорії). Річ, яка змінюється, повинна позбуватись якоїсь властивості і набувати протилежну властивість. Важить не стільки річ, як процес переходу з одного стану в протилежний, а в такий спосіб ототожнення протилежних станів11: «Холодне нагрівається, а тепле охолоджується; вогке висихає, а сухе стає вологим... Хвороби вчать нас цінувати здоров'я... Життя і смерть, спання і неспання, юність і старість, усі вони тотожні, бо одне переходить в інше, а те знов стає чим було... Те, що бореться із собою, стає невід'ємним від себе: існує зв'язок чи гармонія між віддачею і натягненням, як у лука чи ліри... Протилежності належать одна одній, найкраща гармонія у розбіжності, а все розвивається через боротьбу... Шлях, що веде вгору, і шлях, що веде вниз — однакові... Прямий шлях і покручений шлях — одне й те саме... Для богів усе прекрасне, добре і справедливе; люди ж сприймають одне як справедливе, інше — несправедливе... Добро і зло тотожні».
Але відносність цінностей (її можна навіть описати як етичний релятивізм), проголошена в цій цитаті, не завадила Геракліту розробити на грунті своєї теорії праведності війни й суду історії трибалістичну і романтичну етику Слави, Долі і зверхності Великої людини, на диво подібну до деяких дуже сучасних ідей12: «Той, хто загинув у бою, буде прославлений богами і людьми... Що величніше падіння, то славетніша доля... Найкращі шукають насамперед одного: вічної слави... Одна людина варта більше, ніж десять тисяч, якщо вона Велика».
Дивно знаходити в цих стародавніх уривках, датованих бл. 500 р. до н.е., стільки співзвучного сучасним історицистським і антидемократичним вченням. Але крім того, що Геракліт був мислителем неперевершеної сили і оригінальності, що з часом багато його ідей (через посередництво Платона) стали часткою головного стовбура філософської традиції, схожість доктрин до певної міри можна пояснити схожістю соціальних умов у відповідні відтинки часу. Виглядає так, ніби історицистські ідеї легко висуваються на передній план у часи великих соціальних змін. Вони виникли, коли розпалося грецьке племінне життя, а також, коли Вавілонське завоювання зруйнувало племінний лад євреїв13. По-моєму, мало хто сумнівається, що Гераклітова філософія є виразом почуття пасивності, почуття, яке, схоже, було типовою реакцією на розпад древніх племінних форм суспільного життя. У новітній Європі історицистські ідеї були реанімовані під час промислової революції, зокрема через вплив політичних революцій в Америці і Франції14. Мабуть, і Гегель, який сприйняв більшість Гераклітових думок і передав їх усім сучасним історицистським рухам, не випадково став рупором реакції проти Французької революції.
Розділ 3. Платонова теорія «форм» чи «ідей»
І
Платон жив у часи воєн і політичної боротьби, які, наскільки нам відомо, були ще бурхливіші від тих, що дошкуляли Гераклітові. Поки він зростав, розпад племінного життя греків призвів в Афінах, його рідному місті, до періоду тиранії, а згодом до встановлення демократії, яка ревно намагалася оборонити себе від будь-яких спроб знову запровадити тиранію або олігархію, тобто правління провідних аристократичних родин1. За його юності демократичні Афіни були втягнуті у смертельну війну проти Спарти, головного міста-держави на Пелопоннесі, в якому збереглися багато законів і звичаїв стародавньої племінної аристократії. Пелопоннеська війна тривала, з перервами, двадцять вісім років. (У розділі 10, де ми детальніше розглядатимемо історичне тло, буде показано, що війна не припинилася після падіння Афін у 404 р. до н. е., як іноді це твердять2.) Платон народився під час війни, і йому виповнилося майже двадцять чотири роки, коли вона скінчилася. Війна призвела до жахливих пошестей, а в останній рік до голоду, падіння Афін, громадянської війни і влади терору, яку звичайно називали правлінням Тридцяти тиранів, на чолі яких стояли двоє Платонових дядьків: обидва наклали головами у марних спробах захистити свій режим від демократів. Поновлення демократії і встановлення миру не означало перепочинку для Платона. Його улюбленого вчителя Сократа, якого він згодом зробив головним промовцем у більшості своїх діалогів, судили і стратили. Мабуть, і сам Платон опинився у небезпеці; разом із Сократовими товаришами він тікає з Афін.
Пізніше, під час своїх перших відвідин Сіцілії, Платон був утягнутий у політичні інтриги, що плелися при дворі Діонісія Старшого, тирана Сіракуз, і навіть після свого повернення до Афін і заснування Академії, Платон і надалі, разом із кількома своїми учнями, брав активну і, зрештою, визначальну участь у заколотах і переворотах3, з яких складалася сіракузька політика.
Цей короткий нарис політичних подій, певно, допоможе пояснити, чому в Платонових працях, так само як і в Гераклітових, ми знаходимо ознаки того, що він до розпачу страждав від політичної нестабільності і небезпек своєї доби. Так само як і Геракліт, Платон був царської крові; принаймні переказ твердить, що його батько виводив свій рід від Кодра, останнього племінного царя Аттіки4. Платон дуже пишався родиною своєї матері, що, як він пояснює у своїх діалогах (у «Харміді» та «Тімеї»), була в спорідненні з родиною Солона, афінського законодавця. Його дядьки, Критій та Хармід, вожді Тридцяти тиранів, також походили з боку матері. Зважаючи на таку родинну традицію, можна було очікувати на глибоку зацікавленість Платона у громадських справах, і справді, більшість його праць справджують такі сподівання. Він сам повідомляє (якщо «Сьомий лист» не підроблено), що5 «із самого початку палко бажав узятися до політичної діяльності», але його стримали переживання молодості. «Бачучи, як усе розхитується й змінюється безладно, я відчував розпач і запаморочення». Саме це відчуття, що суспільство, як, утім, і «все», плинне, по-моєму, стало головною спонукою його філософії, так само як і Гераклітового вчення; Платон підсумував свій суспільний досвід точно так, як це зробив його історицистський попередник, запропонувавши закон
