Італійські казки - Автор невідомий - Народні казки

— Будь ласка, це я залюбки! — відповів швець.

Він вирвав два листочки подорожника, попроколював у них дірочки замість шила сосновою шпилькою і позшивав їх замість дратви прожилкам торішнього листя. Феї закортіло приміряти один черевичок і… вона пірнула нього з головою.

Глянув швець — а фея десь ділася.

— Ой! — пискнув голосочок із лівого черевичка. — Вони на мене трішечки завеликі.

Тоді швець вирвав два листочки конюшини і пошив з них черевички якраз на феїну ніжку. Тільки-но вона взулась у них, а швець знов заспівав свою пісеньку, як фея пішла в танок.

Цілісіньку ніч протанцювали в лісі фея і швець. А коли благословилося на світ, фея сказала:

— Оце вже я натанцювалась досхочу! Ви мене так гарно розважили, як ніхто й ніколи. Скажіть, що вам за це дати?

— Гм, що дати? — здивувався швець. — Мені нічого не треба.

Подумавши якусь мить, він запитав:

— А взяти щось у мене ти не можеш? Я з радістю віддав би свій горб.

— О, та це простісінько! — сказала фея.

Вона вистрибнула на пеньок і торкнулася своєю чарівною паличкою до шевцевого горба. І враз той горб хтозна-де й дівся!

— Краснесенько тобі дякую, люба маленька феє! — вигукнув швець, поцілував фею і рушив додому.

Тільки-но він зайшов у село, як йому зустрілася стара лиха сусідка. В неї теж був горб, але не ззаду, як у шевця, а спереду. Угледіла вона шевця — й витріщила від подиву і заздрощів очі.

— Дива, кумцю! Ніби це й ви, і не ви! І де ж це ваш горб дівся?

Швець розповів бабі все чисто, як було.

Насилу діждалася стара ночі та й побігла на те місце в ліс.

— От добре, що ви прийшли! — вигукнула фея, побачивши бабу. — Мені нема з ким сьогодні потанцювати.

— Аякже, зараз роззуюся! — злісно буркнула стара.

— А швець зі мною танцював, — сказала фея. — Ну, як не хочете танцювати, то хоч заспіваймо якусь пісеньку!

— Де ж пак, нема мені чого робити! — пробубоніла баба.

— А швець зі мною співав, — сказала фея.

— Твій швець таке саме ледащо, як і ти! Вам аби танцювати та співати. Ти он краще діло роби! Де твоя чарівна паличка?

— Ну гаразд, — сказала фея. — Але щоб ви знали: моя паличка може тільки один раз дати щось або один раз щось узяти. То що вам — дати чи взяти?

«Скажу — взяти», — подумала баба. Проте була вона така жадібна, як ніхто інший у селі. Тому й незчулася як сказала:

— Та ні, дати! Дати!

— Ну, коли так, то беріть! — посміхнулася фея.

Вона вистрибнула на пеньок і доторкнулася до бабиної спини чарівною паличкою. І вмить у старої ззаду виріс горб!

Хоч як вона верещала, хоч як лаялася, — нічогісінько їй не зарадило.

Так довіку й лишилися у старої два горби — один спереду, а другий іззаду.

Були собі колись дві сестри. Одну звали Анна-Марія, а другу — Вітторія. В Анни-Марії чоловік був крамарем, а у Вітторії — вуглярем. А всім добре відомо, що, звичайно, дерево носити й вугілля з нього випалювати — зовсім не те, що в крамниці торгувати, грішми кишеню набивати. Вугляр працював багато, а заробляв мало. В його маленькій хатині, що стояла на узліссі, ніколи не було сумно. Вугляр увечері лягав, а вранці вставав із піснею. Та ще й не все з тією самою, а щоразу з іншою. Звідкіля він тільки брав їх! І всі діти у дружини вугляра, Вітторії, — а їх було дві дівчинки й три хлопчики, — росли все червоновиді й слухняні.

У крамаревої ж дружини, Анни-Марії. був син-одинак, та й той вередливий, плаксивий і злий. Як уже йому та мати догоджала, як вже його панькала, а він тільки худ та блід від люті. Тому багата Анна-Марія стала заздрити бідній Вітторії.

Аж ось у той край, де жили сестри, навідалися лихі гості — люта пошесть, а за нею й смерть. Не минули вони й осель вугляра та крамаря. Одного дня сестри виходили заміж, одного дня й повдовіли.

Зосталася Вітторія з п’ятьма дрібненькими дітьми. Палити вугілля — не жіноче діло, а якоїсь іншої роботи все не траплялося. Тоді й надумала Вітторія просити допомоги в рідної сестри Анни-Марії.

— Допоможи мені чим-небудь, сестро, — стала благати Вітторія. — Дай хоч трохи хліба моїм голодним дітям.

— Де ви взялися, дармоїди, на мою голову! — крикнула Анна-Марія. — Спершу поприбирай у мене в домі, вичисти в хліві, нагодуй і напій худобу, обсапай город, а тоді будеш просити.

Вітторія прибрала їй у домі, вичистила в хліві, попорала корів, подоїла їх, весь бур’ян у городі виполола, тоді зайшла до будинку.

— А тепер ще спечи хліб, — наказала Анна-Марія.

Коли хліб витягли з печі, то сестра Анна-Марія узяла найменше хлібеня та й подала його своїй сестрі Вітторії.

— Можеш приходити ще й завтра, — сказала, виряджаючи Вітторію, Анна-Марія. А нишком подумала: «Стривай-но, поділиш таке хлібеня на п’ятьох, то недовго вони в тебе будуть отакі червонощокі».

Прийшла Вітторія на другий день, а лиха сестра Анна-Марія позагадувала їй ще більше роботи, ніж учора. А дала за все Вітторії ще менше хлібеня. І вирішила тоді Вітторія сестру перехитрити. Замісивши в багачки хліб, вона не помила рук, а, прийшовши додому, позшкрібала з них прилипле тісто й борошно у казанець, що кипів на вогні. Тож діти мали до шматочка хліба ще ріденьку, але смачну затірку і полягали спати майже не голодні.

Так робила Вітторія