Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон
Ставлення до Зіди є симптоматичним для колоніальних поглядів Рибакова. Йому бракує глибини і своєрідного соромливого співчуття до місцевих мешканців, властивих творам Джозефа Конрада, зате він щедро демонструє брак розуміння історії і соціуму корінного населення, що є типовим для колоніальних письменників. Зіда представлена читачеві по імені й по батькові, неначе вона росіянка. Ім’я її батька спотворене так, що воно звучить як чуже і смішне для російських вух: ситуація, боротися з якою тюркські й угро-фінські народи Сибіру не мають жодної змоги. Її відголоском є жарти про чукчів, у яких використовується той факт, що назва цього віддаленого племені звучить смішно для російських вух.
Фемінізація захоплених територій, така помітна в «Герої нашого часу» Лермонтова, так само очевидна і в наративі Рибакова. Ці землі призначені для подорожей, полювання або використання їх надр. Жінок, що належать до корінних народів, змушують до еротичних зв’язків з росіянами, тоді як завойовані чоловіки відсутні і, таким чином, позбавлені своєї маскулінності. Учителька Зіда єдина представниця корінного населення, присутність якої в книжці Рибакова є досить істотною. Вона коханка Саші, допомагає, втішає й розважає його, але не має власного голосу і бажань (крім того, щоб «утримати» Сашу). Вона з’являється з нізвідки і зникає в нікуди; це створює враження, що такі люди, як вона, не мають власних історій; вони є лише підпорами в оповіданнях про росіян. Зіда з’являється через російський голос оповідача і Саші. Вона пристрасно покохала Сашу, як сибірська мадам Батерфляй, але, на відміну від своєї японської двійнички, навіть не нарікає, коли Саша її кидає. Вона повністю беззахисна, як собака, який не наважується вити, коли господар його карає. Оповідач розповідає: «Вона зникла з його життя, зникла з його життя так само таємничо, як з’явилась у ньому» 28. Вона багато разів ризикує своїм життям і свободою, щоб урятувати Сашу, і обдумує можливість «стерти» його кримінальне минуле, пропонуючи йому одружитися з нею і взяти її прізвище. Таку відданість Саша Панкратов порівнює з поведінкою таргана.
Особлива іронія стосовно Зіди міститься в розповіді оповідача про те, як вона заробляє на життя. Вона працює вчителькою російської мови. Інтелектуальна сила цієї представниці завойованих народів використовується на те, щоб утверджувати присутність завойовників, так само, як її сексуальна й моральна енергії використовуються, щоб підтримувати щастя Саші. Оповідач Рибакова — а можна запідозрити, що й сам автор, як це було з іншими російськими письменниками, які «вплітали» Сибір у свої наративи, — вважає це абсолютно нормальною річчю. Тут, як і в інших місцях, Сибір слугує тлом для історій, які можна було б з таким самим успіхом розповідати і в Москві, тому що в них звучить голос Москви, а не регіону.
Інші згадування про тунгусів і евенків у повісті Рибакова наводять на думку про те, що вони дикуни, живуть за рахунок землі, що вони товсті й неосвічені п’яниці, душевнохворі і страждають від невиліковних хвороб, причиною яких є відсутність гігієни 29. Стара жінка з корінного населення пропонує Саші взяти корінну дівчину для своїх потреб за ціну шарфа 30. Товариш Саші Борис уживає, говорячи про місцеву дівчину, презирливе слово «дикунка» 31. Тоді як Саша і його колеги росіяни грабують місцеві ліси неперебірливим полюванням, «тубільцям» приписують відразливий вигляд, маргінальне існування і проституцію. Так само, як і «злі чечени» Лермонтова, місцеві мешканці Рибакова беззахисні й не мають голосу. Їм можна приписати будь-що. Їх бачать очима їхніх супротивників. Генерал Олексій Єрмолов колись сказав, що чеченів не можна умиротворити, а тільки знищити; Рибаков дає до розуміння, що з погляду культури корінні мешканці Сибіру не заслуговують ні на що краще. Вони повинні посунутися, щоб звільнити місце для «Імперії», і їм слід бути вдячними за можливість стати русифікованими. Багатства Сибіру російські, а не тунгуські, і їх повинна використовувати Москва, а не продавати місцеві мешканці тому, хто запропонує найвищу ціну. У сюжеті повісті Рибакова не відображено цієї стратегії влади й насильства.
Багатства Сибіру можуть бути відновлюваними, як у творі Валентина Распутіна «Вік живи — вік люби», де три російські колоністи змагаються з дикою природою за їжу, або невідновлюваними, як ті, що їх видобувають у копальнях «Архіпелагу Гулаг» Солженіцина. Оповідач Распутіна каже, що якби росіяни не збирали ягід, то їх міг би з’їсти якийсь лісовий звір, і тоді яка користь була б від ягід? Природа в колоніях трактується, як власність колонізаторів. Рибаков згадує російського мисливця, який за вдалий рік ловив у пастках чи підстрелював до двадцяти тисяч тварин, — може з’явитися сумнів, чи вони все ще належать до категорії відновлюваних ресурсів. У творі «Сибір» Распутін розповідає історію про російське поселення в Якутії, мешканці якого не купували м’яса в магазинах, а влаштовували полювання, коли вважали це за необхідне. «Коли поселенцям потрібне було м’ясо, вони сідали на мотоцикли (у кожного з них їх було 2 чи 3), їхали в невелику поїздку в тундру і шукали оленя за допомогою польових біноклів» 32. Схоже, що це не хвилює Распутіна, який десь у іншому місці оплакує знищення природного середовища біля озера Байкал.
Згідно із джерелами, вже до початку XVIII століття російські мисливці істотно зменшили запаси хутрових тварин у західному і східному Сибіру. До 1700 р. було знищено три чверті хутрових ресурсів Великого Сибіру 33. Наполегливість, із якою росіяни експлуатували Сибір, вказує на те, що, ймовірно, російські керівники передбачали можливість того, що з часом ці землі перестануть бути залежними від Москви — тому потрібно взяти від них стільки, скільки можна, поки не стало запізно. У «Архіпелазі Гулаг» Солженіцин згадує в’язнів, які добувають дорогоцінні метали для «Імперії» десь на її північно-східних околицях. Характерно, що Солженіцину взагалі не спадало на думку, що він говорить про подвійну експлуатацію. Він залишався байдужим до того, що ці багатства добувались у колоніальних землях. Здається, що він був би
