Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон
Що стосується націоналізму, то концепції, які сягають коренями епохи Просвітництва, неспроможні охопити відмінності між імперіалістичним націоналізмом із його аґресивним спрямуванням на підкорення та експлуатацію колоній і захисним націоналізмом, пов’язаним із збереженням національних традицій та ідентичності. У межах такої спрощеної матриці «націоналізму» нерідко імперські сили, які контролювали значну частину світу протягом двох останніх століть, не вважають відповідальними за аґресивне захоплення територій, тоді як представників колонізованих народів (включаючи малі та середні за розміром європейські нації) звинувачують в історичних процесах, у яких вони відіграють далеко не головну роль. Надто часто відповідальність за обидві світові війни покладали на «порохову бочку» у Східній Європі, а не на зажерливий імперіалізм великих європейських імперій. Нині звично пов’язувати Французьку революцію з націоналізмом (Революція притягала людей, що не мали правителя, пробуджуючи націоналістичні почуття замість почуття вірнопідданості) 11; разом із тим Дж. Е. Е. Далберґ-Ектон (J. Е. Е. DalbergActon) вважав, що сучасний націоналізм зародився в часи поділів Польщі, і вказував на руйнівні результати «цієї відомої дії, найбільш революційного вчинку старого абсолютизму, що позбавив цілий народ його права на створення незалежної спільноти». Він звинуватив у виникненні націоналізму радше імперії, ніж революції, і це твердження заслуговує на більшу увагу, ніж йому було приділено 12. Іліє Кедурі (Elie Kedourie) та Е. Дж. Гобсбаун (Е. J. Hobsbawn) висловлювали погляди, прямо протилежні поглядам Ектона, стверджуючи, що підстав для розпаду багатонаціональних європейських імперій на національні держави не було, бо немає свідчень про «історичну свідомість» націй, які входили до складу цих імперій 13. Характерно, що названі науковці не визнали, що в цих багатонаціональних державах одна нація весь час панувала, а інші нації примусово перебували в колоніальній залежності від неї. Так, зокрема, арґумент Кедурі є типовим виправданням практично всіх добре озброєних націоналізмів світу. Він є також антиісторичним, оскільки будується на припущенні про незмінну в часі історичність націй і призводить до виправдання колоніалізму коштом націоналізму. Кедурі є виразником нелюбові Заходу до незахідних культурних і політичних ідентичностей, що, як це висловила Лейла Ґанді (Leela Gandhi), є наслідком переконання про органічну неадекватність народів, що не належать до західних 14. Західні вчені іноді несхвально дивляться на зростання постколоніальної національної свідомості в Азії, Африці та Центральній і Східній Європі, вважаючи, що самоідентифікація, яка ґрунтується на націоналізмі, є якимось різновидом хвороби, якої слід стидатися, від якої винна сторона має щонайшвидше вилікуватися, якщо тільки в неї немає армії та ораторських навичок, необхідних для доведення своєї правоти в світі. Едвард Саїд (Edward Said) у своїй книжці «Орієнталізм» називає багатьох вчених, які наводять таку арґументацію 15. Зрозуміло, що менші нації та нації, які ведуть боротьбу за своє визволення, не можуть конкурувати з сотнями та тисячами книжок, які закарбували осудливе ставлення до визнання їхньої ідентичності в пам’яті освічених людей розвинених країн 16. У цій риториці неявно припускається, що тоді як позбавлені влади національні групи заслуговують на осуд вже самим фактом відмінності своєї ідентичності, сам оцінювач повністю безсторонній і вільний від будь-якого національного почуття. Однак, як це зазначила Марґарет Канован (Margaret Canovan) у своїй конструктивній книжці, «переконливість ідеалів сучасної ліберальної демократії залежить від колективної влади, яку забезпечує лояльність різних націй, а така лояльність несумісна з цими ідеалами… Загальні гуманітарні принципи та проекти припускають наявність політичної підтримки, яка формується завдяки солідарності певного роду, хоча забезпечення такої підтримки суперечить самим принципам, що їх впроваджує ця влада» 17. Іншими словами, хоча західні демократії проповідують і підтримують універсалістські ідеали в решті світу, їхня спроможність це робити базується на визнанні переваг певних мов і культур, що походять із Заходу. Професор Канован наводить докази того, що така непослідовність залишилась поза увагою західних політологів.
Лейла Ґанді при обговоренні питань націоналізму та фемінізму доводить, що інтерпретація націоналізму, яка сформувалася під впливом ідей Просвітництва, пов’язана з маскулінністю та мужністю, що в них горді європейці були схильні відмовити тим, кого вони колонізували. Британці любили говорити про жіночних бенгальських чоловіків, тим самим словесно применшуючи бенгальський націоналізм 18. Кажучи ширше, тривіалізація національної ідентичності колонізованих народів була одним із способів їх підкорення, класифікуючи їх як таких, яким чогось бракує, не таких позитивних, як їхні поневолювачі, таких, що мають спільні риси зі слабшою статтю, чия доля мала залишитись у руках їхніх опікунів-чоловіків. У рамках дискурсу такого роду меншим націям не надавали права на національну ідентичність, тому що в них знаходили ознаки невідповідності тому почуттю маскулінності, яке є одним з елементів самовизначення аґресивного націоналізму.
Ця книжка ґрунтується на припущенні про існування різних націоналізмів, подібно до того, як існують різні країни, етноси, традиції, різна історія, і про те, що рутинне використання цього терміну в його загальному значенні слугує ідеологічним інтересам тих груп, які сприяють викоріненню націоналізму в світі, однак за винятком того його різновиду, який є найпотужнішим. Націоналізм стабільних і впевнених у собі етносів, які протягом століть спокійно накопичували багатства, відрізняється за своїми цілями та методами від націоналізму тих етносів, які борються за своє право на
