Погоня за вівцею тщ-3 - Харукі Муракамі & 春樹 村上

— Не журися — все в тебе вийде! Я пропрацював у спілці з тобою не один рік і добре знаю, на що ти здатний.

— Ми працювали в парі, а тому дещо й виходило, — сказав він. — Досі не було в моєму житті такого випадку, щоб мені самому щось вдалося зробити.

— Послухай. Хіба я тобі кажу розширювати виробництво? Ні! Кажу його скоротити. Вернутися до перекладу — ручної роботи, яку ми виконували колись, ще перед промисловою революцією. Для цього буде досить тебе самого із секретаркою, п’ятьох-шістьох перекладачів середньої руки і двох — високої кваліфікації.

— Ти мене не розумієш…

Телефонний апарат дзенькнув, проковтнувши десять ієн. Я запхав у щілину ще три монети.

— Я не такий, як ти, — сказав він. — Ти сам собі даєш раду. А от я не можу. Як не побідкаюся перед кимсь, не дістану поради — кроку вперед не ступлю.

Я прикрив долонею трубку і зітхнув. Знову за рибу гроші! Як про двох козликів: «Чорний білого штурхнув, білий чорного штовхнув»…

— Алло! — звертався компаньйон.

— Я слухаю, — відповів я.

У трубці було чути, як на тому кінці телефонної лінії сварилися його діти з приводу того, який телевізійний канал вибрати.

— Про дітей подумай! — сказав я. Спосіб нападу був недозволений, але в мене не лишилося іншого виходу. — І перестань скиглити! Бо як розпустиш нюні — тоді, вважай, все пропало. Якщо скаржишся на життя, то навіщо було дітей заводити? А як обзавівся, то перестань у пляшку заглядати і працюй як слід!

Компаньйон довго мовчав. Офіціантка принесла попільничку. Я жестом замовив пиво.

— Ти все-таки правий, — промовив він. — Спробую… Хоча не певен, що з цього щось вийде…

— Обов’язково вийде! Шість років тому не було ні грошей, ні зв’язків, а стільки зроблено! — сказав я, ковтнувши пива.

— Ти навіть не уявляєш собі, як мені було спокійно разом з тобою, — сказав компаньйон.

— Я ще дам про себе знати.

— Ага…

— Спасибі тобі за всі ці роки. Було так чудово, — сказав я.

— Як справу закінчиш і повернешся до Токіо, то, може, знову спільно попрацюємо?

— Авжеж…

І я поклав трубку.

Однак ми обидва добре знали, що на цю роботу я вдруге не повернуся. Після шести років спільної праці такі речі стають самозрозумілі.

З пляшкою та склянкою в руках я повернувся до стола й далі пив пиво.

Втративши роботу, я відчув на душі полегшення. Життя ставало щораз простішим. Я втратив рідне місто, втратив юність, втратив дружину, а через три місяці втрачу чисельник «двадцять» у власному віці. Я спробував уявити собі, що зі мною станеться в шістдесят. Та марно — не зумів. Адже навіть невідомо, що станеться через місяць…

Я повернувся додому, почистив зуби, переодягнувся у піжаму і, залізши в ліжко, почав читати далі «Пригоди Шерлока Холмса». Об одинадцятій погасив світло і заснув так міцно, що до ранку не прокидався ні разу.

О десятій ранку цей чудернацький автомобіль, схожий на підводний човен, зупинився біля мого під’їзду. Щоправда, з вікна на третьому поверсі він уже не здавався підводним човном, а скоріше металевим печивом. Таким велетенським, що юрба з трьохсот дітей могла б з ним упоратися не раніше, ніж за два тижні. Ми з подружкою сиділи на підвіконні і якийсь час дивилися вниз на нього.

Небо було надзвичайно чистим — настільки чистим, що аж ставало неприємно. Воно викликало в пам’яті сцени з експресіоністських фільмів довоєнного кінематографа. Далеко-далеко в цьому небі мерехтів дивовижно крихітний вертоліт. Без жодної хмаринки, небо здавалося велетенським оком з одрізаними повіками.

Я зачинив вікно, вимкнув холодильник і перевірив газовий кран. Усю білизну до прання зібрано, ліжко застелено, попільницю вимито, численні баночки з ліками у ванній кімнаті поставлено рядами. За квартиру сплачено за два місяці вперед, передплату на газети скасовано. Уже стоячи у дверях, я кинув погляд на квартиру, безлюдну й огорнуту неприродною тишею. Дивився і думав про проведені в ній чотири роки сімейного життя з дружиною, про дітей, які могли у нас народитися. Відчинилася кабіна ліфта — і подружка мене покликала. Я зачинив залізні двері.

Очікуючи нас, водій самовіддано витирав сухою ганчіркою вітрове скло автомобіля. Як і раніше, на його корпусі не було жодної плямочки, а відбите від нього сонячне проміння сліпило очі своїм незвично яскравим блиском. Здавалося, торкнись його рукою — і від шкіри на ній нічого не залишиться.

— Доброго ранку! — привітався водій. Той самий водій-християнин, що і позавчора.

— Доброго ранку! — сказав я.

— Доброго ранку! — сказала моя подружка.

Вона тримала кота, а я — пакети з консервами та піском.

— Чудова погода, правда? — вимовив водій, поглядаючи вгору. — Небо зовсім прозоре.

Я кивнув головою.

— За такої гарної погоди Божі послання, мабуть, легше доходять, чи не так? — запитав я.

— Помиляєтесь! — усміхаючись, заперечив водій. — Божі послання вже є у всьому на світі. У квітах, у камінні, у хмарах…

— А в автомобілях? — спитала моя подружка.