Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм - Єва Томпсон

вибачає своїм російським поневолювачам, незважаючи на те, що є мусульманкою і не має релігійного обов’язку вибачати. Щодо самого Лермонтова, Бєлінський називає його бунтівником без причини, таким чином і далі відвертаючи увагу читачів Лермонтова від Кавказу і спрямовуючи її до проблем освіченої і вихованої в західному дусі російської еліти. Той факт, що Лермонтов брав участь в аґресивній війні, не є проблемою для російського критика, в інших випадках чутливого до соціальної та політичної несправедливості. Один із послідовників Бєлінського, М. А. Добролюбов, написав уславлений нарис про російські літературні типи, які він назвав «зайвими людьми», за заголовком повісті Тургенєва — на початку цього ряду стоять Печорін і Онєгін. Два сучасні американські видання з історії російської літератури повністю розривають і так нетривкий зв’язок між твором Лермонтова і кривавим завоюванням Кавказу, таким чином підтверджуючи імунітет російської літератури до постколоніальної критики 51.

Розглядаючи низку питань, із котрих були вилучені місцеві проблеми, Лермонтов розповідає нам, що на Кавказі були добрі та злі росіяни. Похмурий Печорін контрастує із безликим, але добрим Максимом Максимовичем, чоловіком, який може відчувати потреби інших ще до того, як вони їх висловлюють. Максим Максимович — попередник усіх люблячих батьків і старших у російській літературі, від Базарова в «Батьках і дітях» до старця Зосими у «Братах Карамазових». Але, звичайно, його вміння зрозуміти іншого другорядне у порівнянні з його вірністю військовому обов’язку: він відданий імперії і ніколи не замислюється, чому підкорення Кавказу стало для росіян першочерговим завданням. Печорін замкнутий, Максимович відкритий і балакучий; тоді як Печорін шукає розради від своєї туги в обіймах черкеських жінок, Максимович роздумує з певним жалем про втрачену можливість мати добру дружину-росіянку. Печорін молодий і витончений, а Максимович старий і простий — характерна риса, яка зазвичай є позитивною в російській літературі. Печорін підштовхує нерозумного черкеського підлітка до вчинення злочину; він викрадає Белу і несвідомо спричинює її смерть, до того ж призводить до руйнування родини підкореного і вже приборканого вождя. Максимович не схвалює цього всього; однак чи повинні ми вважати його взірцем «доброго» колонізатора? Зрештою, він — бідний старий чоловік, і його відданість Печоріну та Белі не взаємна. Можливо, ми й повинні так вважати; для читача, не призвичаєного до уважного постколоніального погляду, може здатись виявом грубого й поганого смаку підкреслення того, що Максимович присвятив своє життя винищенню мешканців Кавказу. Він був професійним вояком, найнятим імперією для винищення людей при перебуванні на чужій землі. Незважаючи на всю свою відчуженість від російського самодержавного ладу, Лермонтов перебував у межах російського морального ідеалу, характерною рисою, якого була сліпота до проблеми російського імперіалізму; його критики й читачі брали з нього приклад.

Російські критики висловлювались про Максима Максимовича у високому стилі. Цю традицію започаткував, знову ж таки, Віссаріон Бєлінський, який оголосив Максимовича великим російським героєм. Максимович таким і залишався і за царів, і за комісарів. Стереотипні зображення бідних і стражденних росіян так наполегливо і часто подавалися російською літературою і акцентувалися російською літературною критикою, що затінювали проблеми незрівнянно бідніших і стражденніших поневолених народів. Можливо, готовність західних критиків іти в цьому за російськими підказками зумовлена не лише гуманними почуттями, які пробуджували картини бідних сіл Тютчева, заселених російським людом, а й імперською величчю, з якою асоціювалися ці селяни.

Подальшому виштовхуванню російської колоніальної історії зі сфери літературної критики сприяло впровадження стереотипу «зайвої людини» 52. Концепція зайвості накладалася на літературних героїв дуже різного соціального походження. Вона часто застосовувалась і до цивільного Обломова, який провів більшу частину свого життя, не виходячи з дому, і до Печоріна, який мав чималу «колекцію скальпів». Таке змішування абсолютно різних постатей мало свою власну динаміку, що затінювала колоніальний процес. Російська літературна критика залишалась несприйнятливою до російської експансії, і це призвело до формування дискурсу, в межах якого порушити це питання дуже складно. У багатьох авторитетних працях у неявній формі стверджується, що до російської літератури застосувати постколоніальну перспективу неможливо.

Повернімось, однак, до Лермонтова: Бела приваблює читача завдяки підкресленню екзотики її походження — прийом, що часто зустрічається в колоніальній літературі про подорожі. Жертва викрадення і зґвалтування Печоріним, вона переживає також смерть свого батька і зникнення брата. Але Бела — це не Юдиф і на Яїль. Під пером Лермонтова вона закохується у свого спокусника і помирає від руки свого одноплемінника. Стереотип чеченців як убивць висвітлюється на прикладі Казбича як убивці Бели. Тут пригадується, що в «Ідіоті» Достоєвського спокушена російська жінка Настасія Пилипівна ненавидить свого спокусника і належно відплачує йому за своє приниження. Одним із зручних міфів завойовників про підкорених є те, що місцеві жінки, на відміну від росіянок, смиренні, покірні й нерозумні. Бела представлена як простодушна, наївна, чарівна і, після певного початкового невдоволення, повністю віддана Печоріну. Згідно зі стереотипом мислення насильників, їй подобається бути звабленою. Крім цього, вона дика, що часто демонструє Лермонтов, і тому не може не захоплюватися своїм витонченим російським володарем. Цікаво знати, чи оповідання Людмили Петрушевської про «татарську» жінку, яку ґвалтував кожний російський чоловік, з яким вона будь-коли стикалась, і яка була цим незворотно травмована, було в певному розумінні іронічним відлунням чоловічої фантазії, яка змусила Белу брати участь у процесі її приниження і знищення?

Чи був Печорін так чи інакше характерним представником російського суспільства того часу, чи ж завдячував своїй літературній появі обізнаності автора із романтичними творами літератур Заходу, насамперед із поемами лорда Байрона? В російській системі освіти за царів Олександра І і Миколи І було небагато (якщо взагалі були) навчальних закладів, у яких люди типу Печоріна могли б знайти підтримку. Ліцей у Царському Селі, заснований 1811 р. і відомий вихованням витончених манер у своїх учнів, за всіх часів налічував лише 50 учнів 53. Два російські університети випускали небагато гуманітаріїв, і вони переважно обирали цивільну, а не військову службу. Також російські військові школи, які величиною і рівнем значно перевищували університети, не мали середовища, відповідного для майбутніх офіцерів, схожих на Печоріна — індивідуаліста, схильного до літератури, витонченого й погано пристосованого до реальностей тривалих військових кампаній (білосніжні лляні сорочки Печоріна існували радше у мріях Лермонтова, ніж у реальних кавказьких війнах). Лермонтов упродовж свого перебування в Петербурзькій військовій академії навряд чи поводився так, як Печорін. Він писав грубуваті еротичні поезії і не мав снобістської печорінської нудьги. В Росії часів Лермонтова, де невійськові вищі навчальні заклади закінчували декілька тисяч випускників і де в суспільну структуру була впроваджена система чотирнадцяти розрядів, людям, подібним до Печоріна, не було місця. У