Давній порядок і Революція - Алексіс де Токвіль
Серед безлічі установ, уже приготовлених для абсолютної монархії, ще живою була свобода; але то була свобода вельми своєрідного характеру; нині важко скласти собі про неї повне уявлення й потрібно розглянути її вельми близько, аби зрозуміти, якої користі та якої шкоди вона могла нам завдати.
Тимчасом як центральний уряд витісняв усі місцеві політичні сили й дедалі більше наповнював собою царину державної влади, збережені або навіть створені цим урядом установи, старі звичаї, давні моральні устої й навіть надуживання затрудняли свободу його дій, у душі великої кількості особистостей підтримували дух опору й багатьом характерам зберігали стійкість і яскравість.
Централізація вже виявила ту саму природу, ті самі прийоми й ті самі наміри, які властиві їй у теперішній час, але ще не мала такої сили. У своєму прагненні все обертати на гроші уряд, пустивши в продаж більшість публічних посад, сам позбавив себе можливості давати й віднімати їх на свій розсуд. Отже, одна з його пристрастей відчутно зашкодила успіхові іншої пристрасті: його зажерливість послужила противагою його ж владолюбству. Щоб діяти, уряд мусив без угаву орудувати знаряддям, якого він не створював й яке він не міг знищити. Тому часто-густо траплялося так, що найрішучіші його наміри при виконанні втрачали всю свою енергію та силу. Ця дивна й хибна організація державних посад відігравала роль своєрідної гарантії супроти могутності центральної влади, такої собі греблі, хоча неправильної та кепсько збудованої, що, однак, роздвоювала силу уряду й послаблювала його натиск.
Так само уряд іще не мав у своєму розпорядженні тої великої кількості милостей, різних видів підмоги, почестей та грошей, що їх він може роздавати нині; отже, він мав куди менше засобів і для підкупу, так само як і для примусу.
Крім того, уряд сам погано знав достеменні межі своєї влади. Жодне з його прав не було належним чином визнане й міцно встановлене; коло його діяльності було вже величезне, але уряд рухався в ньому ще невпевненим колом, буцімто в темному й незнайомому місці. Ця грізна пітьма, яка за тих часів приховувала межі всіх видів влади й панувала довкола всіх прав, сприятливих для зазіхань монархів на свободу посполитих, нерідко слугувала для захисту цієї останньої.
Адміністрація, усвідомлюючи своє недавнє й невисоке походження завше була сором'язлива у своїх діях, якщо тільки наштовхувалася на якусь перешкоду на своєму шляху. Коли читаєш кореспонденції міністрів та інтендантів XVIII століття, перед тобою відкривається разюче видовисько: цей уряд, такий деспотичний і неорганізований, поки покірність беззаперечна, відразу ж втрачає всю свою впевненість за виникнення найменшого опору; йому не до вподоби найменша критика, лякає будь-який галас, і тоді він зупиняється, вагається, вступає в переговори, звертається до напівзаходів і часто залишається далеко позаду природних меж своєї влади.
Млявий егоїзм Людовіка XV і доброта його наступника легко мирилися з таким становищем. Утім, ці монархи були далекі від думки про можливість позбутися трону. Їхній характер був зовсім чужим до тієї турботи та тієї суворості, що їх страх нерідко наганяв на пізніші уряди. Ці королі копали ногами тільки тих людей, яких не бачили.
Серед привілеїв, передсудів та лжепонять, що найбільше чинили опір встановленню правильної та благодатної свободи, було чимало таких, які в багатьох громадянах підтримували дух незалежності й спонукали їх до впертої боротьби з надуживаннями влади.
Шляхтичі глибоко зневажали клас урядовців у власному сенсі, хоч час від часу зверталися до нього.12 Навіть утративши колишню владу, шляхтичі ще зберігали деякі залишки гордощів, що вирізняли їхніх пращурів і не мирилися ні з рабством, ні з порядком. Вони не дуже дорожили спільною свободою громадян і залюбки згоджувалися, аби рука уряду дедалі сильніше тяжіла над тим, що їх оточувало; але вони не допускали, щоб вона тиснула на них самих, і для досягнення тієї мети ладні були зважитися на великий ризик. У той момент, коли починається Революція, шляхетство, приречене на загибель разом із престолом, усе ще тримається порівняно з королем та особливо його агентами куди самостійніше й говорить вільніше, ніж третій стан, якому належить незабаром скинути монархію. Шляхтичі гучно вимагають майже всіх тих гарантій проти надуживання владою, що їх мали впродовж тридцяти семи років представницького правління. Читаючи накази шляхтичів посеред їхніх передсудів та дивацтв, вловлюєш дух та деякі з великих достойностей аристократії. Назавжди заслуговуватиме жалю та обставина, що ми замість того, щоб підпорядкувати шляхту пануванню законів, зовсім знищили її і вирвали з корінням. Цей вчинок позбавив націю одного з необхідних елементів її сутності й завдав свободі таку рану, яка ніколи не загоїться. Клас, який стільки сторіч ішов на чолі суспільства, в цьому тривалому володінні незаперечною величчю набув певну гордість душі, природну впевненість у своїх силах і звичку бути об'єктом загальної уваги — звичку, що робила його точкою найбільшого опору в суспільному організмі. Шляхта не тільки у своєму середовищі виховує мужні звичаї, а й своїм прикладом посилює їх також у інших класах. Її знищення знесилює всіх, не виключаючи й її ворогів. Зниклу шляхту ніким не можна замінити, й вона ніколи не зможе відродитися. Вона може повернути собі титули й землі, але не душу своїх пращурів.
Духівництво, яке згодом часто так улесливо підкорялося в цивільних справах володареві, хоч би хто то був, й щедро лестило йому, якщо він бодай трохи протегував церкві,— це духівництво за тих часів становило собою одну з найбільш незалежних суспільних груп і єдину групу, особливі вольності якої доводилося поважати.
Провінція втратила свою свободу; міста зберегли тільки тінь її; десять шляхтичів не могли зібратись для того, щоб разом обговорити якусь справу без позитивного дозволу з боку короля. Церква у Франції до кінця зберегла свої періодичні збори. В її середовищі сама церковна влада мала свої межі, і цих меж дотримувалися; нижче духівництво мало серйозні гарантії супроти тиранії своїх начальників, і єпископи не готували його своїм необмеженим свавіллям до своєї покори перед монархом. Я не маю наміру розглядати цей старий устрій церкви; я тільки зазначаю, що він не готував священиків до політичного рабства.
До того ж у середовищі духівництва було багато природжених шляхтичів, які переносили до церкви гордість та непокірність людей свого стану. Далі, в державі всі духівники посідали високе становище й мали певні привілеї. Користування цими феодальними правами, що мало такі
