Смерть — діло самотнє (бібліотека "всесвіту") - Рей Дуглас Бредбері
Похиливши голову, я весь паленів, почасти від гніву, почасти від сорому, але водночас почував себе й ніби потішеним такою увагою. Мене часто прозивали Флешем і Баком, але в устах Крамлі це чомусь звучало не так дошкульно, не допікало до живого.
Крамлі розплющив очі, побачив, який я червоний, і сказав:
— Ну все, годі про це.
— Навіщо вам було довідуватися про всі ці речі ще задовго перед тим, як старого… — Я затнувся й змінив кінець: —…як він помер?
— Мені цікаво знати все.
— А от більшості людей нецікаво. Я виявив це, коли мені було чотирнадцять. У цьому віці хлопці вже не граються в дитячі забавки. Отож я сказав своїм батькам: не треба мені іграшок, ні на різдво, ні взагалі. Та вони й далі щороку дарували мені іграшки. А інші хлопці діставали на свята сорочки й краватки. Потім я захопився астрономією. То з усіх чотирьох тисяч учнів нашої школи разом зі мною видивлялись на небо всього п'ятнадцять хлопців та чотирнадцять дівчат. А решта ганяли по біговій доріжці й дивились одне одному на п'яти. От і виходить, що…
Раптом я несвідомо обернувся, наче підштовхнутий якимсь передчуттям. А наступної миті рушив через кухню.
— Щось мені підказує… — промовив я. — Можна?..
— Що? — спитав Крамлі.
— У вас там робочий кабінет?
— Так. А в чому річ? — Крамлі з ледь помітною тривогою нахмурився.
Одначе це тільки дало мені новий поштовх.
— Ви не проти, якщо я погляну?
— Та власне…
Я подався туди, куди несамохіть позирнув Крамлі.
Кімната примикала до кухні. Колись то була спальня, але тепер там стояв тільки письмовий стіл, стілець, а на столі — друкарська машинка.
— Так я й знав, — мовив я.
Тоді став за стільцем і подивився на машинку. То був не якийсь там старий пошарпаний «Ундервуд-стандарт», а новісінька «Корона» із свіжою стрічкою та стосом рудуватого паперу збоку.
— Оце й пояснення, чому ви так дивитесь на мене, — сказав я. — Атож, атож, весь час нахиляєте голову то в один, то в другий бік, хмуритесь і примружуєте очі.
— Намагаючись просвітити рентгеном вашу велику черепну коробку й побачити, чи є там мозок і як у ньому виникають усі ваші фантазії, — додав Крамлі, нахиляючи голову то ліворуч, то праворуч.
— Ніхто не знає, як працює мозок, ні письменники, ні хто інший. Усе, що я роблю, це кожного ранку починаю, а опівдні закінчую.
— Казна-що, — лагідно мовив Крамлі.
— Правда.
Я поглянув на письмовий стіл, що мав по три шухляди з кожного боку.
Тоді простяг руку до лівої нижньої шухляди.
Крамлі похитав головою.
Я ступив убік і сягнув рукою правої нижньої шухляди.
Крамлі кивнув.
Я повільно висунув шухляду.
Крамлі зітхнув.
У шухляді лежав рукопис. На вигляд сторінок сто п'ятдесят — двісті, з першої ж сторінки починався текст, титульного аркуша не було.
— І скільки вже часу це лежить отут у нижній шухляді? — спитав я. — Ви, звісно, пробачте.
— Дарма, — відказав Крамлі. — П'ять років.
— Тепер ви його закінчите, — промовив я.
— Дідька лисого. З чого б то?
— Бо я вам так кажу. А я знаю.
— Засуньте шухляду, — звелів Крамлі.
— Хвилиночку.
Я відставив стільця, сів і заклав у машинку аркуш рудуватого паперу. Надрукував два слова згори, тоді прокрутив аркуш нижче й надрукував ще три слова.
Крамлі подивився мені через плече й повільно прочитав уголос:
— Елмо Крамлі. — Тоді зітхнув і докінчив: — «Смерть — діло самотнє». — І мимоволі проказав ще раз: — Елмо Крамлі… Побий мене бог!
— Отак! — Я поклав щойно надрукований мною титульний аркуш зверху на рукопис і засунув шухляду. — Це мій дарунок. А для своєї книжки я придумаю іншу назву. Ну от, тепер ви мусите закінчити.
Я заклав у машинку ще аркуш паперу й спитав:
— Яка там остання сторінка вашого рукопису?
— Сто шістдесят друга, — відповів Крамлі.
Я надрукував 163 і залишив аркуш у машинці.
— Отак. Він чекає. Завтра вранці ви встаєте — і до машинки. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких газет, навіть до ванни не йдете. А сідаєте й друкуєте — і Елмо Крамлі стає безсмертним.
— Бакалавром наук, — мовив Крамлі, але дуже тихо.
— Дасть бог. Але треба працювати.
