Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
* Я глибоко завдячую доктору Вільяму В. Бартлі за його гостру критику, яка не тільки допомогла мені поліпшити розділ 24 цієї книжки (зокрема ст. 306-307 тому 2), а й примусила внести важливі зміни в це «Доповнення».
** Див., скажімо, «On the Sources of Knowledge and of Ignorance», що тепер увійшла як «Вступ» до моєї книжки «Conjectures and Refutations» і особливо розділ 10 тієї книжки, а також, звичайно, мою книжку «The Logic of Scientific Discovery» (London, Hutchinson, 1959).
1. Істина
Докази на підтримку релятивізму криються у питанні, що його задають тоном переконаного скептика, який напевно знає, що відповіді на нього немає — «Що таке істина?» Одначе на це Пілатове питання можна відповісти просто і переконливо — хоча навряд чи це задовольнить того, хто питає: твердження, заява, висловлювання чи думка істинні, якщо відповідають фактам.
Але що ми маємо на увазі, кажучи, що висловлювання відповідає фактам? Хоча нашому скептику чи релятивісту це друге питання може видатися таким самим позбавленим відповіді, як і перше, насправді відповідь на нього дати так само легко. Відповідь не важка — це і зрозуміло, якщо врахувати, що кожен суддя припускає, мовляв свідку відомо, що є істина (у розумінні відповідності фактам). Справді, відповідь виявляється майже тривіальною.
Певною мірою вона й справді тривіальна — тобто, якщо, за Тарським, як ми знаємо, проблема істини полягає в тому, що ми стверджуємо і говоримо про висловлювання і факти, а також у певному зв'язку відповідності між висловлюваннями й фактами, то, таким чином, рішення полягатиме в тому ж, а саме — в тому, що ми стверджуємо чи говоримо про висловлювання і факти, а також у певному зв'язку між ними. Розглянемо таке:
Висловлювання «Сміт увійшов до ломбарду відразу після 10.15» відповідає фактам за умови й лише за умови, що Сміт увійшов до ломбарду відразу після 10.15.
Коли ми прочитаємо цей виділений курсивом абзац, то насамперед, імовірно, нас вразить його тривіальність. Але не зважаймо на тривіальність: якщо ми переглянемо його знову, уважніше, то побачимо, що в ньому йдеться (1) про висловлювання, (2) про деякі факти й що (3) в ньому стверджуються дуже ясні умови, котрі бажано мати, якщо ми хочемо сказати, що вказане висловлювання відповідає вказаним фактам.
Тим, хто вважає, що виділений курсивом абзац надто тривіальний чи надто простий для того, щоб містити у собі щось цікаве, слід нагадати вже сказане: оскільки кожен знає, що означає істина чи відповідність фактам (доки не починає розмірковувати над цим), то в певному розумінні представлення цього мусить бути тривіальним.
Те, що ідея, сформульована у виділеному курсивом абзаці правильна, можна показати за допомогою другого, набраного курсивом абзацу.
Заява, зроблена свідком «Сміт увійшов до ломбарду відразу після 10.15», істинна за умови й лише за умови, що Сміт увійшов до ломбарду відразу після 10.15.
Ясно, що цей другий, виділений курсивом абзац знову дуже тривіальний. Проте в ньому повністю викладено умови для застосування предиката «істинне» до будь-якого твердження, висловленого свідком.
Декому може спасти на думку, що краще було б сформулювати абзац у такий спосіб:
Заява, зроблена свідком «Я бачив, як Сміт увійшов до ломбарду відразу після 10.15», істинна за умови й лише за умови, що свідок бачив, як Сміт увійшов до ломбарду відразу після 10.15.
Порівнюючи третій, виділений курсивом абзац із другим, ми побачимо, що якщо другий представляє умови істинності висловлювання про Сміта і про його дії, то третій — умови істинності висловлювання про свідка і про те, що він робив (чи бачив). Однак це єдина відмінність між двома абзацами: обидва викладають цілковиті умови для істинності двох різних висловлювань, наведених у них.
Правило давання свідчень полягає в тому, щоб свідки обмежувалися викладенням того, що вони насправді бачили. Дотримання цього правила часом може полегшити судді відрізнити істинне свідчення від фальшивого. Отож, певно можна сказати, що третій, виділений курсивом абзац має певні переваги над другим з погляду пошуку істини й знаходження істини.
Однак для нашої мети суттєво не змішувати питання реального пошуку істини та знаходження істини (тобто епістемологічні чи методологічні питання) з питанням про те, що ми маємо на увазі або що ми прагнемо сказати, коли говоримо про істину чи про відповідність фактам (логічне чи онтологічне питання істини). Тож з цього погляду третій, виділений курсивом абзац не має хоч яких переваг над другим. Кожен із них викладає цілковито умови для істинності наведених у них висловлювань.
Кожен, таким чином, відповідає на питання «Що таке істина?» цілковито в той самий спосіб, хоча кожен робить це непрямо, а шляхом викладу умов для істинності певного висловлювання і для різних висловлювань.
2. Критерії
Вирішальним тепер буде усвідомити: знання того, що означає істина або за яких умов висловлювання називається істинним, не є тим самим (і це слід чітко розрізняти), що й володіння засобами вирішення — критерієм вирішення,— чи дане висловлювання істинне або фальшиве.
Це розрізнення, про яке я кажу, дуже загальне і якнайважливіше для оцінки релятивізму, як ми побачимо далі.
Ми можемо знати, приміром, що ми розуміємо під «свіжим м'ясом» і під «зіпсутим м'ясом», але не можемо знати, як відрізнити одне від одного, принаймні в деяких випадках — саме це ми маємо па думці, коли кажемо, що в нас нема критерію «доброякісності» м'яса. Так само кожен лікар більш-менш знає, що він розуміє під «туберкульозом», але не завжди може його розпізнати. І хоча, можливо, існують (тепер) низки тестів, що майже рівнозначні методу вирішення, тобто критерію, шістдесят років тому таких тестів, безсумнівно, не було в розпорядженні лікарів, а отже, не було критерію. Одначе лікарі й у ті часи чудово знали, що вони мають на увазі під туберкульозом — легеневу і інфекцію, що її спричинював певний тип мікробів.
За загальним визнанням критерій — визначений метод вирішення,— якщо ми
