Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
Урок 18
«ВСЕ МАЄ МІРУ ЯКУСЬ…»
«Золота середина» по-українськи
Про що ми думаємо, коли чуємо слова «золота середина»? Мабуть, про щось пересічне, невиразне, буденне, про психологію «маленької людини», чия хата завжди скраю… І це не дивно хоча би тому, що так привчила нас думати література двох останніх століть. Ось, скажімо, герой оповідання Панаса Мирного «Народолюбець». Чому людина так часто зазнає катастроф на бурхливому житейському морі? — питає він сам себе. Тому що живе за покликом серця, не тримаючись «золотої середини»: «…Не здерже чоловік свого замаху, не вкоротча заміру — і полетів сторч головою! Ні, історія не йде шкереберть, вона не робить перескоків — вона плазує тихо, помалу, як мала дитина, але рівним шляхом і рівною ходою. Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловікові, котрий от, приміром, як я, оснастив, осмолив свій корабель і хоче спускати на море, я б йому спершу всього заспівав би слова колядки: «Ой не їдь, синку, поперед війська, / Не зоставайся позаду війська, / Держись війська середнього…» Золота середина! Золота середина — перше усього!»
Як бачимо, слова тужливої пісні «У неділю рано…» починають говорити про «золоту середину», про еволюціонізм як принцип життя, коли історія постає в образі немовляти, котре тихесенько плазує собі туди, куди йому треба. А звідси — цілковита підлеглість людини обставинам, законам життя, його «розуму», те, що робить її пристосованою та захищеною. І навпаки, підлеглість ідеальним поривам, «дурному серцю» — ось вічне джерело життєвих поразок і катастроф. А що ж тоді означає «золота середина»? Мабуть, те, про що говорять наші приказки: «Покірне телятко дві матки ссе», «Тихше їдь, дальше будеш»… Така життєва мораль для Мирного не прийнятна. Принаймні ті герої письменника, що їх можна трактувати як його «друге я», — бунтарі. Сергій Єфремов мав підстави стверджувати, що Мирний понад усе дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого «державця», гостро кинути йому виклик і попробувати скинути його з незаслуженого п’єдесталу. Сили були занадто нерівні — він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, — але спокушала принадно вже сама можливість сказати в вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчать і роман «Хіба ревуть воли…», і драма «Лимерівна», та, мабуть, найбільше — містерія «Спокуса», де письменник трактує бунт як прояв людської екзистенції. Можна сказати, що в апокрифічному сюжеті про втрачений Рай Мирний розкриває ту саму тему, яка перегодом знайде свій класичний вираз у «Бунтівній людині» Альбера Камю.
Зрештою, і Єфремов трактував «золоту середину» точнісінько так само, як його улюбленець Мирний. Ось що він писав, наприклад, про лірику Володимира Самійленка: «І серед цього дрібного міщанства, розміреного й акуратного животіння, серед панування золотої середини, що морем розлилася навкруги й затопила все — єдиний чистий і незасмічений притулок бачить Самійленко в творчості духа, в її високих завданнях…» Схожі мотиви звучать і у книжці полум’яного філософа-волюнтариста Дмитра Донцова «Дух нашої давнини», й у словах президента Вільної академії пролетарської літератури Миколи Куліша, який казав: «ВАПЛІТЕ, я думаю, ніколи не стане школою літературних парикмахерів. Тим паче не візьме вона в руки замість гострих блискавичних списів мелодійних дзвоників золотої середини».
І в Мирного, й у Єфремова, й у Донцова, й у Куліша «золота середина» викликає хіба що презирливу посмішку та роздратування. Це тому, що наша культура двох останніх століть сповідувала суто «діонісійські» ідеали. Тут превалюють крайнощі, екстатичні пориви, революційне безумство… що завгодно, тільки не «золота середина». Хіба вряди-годи наші класики робили спроби трактувати «золоту середину» в інакшій стратегії. Згадаймо присвячене темі жіночої емансипації оповідання Франка «Маніпулянтка», де змальовано три шляхи жінок-робітниць. Правий шлях — шлях жінок цілком педантичних, як-от пані Грозицька. Лівий — шлях жінок, котрі живуть серцем і приречені на страждання, а то й на смерть, як Ольга Невірська. А посередині — шлях «натур гармонійних»: «Людськість, гідність і індивідуальність людська в тій громадці хорониться свято і переноситься, як найцінніше насліддя, все наперед, до далекої, кращої будущини». Франко, писав Агатангел Кримський, «оддаючи належну честь Невірським, таки не узнає їх за норму, а знаходить, що medio tutissimus ibis [найбезпечніший шлях — серединний]».
Ну, ось, нарешті хоч хтось згадав, що «золота середина» — це не «покірне телятко дві матки ссе», a «medio tutissimus ibis» — слова з Овідієвих «Метаморфоз», які віддзеркалюють самісіньке єство «аполлонівської» культури Заходу. Ще греки та римляни стверджували, що «золота середина» — то принцип, на якому засновано геть усе: гармонія космосу, архітектоніка Парфенона чи Поліклетових скульптур, людське життя. Скажімо, що таке чеснота? Чеснота, відповідає великий Аристотель, — «то якесь опанування серединою, у всякому разі вона існує тоді, коли досягає її». Гадаєте, це легко зробити? Помиляєтеся. «Золота середина» невловна, мов сонячний зайчик, бо вона випливає з пізнання природи речей, а отже, повсякчас перебуває неначе по той бік нашого досвіду. «Золота середина», казав Дьєрдь Лукач, — це «не точка, а поле, просторонь» і — «без огляду на те, наскільки вдалось її досягти, — множинна…» Іншими словами, доля людини — аж до самої смерті бути в ролі Продикового Геракла на роздоріжжі. Про глибинний сенс ідеї «золотої середини», мабуть, найкраще сказав колись Горацій: «Est modus in rebus, sunt certi denique fines, / Quos ultra citraque nequit consistere rectum». У чудесному перекладі мого старого знайомого Андрія Содомори ці слова звучать так: «Все має міру якусь, повсюди межі є певні, / Далі й ближче від них — даремно шукатимеш правди». А чи не першим українським поетом, котрий переклав ці рядки Горація, був Лазар Баранович. Він зробив це 1676 року в полемічному трактаті «Нова міра старої віри». То були часи бароко — одна-єдина доба, коли наша культура по-справжньому спиралася на ідею «золотої середини».
Ясна річ, про «золоту
