Що таке українська література - Леонід Володимирович Ушкалов
Коли читаєш середньовічні пам’ятки (літописи, житія, повчання), то виникає враження, що наші предки взагалі ніколи не сміялися. Невже тоді не було сміху? Був, ясна річ! Якби не було, то навіщо в «Ізборнику Святослава» 1073 року заводити розмову про іронію? А там сказано: іронія — це коли хтось клеїть дурня. Перекласти грецьке «іронія» можна словом «поруганіє», і має це «поруганіє» два різновиди: астеїзм і харієнтизм, чи то пак «поіграніє» і «посміяніє». Тим часом наша середньовічна література не містить ані краплиночки сміху просто тому, що трактує цей світ як «долину плачу». Тодішня література (і не тільки!) жила згідно з гаслом: «Христос ніколи не сміявся». Навіть неперевершений іронік Сократ постає тут в образі святого великомученика. Принаймні в перекладній хроніці Георгія Амартола підкреслено, що Сократ, який «порушив еллінський закон, помер у в’язниці, випивши цикуту». Серйозність Сократа засвідчено його смертю.
Сміх з’явиться в нашій літературі перегодом, десь на зламі XVI—XVII століть. То буде в’їдливий, а часом просто хуліганський сміх письменників-полемістів. Пам’ятаєте, як Касіян Сакович, ставши католиком, шкилював зі звичаїв православних? Мовляв, людина, схилена в доземному поклоні, якщо глянути на неї ззаду, нагадує спрямовану на тебе жерлом гармату. «Та чи ж тобі, одновухому, — пише у відповідь Петро Могила, натякаючи на те, що, коли Сакович був іще немовлям, матуся якось залишила його без нагляду на подвір’ї і свиня відкусила йому вухо, — сміятися з наших звичаїв! Дивись, щоб тобі, бува, і другого вуха не обірвали!» Отаке-от «козацьке богослов’я». Чим воно гірше за знаменитий «Лист запорожців до турецького султана», початок якого у віршовому перекладі Миколи Лукаша звучить отак: «Царя небесного харцизе, / високорогий сатано! / Не годимося ми в підлизи, / жери-но сам своє лайно. / Воно нам в пельку не полізе…»!
А поруч — блазенський чи вже карнавально-раблезіанський сміх українських мандрівних школярів. Сміх їхніх різдвяних і великодніх «утішних орацій» часом набуває таких форм, що, як казав колись Володимир Перетц, «релігійне ставлення до свята геть зникає, заступлене цілком цинічною буфонадою». У цьому сенсі українські «карнавальні» веселощі нічим не відрізняються від західних. Єдина розбіжність полягає хіба що в тому, що на Заході вони з’явились у IX столітті, а в Україні — аж у XVII. Та хай там як, а наше бароко годі уявити без барвистого сміху. Тут навіть Христос починає нарешті сміятися. Згадаймо діалог Сковороди «Асхань», де є такі слова: «…Чи сміявся коли Христос? Це питання дуже схоже на ось таке премудре: чи буває коли гарячим сонце? Що ти кажеш?! Христос — то сам Авраамів син Ісаак, тобто сміх, радощі й веселість…»
А десь того самого 1794 року, коли не стало Сковороди, Котляревський заходився перелицьовувати Вергілієву «Енеїду». Починається нова доба української літератури. І починається вона зі сміху! «Енеїда» справила на публіку таке невигладне враження, що тривалий час панувала думка, нібито українська мова — то взагалі мова сміху — не більше, а сміх є визначальною рисою українського національного характеру. Квітці-Основ’яненку довелося навіть побитись об заклад із Гулаком-Артемовським, що українською мовою можна писати не тільки сміховину, але і щось таке, від чого люди плакатимуть. Саме так з’явилася його «Маруся». Цю думку про сміховинність підтримували і дуже популярні тоді українські повісті Гоголя. А потому були його «Ревізор» і «Мертві душі». Ми можемо трактувати сміх Гоголя як щось безтурботне та світло-раблезіанське, як те робив Михайло Бахтін, для якого сміх Гоголя — то ніщо інше, як святочний сміх (risus paschalis) українських мандрівних школярів. Можемо пристати на думку московського професора Івана Снєгірьова, який був свого часу цензором «Мертвих душ», а в 1852 році казав: «То що ж такого зробив Гоголь? Хіба те, що показав Європі сраку Росії, задравши їй поділ». Зрештою, можемо повірити Василію Розанову, для якого Гоголь — такий собі демонічний «Олександр Македонський», який знищив «фалангою» свого сміху цілу Російську імперію: «…Диявол раптом поворушив паличкою дно: і з дна пішли потоки каламуті, болотних бульбашок… Це прийшов Гоголь. За Гоголем усе. Нудьга. Сумнів. Злість, багато злості…» Проте це все одно український сміх. Недаремно Панас Мирний, маючи на те всі підстави, казав, що Гоголь «по духу і природі» — український автор, а шерег його «мертвих душ» списано з українського панства. А хіба не те саме мав на думці Шевченко, коли в посланні «Гоголю» писав: «Всі оглухли — похилились / В кайданах… байдуже… / Ти смієшся, а я плачу, / Великий мій друже»? Ось вони, два обличчя української літератури, «Демокрит і Геракліт» — той, хто сміється, і той, хто плаче.
Шевченко — романтик. Він «Геракліт» уже тому, що романтизм не знає сміху. Я би сказав, що романтизм — то створена генієм Шуберта і Шлегеля «Похвала сльозам». Послухайте цю пісню — і ви погодитеся зі мною. Не дуже любив сміх і наш реалізм. Узяти хоча би поезію Бориса Грінченка. «Вірші Грінченка, — казав Василь Сімович, — дуже сумні, дуже похмурі. Він ніколи не сміється, ніколи не жартує». Щось подібне можна бачити й у творах Панаса Мирного, Павла Грабовського, Архипа Тесленка…
Сміх повертається в українську літературу за часів модернізму. Недаремно наш найпопулярніший письменник тієї доби, Володимир Винниченко, так часто міркував про єство сміху. «…Комічне, — каже він, покликаючись на Анрі Бергсона, — є те, що спостерігаєш, не беручи внутрішньої участі. Треба затулити вуха, щоб не чути музики, і танцюючі будуть здаватися смішними». Та й загалом, «воля до сміху» грає в нього надто велику роль. Нехай це буде навіть той Henkershumor, про який писав Агатангел Кримський, — «гумор вішальника перед катом». Що це таке? Спитаймо в Остапа Вишні. Грудень 1933 року. Письменник удруге в житті опиняється за ґратами. І, коли слідчий на допиті сказав, що його, Вишню, звинувачують у підготовці замаху на Постишева, Вишня без тіні усмішки відповів: «А я можу…» Гепеушники весело зареготали. Оце він і є — «гумор вішальника перед катом» — у його українській
