Відкрите суспільство і його вороги - Поппер K.
Як ми встановили в розділі 5, і тепер — аналізуючи некритичну версію раціоналізму — аргументи не можуть визначати фундаментальне моральне рішення. Однак це не означає, що нашому виборові не можуть сприяти будь-які аргументи взагалі. Навпаки, тільки-но ми зустрічаємося з моральним вирішенням доволі-таки абстрактного питання, надто важливо проаналізувати всі можливі наслідки кожної з можливостей, між якими доводиться вибирати. І лише в тому випадку, коли ми перенесемо ці наслідки в конкретну і практичну площину, ми справді розумітимемо, яким є наше рішення. Інакше нам доведеться вирішувати наосліп. Для прикладу я процитую уривок із «Святої Жанни» Б. Шоу. Священик настійливо вимагав смерті Жанни, однак, побачивши її на вогнищі, не витримав: «Я не бажав їй зла. Я не знав, що так станеться... Я не знав, що я роблю... Якби я знав, то вирвав би її з їхніх рук. Ви не знаєте. Ви не бачили: це так легко — говорити, коли не знаєш. Ви божеволієте від власних слів... А коли все це постає перед вами, коли бачиш, що ти вчинив, коли це засліплює твої очі, уриває дихання, терзає серце, тоді, тоді, о Боже, відверни від мене це видовисько!» Звичайно, в цій п'єсі діють також інші персонажі, котрі добре знають, що вони роблять, і все ж одважуються на це, персонажі, котрі опісля не шкодують за вчиненим. Деякі люди не люблять бачити свого ближнього на вогнищі, а деякі — навпаки, люблять. Ця думка (відкинута, до речі, багатьма оптимістами вікторіанського періоду) має велике значення, бо показує, що раціональний аналіз наслідків будь-якого рішення не перетворює саме це рішення на раціональне. Наслідки не визначають наше рішення, це робимо лише ми — ті, хто приймає рішення. Проте аналіз конкретних наслідків та їх усвідомлення за допомогою того, що ми називаємо «уявлення», відрізняє рішення, які ми приймаємо наосліп, від тих, які ми приймаємо з розплющеними очима. А що ми користуємося нашою уявою надто рідко11, то найчастіше вирішуємо наосліп. Це справді так, особливо якщо ми отруєні філософією оракулів — одним із наймогутніших засобів для божевілля від власних слів, якщо скористатися висловом Б. Шоу.
Раціональний аналіз та аналіз моральної концепції за допомогою уяви — обидва вони до певної міри аналогічні науковому методові. Адже наука також не визнає абстрактної теорії, бо вона переконлива сама по собі. Визнати її чи відкинути ми вирішуємо лише після того, як дослідимо ті конкретні й практичні висновки, які можна перевірити експериментально. Якщо вони підтверджують теорію, ми визнаємо її до того часу, поки не знайдемо ліпшу. Якщо за допомогою експерименту ми встановимо, що ці наслідки суперечать теорії, то ми відкидаємо її. Однак у випадку з моральною концепцією ми можемо лише співставити висновки з неї з нашим сумлінням. 1 якщо вердикт експерименту від нас не залежить, то вердикт нашого сумління — залежить.
Гадаю, що досить ясно показав, у якому розумінні аналіз висновків може впливати на наше рішення, не визначаючи його. Подаючи наслідки двох можливостей, між якими нам слід вибирати — раціоналізму та ірраціоналізму,— я попереджав читача, що буду небезсторонній. Отож, представляючи дві можливості морального вибору — у багатьох відношеннях найфундаментальнішого рішення в моральній сфері,— я намагався бути неупередженим, хоча і не приховував своїх симпатій. Однак тепер я збираюся представити найвагоміші, на мій погляд, міркування щодо названих можливостей, під впливом яких я відкинув ірраціоналізм і визнав віру в розум.
Насамперед давайте розглянемо наслідки прийняття ірраціоналізму. Ірраціоналіст наполягає на тому, що почуття і пристрасті радше, ніж розум, є основою людської діяльності. Раціоналіст відповідає, мовляв, можливо, що так воно і є, однак ми мусимо зробити все, щоб виправити такий стан речей, і мусимо намагатися зробити так, аби розум почав відігравати в нашому житті якомога вагомішу роль. На що ірраціоналіст (якщо він взагалі опуститься до дискусії) може заперечити, що, мовляв, такий підхід — безнадійно ідеалістичний, бо не бере до уваги слабкість «людської натури», мізерність інтелектуальних здібностей більшості людей та їх очевидну залежність від емоцій і пристрастей.
Я глибоко переконаний у тому, що ірраціоналістичне наголошення на емоціях і пристрастях призводить, зрештою, до того, що я можу визначити лише як злочин. Одна з причин такого висновку — це те, що такий підхід є, у кращому разі, однією з форм смиренності перед ірраціональною природою людського буття, а в гіршому — уособленням зневаги до людського розуму, що неодмінно має привести до спонукання і грубої сили як до вирішальних арбітрів у будь-якій дискусії. Адже виникнення дискусії чи суперечки означає, що найконструктивніші почуття і пристрасті, які в принципі повинні допомагати піднятися над суперечкою — повага, любов, відданість загальній справі тощо,— виявляються неспроможними розв'язати проблему. А якщо так, то що залишається ірраціоналістові, як не апелювання до інших, менш конструктивних почувань і пристрастей — до страху, ненависті, заздрощів і, зрештою, насильства? Ця тенденція значно посилюється іншим, можливо, навіть важливішим підходом, теж, на мій погляд, притаманним ірраціоналізму, а саме — наголошенням на нерівності людей.
Звичайно, не можна заперечувати того факту, що людські індивіди подібно до решти предметів нашого світу — у багатьох відношеннях нерівні. Ця нерівність, безперечно, надто значима, а в багатьох випадках — навіть дуже бажана12. (Страх перед масовим виробництвом і колективізацією, які можуть впливати на людей, руйнуючи їхню нерівність або індивідуальність,— одне із жахіть13 сьогодення). Однак все це не має ніякого відношення до питання про те, чи мусимо ми, зокрема у справах політичних, вважати людей рівними (радше рівними в можливостях), тобто такими, що мають рівні права й однакові запити на те, щоб їх вважали рівними. Тобто ці міркування не мають відношення до питання про те, на підставі яких принципів нам слід будувати наші політичні інститути. «Рівність перед законом» — це не факт, а політична вимога14 що спирається на моральне рішення, цілком
