Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха

Тому, написавши, що з зоопарку втекла мавпа, залізла в перше-ліпше прочинене вікно, вкрала хазяйські гроші, а потім намагалася купити собі банан, на чому і була спіймана, «Фокус-плюс» нічим не ризикував. У подібних випадках діяла випробувана роками редакційна політика.

Спочатку автор статті заявляє — мавпа могла не тікати з зоопарку, або, коли точніше, тікати не з зоопарку.

Очевидно, говорив далі автор статті, примат дременув від олігарха, який купив його для забави в свій домашній зоопарк, і з приходом кризи вирішив оптимізувати свої витрати. Тобто, перестав витрачатися на тварин з домашнього зоопарку і випустив їх. Звісно, переконаний автор статті, жоден олігарх не признається, що це від нього втекла макака. А стосовно зоопарку — вибачте, помилка вийшла. В газеті ж не написано, з якого саме зоопарку. І добре, раз ви в Київському міському зоопарку вже перерахували всіх мавп, переконавшись, що всі на місці.

Тепер: гроші вкрали з квартири пенсіонерки Товстоп'ят Тамари Іванівни. Адресу, за якою вона проживає, кореспондент газети, на свій жаль і сором, не зафіксував. Мавпу з гаманцем біля ятки з бананами бачили свідки Семенюк Юрій та Калашникова Тетяна, ось тут написано. Вони назвали кореспондентові свої імена-прізвища, навіть дали коротенькі інтерв'ю. Де їх самих можна знайти? Пардон, очевидці не лишили своїх координат. Вони не зобов'язані так робити, спробуйте, якщо хочете, знайти їх через службу довідки. Не хочете? Прапор вам у руки…

На фото в газеті — людина з мавпою на руках. Звати цього прекрасного чоловіка Костюк Микола Миколайович. Він теж не лишив своїх даних, просто прийшов у редакцію з мавпою, розказав, де і за яких обставин зловив її, дозволив себе сфотографувати. За що купили, шановні, за те і продаємо.

Треба вибачитись? Дуже треба? Офіційно? Що написати: вибачте, з Київського міського зоопарку мавпи не тікали? Нема проблем, напишемо. І писали, бо насправді тепер уже не має значення, звідки втекла ця нещасна мавпа. Бо головне зроблено — попередній номер, із пригодами мавпи-втікачки в київських кам'яних джунглях, розкупили весь. Хіба не заради такого результату працюють щоденні газети?

І всієї-то справи: запросити в редакцію хлопця, який фотографує всіх бажаючих із мавпою на Хрещатику, заплатити йому трошки більше, ніж він бере за один знімок, а потім на комп'ютері за допомогою спеціальної програмки підрихтувати його писок, аби він сам себе не впізнав.

Отже, приходила в редакцію людина з мавпою? А як же, свідків — ціла редакція, включно з прибиральницею. Чи правда все, що ця людина сказала? Тут уже самі вирішуйте, шановні читачі. Тікала, не тікала, крала гаманець, не крала, хотіла купити банани, не хотіла — історія, написана в газеті, проти людей, які в неї не вірять.

Ми маємо право писати. Ви маєте право не вірити.

На цьому, власне, і трималися високі тиражі газети «Фокус-плюс». І Максима Бойка неофіційно вважали одним із головних брехунів у редакції. Причому не просто брехунів: він міг так вигадати, що в сказане чи написане ним вірилося нехай не відразу, зате — без обмовок.

До речі, затія з втечею мавпи — його ідея.

За це йому платили гроші. А значить, своїх вигадок Максим не соромився. Він же, кінець кінцем, не винуватий, що люди навіть якщо не вірять в його байки, все одно читають їх і слухають. І не так уже все погано: все одно є категорія громадян, яка готова сприйняти подібні анекдоти за чисту монету.

Для чого далеко ходити: Білий Чаклун. Інтерв'ю з ним було плодом колективної праці, кожен з трьох кореспондентів написав по частинці того надзвичайно резонансного інтерв'ю, і тепер всі троє намагалися без потреби не затримуватися біля столу редакційної секретарки Валі Заєць.

Адже це вона вже третій тиждень левову частину робочого дня спілкується з усіма бажаючими отримати адресу чи хоча б телефон Білого Чаклуна.

— З приводу Білого Чаклуна дзвоніть після одинадцятої, — звично відтарабанила в трубку Валя Заєць і, не бажаючи продовжувати безпредметну розмову, роздратовано кинула трубку.

Офіс редакції газети «Фокус-плюс» займав цій здоровенний поверх якогось науково-дослідного інституту. Працівники інституту, ущільнені подібними офісами з п'яти поверхів, на яких всі вони зручно мешкали до проголошення Україною державної незалежності, на один, де навіть після величезного скорочення вміщалися по двоє за одним робочим столом, тихо ненавиділи орендаторів.

Це, зокрема, проявлялося в тому, що тутешній електрик за мовчазною згодою аборигенів час від часу вирубав на орендованих поверхах світло, і два рази на місяць акуратно стопорив ліфт, яким було обладнане старе інститутське приміщення. Причому цей партизан намагався робити так, аби в ліфті хтось застрягав, і завжди досягав своєї високої мети. Після кожної диверсії електрик із почуттям виконаного обов'язку зникав години на дві в надрах кабінетів, залишених за інститутом, а вдячні українські вчені періодично наливали йому водки чи, як пощастить, коньяку всякий раз, коли борець із буржуями так робив.

Але орендарі стояли на смерть: вартість оренди цього приміщення, навіть зростаючи в умовах фінансової нестабільності, все одно лишалася достатньо низькою порівняно з іншими подібними приміщеннями. Пояснювалося це місцем розташування інституту: не просто на лівому березі Києва, а взагалі — в чорта на рогах.

Зате в розташуванні саме редакційного офісу більшість рядових кореспондентів, до числа яких належав і Максим Бойко, бачили кілька суттєвих переваг. Перша — дістатися сюди з особистою скаргою або на свого сусіду, або на київську владу, або — на міліцейське свавілля, або взагалі — на якогось журналіста, котрий щось не так написав, міг тільки затятий фанатик. Яких було дуже мало навіть серед читачів «Фокусу-плюс». У такому незручному географічному розташуванні був і мінус — не маючи часу пертися до редакції, затяті міські божевільні починали активно дзвонити, чим часто доводили Валю Заєць до стану істерики, після чого вона ставила телефон у режим факсу, аби пару годин спокійно попрацювати. Друга перевага — щоденна з'ява в офісі через марне витрачання часу на дорогу від кореспондентів не вимагалася. Через те вони збиралися на робочих місцях по понеділках, п'ятницях і в день зарплати незалежно від того, на якій день тижня він припадав. Решту часу рухалися за вільним графіком, виходячи у вільне плавання.

Сьогодні, на горе, був понеділок.

На Максимове горе: замість лікуватися після вчорашніх посиденьок із акторами вдома, він мусив спочатку пхати себе під душ, потім — в таку спеку, обливаючись законним похмільним потом, пертися через усе місце на роботу, та ще й на міському транспорті. Поглянувши